Побачивши нас, Люди-Ведмеді наїжачили шерсть на карках, стали навкарачки й загарчали, а потім почали стрибати й видавати дикі крики; вони підіймали палиці над головою і били ними об землю, підбирали каміння й валили ним під лапи, аж здійнявся пил.
Це тривало якусь мить, але незабаром стало зрозуміло, що потвори не збираються на нас нападати. Одна з них підійшла ближче й понюхала, роздуваючи свої плоскі поморщені ніздрі, потім підвелася й почала хрипко гукати до інших. Одна з потвор помчала в бік гір, аж задрижала земля, а я бачив, як колихається її шерсть.
Інші оточили нас, гарчачи, улюлюкаючи та прискаючи піною. Один із них зашипів, обережно витягнув свій ціпок і легенько штурхнув Бенкея в ногу.
— Засунь це собі в сраку, вшива падлюко! — загорлав вивідник і запручався, наскільки дозволяли вузли на його кінцівках.
— Не звертай уваги, — порадив Сніп. — Тепер ми будемо рабами, а терпіння — єдина чеснота, яку такі люди можуть собі дозволити.
— Не звертати уваги на таке?! Коли я подумаю, що той Н'Ґома ще й заробив на цьому гроші, то хочу затягнути його сюди, щоб ці мавпи на моїх очах виїдали його в те жирне гуано.
Через деякий час, хоча ми й не могли сказати, який саме, бо в цій проклятій країні сонце ховалося за хмарами, чудовисько, яке втекло в бік гір, повернулося, а з ним прибули дві трохи менші потвори. Вони теж були вкриті хутром, але мали на собі шкіряні й залізні панцири й носили пристойну зброю — мечі, сокири та списи, а ще ходили на ногах як люди. Проте їхні обличчя були ще страшнішими. Безформні, наче змінені хворобою, наїжачені рогами, зубаті й ні на що не схожі.
Монстри якусь мить радилися, а звуки, які вони видавали, були схожі на людську мову. Хрипку і тверду, що нагадувала гавкіт собак чи звуки, які видавали бактріани, але це були слова якоїсь мови.
Нарешті один із них, із лисим, схожим на баранячий черепом, увінчаним роздвоєними рогами, підійшов ближче й почав штовхати нас, а зрештою без зусиль поставив на ноги, наче ми були дітьми. Він був майже такого ж зросту, як і Н'Деле, з потужним торсом і руками.
Другий, з округлими й випуклими, як дві чаші з рогу, очима, мав на голові короткі шипи, що стирчали з лускатої шкіри. Він щось хрипко сказав, вказуючи списом спочатку на нас, а потім на далекий табір караванів, і обидва засміялися. Коли я почув, як ці істоти сміються, то не розумів, добре це чи погано. Думаю, я віддав би перевагу абсолютно диким звірам.
Дивно було дивитися, як вони щось говорять один до одного, як рахують на пальцях, зиркаючи на розкидані на шкурах коштовності. Те, що звірі виявилися розумними, видавалося ще небезпечнішим. Вони оглядали нас по черзі, обмацували наші руки, тицяли в груди, підіймали губи й заглядали в зуби, наче ми були кіньми. Нарешті лисий почав щось викрикувати до кудлатих ведмедьолаків, сунув собі в рота короткий свисток, що висів на його грудях, і страшно засвистів. Кудлаті чудовиська помітно здригнулися й ніби злякалися, а потім двоє з них знову погнали в бік гір. Проте вони швидко повернулися, тягнучи великий двоколісний віз, збитий з товстих брусків.
Нам розрізали пута, а чудовисько виголосило довгу, сповнену пограбувань і каркання хриплу промову.
— Повір, потвор, для всіх нас було б краще, якби ти показав нам, чого хочеш, бо ми не розуміємо жодного слова з твого хрипіння і твердіння, — ввічливим тоном сказав Сніп, розводячи руки.
Рогатий грізно заревів у відповідь і штовхнув Снопа в груди, аж той гепнувся на пісок. Інший натомість притримав його за руку, хитаючи головою.
Він показав нам мішки із соляними брилами, а потім поплескав по підлозі воза. Ми зрозуміли, що треба вантажити товар. Тож почали носити мішки і ящики та вкладати їх на віз. Товари мали бути розміщені в певному порядку, тож коли я потягнувся за невідповідним пакунком, мене вдарили древком списа по руках і спині, а потім вказали на інший згорток, щось хрипко скрикнувши. Ось так я почав вивчати нову мову. Після кількох ударів я вже знав, що сіль у них називається свйоль, а гайсфинґа — це якась образа.
Так само я дізнався, як називаються глечики, сувої шкур і бочки з прянощами.
Коли ми завантажили віз, на дишель встановили дерев'яне ярмо, прикріпивши його залізними скобами, і наказали нам штовхати. Обидві істоти всілися на стосі товарів, а ведмедьолаки йшли обабіч. Віз виявився дуже важким, і хоч ми з усіх сил впиралися в ярмо, зрушити його було важко. Ми отримали кілька ударів древком, аж врешті одне з чудовиськ зістрибнуло з воза, але не для того, щоб нам допомогти. Воно знайшло якийсь кущ і вирізало довгий гнучкий патик, який аж завив у повітрі, коли істота замахнулася ним на пробу. Проте віз уже покотився, погойдуючись на каменях. Нам не вдалося вмістити навіть десятої частини товару, і було зрозуміло, що ми повернемося сюди ще не раз.
Ми йшли довго, наші руки та шиї аж надривалися від зусиль, а за деякий час мені вже навіть не хотілося милуватися новою країною, я бачив лише гравій, скелі, пучки трави під ногами та власне взуття. І не відчував нічого, крім болю в спині та поту, що крапав з носа і стікав по обличчю. Час від часу чудовисько, що сиділо на козлах, шмагало нас своїм патиком, не дуже сильно, але болісно.
Минуло трохи часу, аж врешті ми дійшли до підніжжя гір, де височіла заросла мохом стіна з кам'яних брил, увінчана огорожею з товстих загострених паль. Всередині було поселення, яке аж кишіло монстрами.
Мене вразило те, що всі вони виглядали по-різному. Вони мали потворні людино-звірячі голови з вишкіреними іклами, були наїжачені рогами й шипами, але не були схожі одне на одного. Коли ми проштовхнули віз крізь ворота, почувся шум і завивання якихось сурм чи рогів і гавкіт величезних чорних собак, що шарпалися на своїх ланцюгах. За стіною стояли похмурі, побудовані з товстих стовбурів хати на кам'яних підмурівках. Із трикутних отворів на вкритих мохом і травою дахах валив густий дим.
— Може, вони живуть серед урочищ? — пробурмотів Бенкей, коли нам наказали розвантажити віз. — Це імена богів змінили їх в утробі матерів, тому вони всі різні.
Але я був утіленням суцільного болю й страждання, тож мене мало обходив вигляд цього народу. Натомість мене хвилювало, скільки часу мені доведеться так провести, і як я зможу це витримати. Я вже встиг багато побачити, тому зрозумів, що буде тільки гірше. Саме так зазвичай і буває в житті.
Коли ми розвантажили віз, розклавши товар, куди було сказано, нам дали дерев'яне цеберко, з якого ми по черзі випили якогось пива, чи, радше, підпивка — кислого, з дивним тухлим запахом. Проте простої води, як тваринам, нам не давали, що, як на мене, було доброю прикметою.
А потім нам знову було наказано взяти ярмо, і ми повернулися в пустелю. Віз, хоч і важкий сам по собі й погано збалансований, був порожнім, тож тягнути його здавалося відпочинком. Разом із нами вирушили й інші вози, деякі з них були запряжені великими й незграбними, набагато важчими за наших волами з дивними рогами, обвислими шиями й товстими спинами, вкритими кістяними пластинами. Навколо ходили ведмедьолаки, ревучи на нас і показуючи зуби.
Досить скоро я перестав думати про втечу. Навколо нас було дуже багато істот, малих і великих. Побачивши, як один із ведмедьолаків раптом погнав у степ, скачучи на чотирьох лапах, як олень, і, звівшись на задні лапи, кинув кийком у кролика, я зрозумів, що це буде зовсім нелегко. Навіть якби ми зараз кинулися тікати, вони одразу нас наздогнали б.
Менші істоти їхали на високих конях із коротко підрізаними рогами, вигнутими шиями та величезними горбоносими головами, притиснутими до потужних грудей. Мені здалося, що тут, у землях за Нагель Зимом і за межами відомого світу, все було більшим, важчим і незграбнішим. І істоти, що тут жили, і воли, і дерева, і навіть гори.
За товарами братів Мпенензі прибуло багато возів, тож того дня ми повернулися лише двічі. Коли ми дійшли до поселення за кам'яною стіною, нам на всіх дали ще одне цеберко пива. Але за другим разом я побачив, що від каравану на обрії не лишилося й сліду. Люди, бактріани, орніпанти й сам Н'Ґома вирушили до Кебіру. Ми залишилися самі, здані на милість кудлатих двоногих хижаків. Я вже встиг призвичаїтися і до каравану, і до свого орніпанта. Місце в сідлі на пташиній спині, полотняний намет і місце в строю, або вечірній випас і казанок над багаттям із висохлого гною були моїм останнім домом і останнім, що пов'язувало мене з моєю країною. Тепер у мене лишилися тільки пухирі на долонях, садна на грудях, ярмо, яке мусив штовхати, і більше нічого.