Я пошкодував, що зараз, однак, ми не подорожуємо на південь, до Ярмаканди, Нассіма, а потім до нескінченних рівнин і лісів Кебіру, до його міст, сповнених веж і куполоподібних будівель із випаленої глини, вкритих барвистими мозаїками. До країни сонця, пальмового вина і стиглих фруктів. Ми могли б оселитися серед високих, як вежі, струнких людей із гарними обличчями та шкірою кольору старої міді. Серед їхніх королів, торговців і мандрівників. Серед звинних кораблів із червоними вітрилами, поетів і піснярів. Оселитися там і забути про нашу прокляту землю, про жерців, які нею правлять, і пророчицю, за велінням якої на всю країну впала тінь Червоних Веж. Забути про те, що я був Носієм Долі. Забути про Воду, доньку Ткачки, і всіх кірененців, які сунуть скелястою пустелею східних провінцій у пошуках нового місця на землі.
Я заплющив очі й міцніше притиснувся до слизького дерева ярма. Я бачив Воду. Її пухкі губи, вузькі очі та безладно зав'язане волосся. Чорні брови та вії.
Вода.
Залишився скрип коліс воза, важке дихання, мокра сорочка, їдкий піт, що стікав по саднах на спині. Біль у шиї та плечах.
І брак води.
Я не помилявся, стверджуючи, що зазвичай, коли хтось опиняється в ситуації, схожій на нашу, єдине, що вони можуть знати напевно, — це те, що буде тільки гірше. Принаймні так було в той перший день. Коли ми вже привезли всю сіль, шкури кам'яних волів, парфуми, тканини й корінці, виявилося, що тепер їх треба тягнути кудись в інше місце. Щойно ми вивантажили товар і випили ковток розведеного пива, нам знову наказали вантажити. Цього разу ми переносили все на інші вози, яких поставили ще більше. Було створено караван, який рушив крізь задні ворота поселення кам'янистою дорогою в густий темний ліс, де росли дерева, яких я ніколи раніше не бачив, високі, як щогли наймогутніших кораблів і як вежі Праматері. Обабіч дороги височіли товсті й прямі, як колони, стовбури, і всюди я бачив таку яскраву зелень, як у нас буває тільки після перших весняних дощів.
У цьому лісі стояв дивний запах, було темно, зелено й волого. Водяний пил осідав на наших обличчях, і було холодно. Наш віз був запряжений одним волом, але дорога звивалася круто під гору, тож все одно довелося штовхати борти й колеса. По тракту стікали маленькі струмочки, і ми раз у раз падали, послизаючись у багнюці й мокрій траві, розбиваючи лікті й коліна об гострі камені. Потвора, що нас пильнувала, викинула різку, якою раніше нас поганяла, а в поселенні спорядилась плетеним шкіряним батогом. Коли чудовисько вдарило мене вперше, я цього не очікував і був цілковито переконаний, що воно різонуло мене по спині своїм мечем. Я не зміг навіть крикнути, бо нестерпний біль затримав повітря в легенях. Лише за мить усвідомив, що мене не перетяли навпіл, що я живий і можу підвестися.
Коли ми не падали від утоми, то замерзали. Вовни пустельних плащів вистачало на ночі Нагель Зиму, вона захищала від сонця, але для цих умов була занадто тонкою, як і наші легкі штани й куртки. Коли тракт різко йшов угору, ми пітніли, але коли дорога вирівнювалася, аж трусилися від холоду.
Ми штовхали воза.
Бачили віз, який рухався перед нами, і чули стукіт того, що їхав позаду. І це тривало без кінця.
Я весь час обдумував те, як ми будемо тікати, і тоді був упевнений, що це трапиться незабаром — якщо не найближчої ночі, то наступної. Коли мені це набридло, я почав повторювати почуті слова: «сіль», «віз», «швидше», «глечики», «шкури», «парфуми», «полотно». І вже знав, що цих великих потвор, які поводилися з меншими, як із дресированими домашніми тваринами, називали нифлінґа.
Караван повз угору.
Каміння калічило коліна та лікті.
Вологе повітря проникало до мозку кісток.
Батіг завивав у повітрі й тнув шкіру разом із полотном плаща, вириваючи з вуст той самий сковитливий звук, який сам видавав.
Ми штовхали віз.
На місце дісталися в сутінках, хоча тут увесь сірий і туманний день нагадував сутінки.
Тоді ми виїхали з лісу й штовхали вози вузьким крутим трактом, що вів через кам'янисті луки до воріт кам'яного замку, вбудованого в скелястий схил гори. Будівлі з валунів і дерева вростали в схил, їх захищав мур із двома вежами, кам'яними внизу і збитими з товстих колод угорі. Все було старим, порослим мохом та здалеку мало чим відрізнялося від кам'яної стіни, до якої притулилася фортеця.
Вона не була великою. В Амітраї в такій дислокувався б щонайбільше бінгон військ, а то й половина. Просто посередня гірська станиця.
Караван зібрався перед брамою, а коли відчинили дерев'яні ворота, вози почали проїжджати по мосту над скелястою розколиною, тож ми могли трохи відпочити, притулившись до бортів і вдихаючи повітря, як щойно спіймані риби, а ще озирнутися назад, звідки ми прийшли. Це благословення рабів — мить перепочинку, не довша за час, за який жменя піску протікає крізь клепсидру. Рівно стільки, щоб серце не вирвалося з грудей, щоб перестати хапати повітря, наче це було щось, що можна вкусити й проковтнути, щоб озирнутися назад.
Під нами було видно стіну лісу, а потім килим, зітканий з верхівок дерев, а ще нижче — сіре пустище, що тяглося аж до обрію й десь, аж там за туманом, повільно переходило в море піску, де майже біля землі хмари залишили смужку неба, на якій ми побачили іржаво-жовте сяйво й останній, прощальний відблиск сонця, що, здавалося, назавжди залишилося на західних землях. А потім наш віз знову зі скрипом і гуркотом рушив, і ми в'їхали у фортецю.
Всередині вона не нагадувала військову станицю. Там були дороги, посипані галькою, між якими стояли довгі дерев'яні будинки, такі ж, як і внизу, з перехрещеними кроквами, кінці яких були вирізьблені у формі кінських чи драконячих голів, довкола бігали якісь птахи, у господарствах борсалися собаки й обгавкували нас, пирхаючи клубами пари, посеред подвір'я на великому згарищі, оточеному збитими з дерева столами, тліли багаття. Також я побачив багато худих і високих чоловіків зі звичайними обличчями, вкритими короткою щетиною, часом із довгим волоссям; були також жінки в довгих сукнях із розрізом збоку або в штанах і куртках дещо іншого крою, ніж у чоловіків. Навколо бігали діти, ганяючись одне за одним із дерев'яними мечами в руках або зі списами в шкіряних піхвах.
Нікого не хвилювала поява створінь, які привели нас сюди, за винятком того, що великих за допомогою звуків свистків, ударів батогами по землі та собакам завели в печеру і замкнули за ґратами.
Уся скельна стіна всередині мурів була схожа на структуру мурашника, бо була всіяна овальними отворами, балконами та полицями. Однак це не повстало саме, силами природи, а було вирубане, тож порода мала бути досить м'якою. Люди жили в цій стіні, вирізаючи камери для своїх помешкань або приміщення для тварин і коридори між ними там, де їм було зручно. Полиці були вирубані на різних рівнях, між ними стояли драбинки. Так жили на цих землях, і потім я бачив там також поодинокі скелі, що стояли десь над потоком, в яких були висічені житла. Люди також кирками вирубували в кам'яній стіні заглиблення та полиці для своїх речей і навіть резервуари для води, ліжка й столи.
Чудовисько з батогом показало нам місце в кутку, а потім, підштовхнувши нас руків'ям, наказало сісти тісно одному за другим й покласти руки на плечі того, хто попереду. Тим часом до нас підійшов бородатий чоловік із довгим світлим волоссям, заплетеним ззаду в косу, тримаючи в руці окутий сріблом ріг якоїсь тварини, з якого він із явним задоволенням попивав, сів на дерев'яний табурет і приглядав за нами, спираючись древком списа об землю. Його обличчя перетинала майстерно набита смужка татуювання з в'юнким візерунком, який завивався на щоках, а потім переходив на ніс.