Через деякий час той із батогом повернувся в супроводі іншого чоловіка, який вказував угору на щось на скельній стіні, кусаючи якийсь круглий фрукт і хрумкаючи ним, як ковця. Чудовисько сховало батіг під пахву, а потім схопилося за голову, ніби хотіло зірвати її з плечей, і зняло шолом. Виявилося, що він мав звичайне людське обличчя, теж відзначене смужкою татуювання, яка, втім, бігла через повіки та щоки, а також вуса під носом, що звисали, як пучки соломи. Тоді він розстібнув панцир і кольчугу й зняв кудлате хутро, яке виявилося майстерно зшитим каптаном так, що виглядало, наче було його власним хутром. І тоді я остаточно переконався, що Люди-Ведмеді — це назва народу, такого ж, як і ми, але з іншими рисами й звичаями, але трохи вищого зросту.
Він відклав голову чудовиська на стіл біля вогнища, наказав нам встати й повів нас драбинами та виступами до печери, висіченої над подвір'ям — не дуже високо, може, на три довжини коня.
Він заштовхав нас одного за одним всередину і закрив за нами ковану залізну решітку. Дверей там не було, тільки решітка й низка вузьких отворів у стіні, схожих на вікна, але настільки вузьких, аби ніхто не міг крізь них протиснутися.
Ми були виснаженими й замерзлими, тож просто впали на підлогу, закутавшись, як могли, у роздерті й потяті батогом пустельні плащі. Деякий час лежали мовчки, лише тремтячи, надто виснажені, щоб говорити чи вимовити хоч одне слово, і надто промерзлі, щоб спати.
Ми лежали, прислухаючись до галасу внизу, до розмов, криків і ревіння тварин. Тепер нам залишалося тільки відновити сили й не замерзнути.
Через деякий час решітка зі страшним скрипом відчинилася, і всередину ввійшов чоловік із батогом. Його супроводжував іще один широкоплечий чоловік із рудою бородою і в капелюсі, схожому на повстяну чашу.
— Амістранд? — гортанно спитав він, показуючи на нас.
Ми не відповіли, не знаючи, що він мав на увазі. Ми просто сиділи біля стіни.
— Амітрай? — виправив він себе, все ще вимовляючи це слово так твердо, що ми ледве його розпізнали, але тепер могли кивнути.
— Знати амітрай, — сказав чоловік. Він поплескав себе по грудях і сказав: — Ньорвін. Ньорвін багато амітрай. Хороші жінки амітрай. Фікі-фікі малий з великий мореплавець. Ньорвін багато фікі-фікі амітрай. Повно війна амітрай.
Тут він розшнурував сорочку на грудях і трохи стягнув її через плече, показуючи нам заглиблення під ключицею та шрам у формі зірки.
— Амітрай, — пояснив, роблячи жест, наче стріляв із невидимого лука, і сказав: — Фуш-ш-ш!
Тоді задер сорочку на спині й показав нам два довгі пошарпані шрами.
— Амітрай, — сказав він. Змахнув рукою: — Ча-а-ах.
Другий додав щось трохи нетерпляче, потім поплескав себе по промежині, теж змахнув рукою, сказавши «ча-ах!», а потім у реченні пролунало таке ж тверде «Амітрай». Ньорвін пирхнув і щось гаркнув йому у відповідь.
— Не амітрай, — сказав я. — Ми кажемо «Амітрай». Але тут... — я вказав на своє серце, — не амітрай. Тут — Кіренен.
Я вказав на себе, Бенкея та Снопа, повторюючи «Кіренен», потім вказав на Н'Деле й сказав «Кебір».
— Кебір... — задумливо повторив Ньорвін, потім повернувся до свого супутника і знову щось сказав, вказуючи на Н'Деле, а в реченні звучало слово «Кабірстранд». Зі зневажливого тону останнього та жесту, яким він показав собі на очі, я зрозумів, що він мав би бути сліпим, аби не помітити, що Н'Деле був кебірийцем, і що він вельми дякує за таке пояснення.
— Кіренен? — запитав Ньорвін, потім махнув рукою і вперто додав: «амітрай». Тоді кивнув до Снопа та Н'Деле, наказуючи їм встати, та вийшов із ними. Коли вони повернулися, Сніп тягнув два великих відра, а Н'Деле — повний оберемок ганчірок і відро.
Вони поклали все на землю. Ньорвін почав пояснювати.
— Це їдло, — оголосив він, показуючи на одне з цеберок. — А сюди купа. — Він показав на друге. — І пі-пі. А там пиво. Треба пиво. Купа підлога, багато биту... биті... биття. Купа відро, добре.
— Тут, — він поплескав себе по грудях. — Мореплавця Смарсельстранд чистий людина. Не можна купа підлога. Їдло треба. Гаряче. Тут зима, амітрай. Амітрай людина мала. Слабка. Шмата. Амітрай хвора, погана інтерес. Мало ґильдінґ. Не треба хворий. Хвора амітрай... — Тут він знову показав «ча-ах!», цього разу провівши рукою по горлу, і вказав на подвір'я, де в печері за решіткою сиділи чудовиська. — Їдло нифлінґа. Розуміти? Тепер шата, — він махнув рукою в бік купи ковдр. — Шата тепло, коц. Треба шата. Шата амітрай купа. Недобре зима амітрай, всі амітрай шата. Кабір дуже добре. Кабір сильний людина. Але теж зима не йти. Кабір теж шата. Шати нема, багато биття. Зараз уся людина спати. Відпочивати. Не треба слабкий, хворий. Слабкий, хворий, мало ґильдінґ, їдло нифлінґа, ча-ах! Завтра мало робота. Завтра закон каже: скільки неволя і мореплавця багато інтерес. Завтра продати люди. Добраніч, амітрай. Добраніч, кабір-людина.
Він повернувся до решітки, коли той другий знову щось сказав.
— Розуміти. Амітрай-люди та кабір-людина тепер невільні. Не треба тікати. Не дійти гори, зараз злапати. Взяти собак, нифлінґа, до сніданок злапати. Потім багато биття, багато болю, нифлінґ фікі-фікі амітрай і кабір-людина, потім всі їдло нифлінґа. Ча-ах! Не треба. Добре працювала і слухняна, то все не бути проблем. Завше дати їдло, шата і добре. Нема биття. Розуміти? А тепер добраніч.
Двоє чоловіків вийшли, замкнули решітку і забрали з собою драбину, що вела до виступу.
— Неймовірно, — сказав Сніп. — Який оратор.
Бенкей зазирнув до цеберка з їжею і до другого — з пивом.
— Їжа, багато купи, — оголосив він. — Пиво, пі-пі.
— Фікі-фікі, така шата, — підтримав його Н'Деле, оглядаючи принесені ковдри.
Попри це ми вдягнули те, що вони нам дали. Капоти були виготовлені з густої кудлатої вовни — прості прямокутні ковдри з отвором для голови та прошиті з боків. Але я вдягнув його, а нагору накинув свій пошарпаний пустельний плащ і помітив, що мені стало трохи тепліше.
У цеберку з їжею ми також знайшли дерев'яну мисочку, яку використовували як ложку, передаючи й те, й друге по колу, щоб кожен міг тричі зачерпнути, а потім передати наступному. Відро було майже повним, тому воно кілька разів обійшло коло, перш ніж ми почали шкрябати по дну. Їжа складалася з якогось супу з дивним смаком, ніби прокислим, але, може, так і мало бути. Він був настільки дивним на смак, що ніхто з нас навіть не міг сказати, добре це чи жахливо. Цей суп не був схожим ні на що, що ми коли-небудь їли раніше. Проте в ньому також плавало щось щільніше, наче шматочки якихось овочів і листя, та чимало розм'якшених від варіння битих зерен, а ще був різкий присмак дивного м'яса.
Від гарячої їжі нам стало краще, а ще ми випили принесеного пива. Воно було трохи міцнішим за підливок, який нам давали протягом дня, але в ньому все одно відчувалася вода та присмак старої дерев'яної бочки.
Я довго не міг заснути, незважаючи на сильну втому та біль у всіх кінцівках. Скоцюрбився біля решітки, закутаний у плащ і вовняний капот, у місці, звідки було видно подвір'я та велике палахкотливе багаття, яке там було розпалено. Люди-Ведмеді сиділи за столами, а над вогнем обертався коричневий від полум'я й блискучий від жиру тулуб якоїсь тварини зі штивними ногами, від якого відрізали скибочки рожевого м'яса й викладали на дерев'яні тарілки. Навколо стояли триноги, на яких у мисках теж палав вогонь. Викочували діжки й ставили їх на розпірках, наповнювали глечики. Я дивився на високих бородатих чоловіків, таких самих високих жінок, які сиділи всі разом, перекрикували одне одного і щомиті підносили кубки та роги з якимись дикими криками. У тім краї, коли люди мають що їсти, то їдять багато і жадібно. Вигадливі страви трапляються нечасто. Найчастіше вони вимочують м'ясо в солі і травах, які надають йому дивного рожевого кольору, а потім або варять, або печуть над вогнем великі шматки, натерті спеціями. І запивають це все глечиками пива. Кричать і слухають музику. Там, у поселенні, у них також були музиканти, які грали на дудках, барабанах і арфах дивної форми, які тримали в одній руці.