— То що ж робити? — запитав я. — Нас продадуть різним людям у різні місця, а як тоді ми знайдемо один одного в цих диких горах? Навіть якщо вдасться втекти?
— Той, хто втече першим, повинен знайти й звільнити інших, — запропонував Н'Деле.
— А як він їх знайде, якщо його самого переслідуватимуть?
— Ми вивідники. Нас усе життя переслідують. Такий фах.
— Мушу йти на північ, — сказав я. — Така моя доля. На північ, до моря. Коли я звільнюся, попрямую туди. Зустріньмося на північ звідси, на березі моря, якщо раніше не вдасться знайти один одного.
— Не на всьому березі, — перебив Сніп. — Бо ми будемо чекати на відстані однієї ліги один від одного, аж допоки не постаріють наші онуки. Річки зазвичай стікають із гір. Зустріньмося біля гирла тієї, що тече найближче до цього поселення і впадає в море на півночі.
— Ми навіть не знаємо, чи є тут така річка. Нехай буде перше гирло від західного кордону цієї землі. То ми дозволимо себе продати?
— Нас ніхто не питатиме про нашу думку. А звідси, як я вже сказав, ми не втечемо. Але потім ми кудись потрапимо, до якогось власника. Можливо, це буде звичайне село, а не фортеця.
— Спочатку розкажу вам, як буває з невільниками, — неочікувано озвався Аліґенде. — У нас у Кебірі було так, що люди з різних родів і родин дуже часто хапали одне одного в полон. Війна, сварка, ворожість, що завгодно. Будь-який кебіриєць міг потрапити в рабство з будь-якої причини. Деяких продавали за моря, а деяких лише іншим кебірийцям. Дійшло до того, що коли якийсь нхозі, король по-вашому, не мав грошей, то продавав своїх підданих. Бідні люди продавали власних дітей. Людина сама могла себе продати, якщо була бідною. Свекруха могла продати невістку. Брат брата. Це було божевілля. У нас були раби, які мали рабів, які мали рабів. Кожен комусь належав і кимось володів. Ніхто вже не міг сказати, про що йдеться. Так було за часів мого батька, і я сам це пам'ятаю, тому знаю про це так багато. Я розкажу вам, як воно є з рабами. Спочатку всі хочуть утекти й ні про що інше не думають. Тому в них забирають надію. По-різному. Батогом, голодом чи страхом. Удають, що уважно не пильнують, а коли ти тікаєш, вони ловлять тебе і б'ють. Карають так, аби не хотілося тікати. Часом когось убивають, щоб інші пам'ятали. Однак іноді вони використовують для цього імена богів: Суджу Кадомле або Іфа Гантерія. І ось цього треба найбільше остерігатися, бо якщо заберуть душу і заховають її, ти вже не будеш вільною людиною. Ніколи. Почуєш слово чи звук і слухняно впадеш ниць. Тому я кажу: ми повинні їх перехитрити. Перечекати. Терпляче працювати й не тікати, коли з'явиться можливість, тому що вони самі ці перші можливості створюватимуть. Протягом перших двох-трьох місяців тікати не можна. Хай заспокояться. Хай втомляться вас пильнувати. Вчити їхню мову. Працювати. Берегти сили та здоров'я. Підготувати собі шлях і точно знати, де ви знаходитесь. Пізнати країну та людей. І лише потім тікати. Я кажу: тікаймо через три місяці, якщо погода не зіпсується так, що це буде неможливо. Тоді тікаємо в першу теплу пору року. І рушаємо на північ.
— А як щодо ножів? — запитав Бенкей. — Знайдуть, то нифлінґа фікі-фікі й далі самі знаєте.
— Ніж у куртці добре захований, бо їм і на думку не спало, що зв'язаний, виставлений на продаж раб може щось таке мати. Треба їх забрати з собою, але ми дуже ризикуємо. Як на мене, варто залишити тут свої куртки з ножами, бо на ринку нас роздягнуть і неодмінно обмацуватимуть.
— Купець може не дозволити повернутися до цієї премилої кімнатки по свої речі. Він купить і забере. Візьмімо куртки, але роздягнімося самі. Якщо нам скажуть одягнутися, то не вдягаймо куртку, нехай вона лежить поруч. А потім треба буде переховати ножі в інше місце. Коли людину обшукують, зазвичай мацають по ногах, руках і боках. Є два хороших місця: у взутті або на ремені біля піхов, на спині. Тільки ремінь не вдягається на шию, а прив'язується до петлі під коміром. Його також можна низько опустити, щоб ніж ховався між сідницями. Охочих мацати чужі дупи небагато, і я сподіваюся, що ми їх не зустрінемо. У всякому разі, я говорю це для тохімона, який не є вивідником, бо решта все це добре знають. А тепер попрощаймося і присвятимо свої душі Тому, Хто Йде Вгору, бо потім у нас може не бути нагоди, — підсумував Сніп.
Ми сіли в коло, торкаючись колінами, а потім я простягнув кулак, який Сніп накрив долонею, а за ним — і всі інші. Ми опустили голови й попросили Того, Хто йде Вгору, щоб він обернувся й освітлив нам шлях.
Коли ми встали, кожен із них вклонився мені, піднявши кулак, прикритий іншою долонею, і сказав: мосу кандо.
— Ми аскарі армії Кіренену, тохімоне. Твої люди, — сказав Сніп. — Ми ніколи не станемо кимось іншим, поки нашу місію не буде завершено. Ці дикуни нас не поневолять. Ми знайдемо. Кожного знайдемо. Ніхто не може утримати в путах вивідника, який може вбити навіть голкою.
А потім ми почули кроки на драбині, і нас відвідали ті самі двоє людей — Ньорвін та інший, який був убраний як чудовисько. Однак сьогодні він виглядав виснаженим і блідим, час від часу кривився і хитав головою. Ньорвін тримав у руці велике діряве яйце, з якого висмоктував уміст. Вони не зайшли, але покликали Бенкея, який через деякий час повернувся з відром, в якому був кислий і рідкий суп, та з великим товстим коржем, який він ніс під пахвою. Коли ми його розламали, він виявився хлібом темно-коричневого кольору із дивним запахом. Тісто нагадувало глину і скрипіло на зубах, наче в борошно досипали піску.
А потім нас відправили на роботу. Не надто важку. Ми чистили сарай, носили відрами гарячу воду. Ми з Бенкеєм мали зібрати купу соломи та гною з-під стайні й завантажити на двоколісний візок, менший за той, який ми використовували для перевезення товарів минулого дня. На купі гною досі лежав і спав чоловік, який уночі впав на неї, хоча по ньому повзали жуки й обсідали мухи.
Бенкей штовхнув його ногою, потім шанобливо вклонився і, продовжуючи кланятись, сказав дуже смиренним і покірним тоном:
— Вставай, забльована свинюко, бо я маю винести цей гній і не можу відрізнити його від твого тіла. Тож вставай, поки я не підхопив тебе вилами з рештою гною і не вивіз до гноївки, де тобі й місце.
Чоловік отямився і підніс обличчя з гною, випльовуючи солому, а потім, похитуючись, піднявся і критично оглянув перед своєї шкіряної сорочки. Тоді побачив нас із возом і вилами, встав на ноги, знайшов ще жахливо забруднену шапочку, яку насадив на голову, і раптом відповів чистою амітрайською мовою:
— Дивно, мені наснилося, що я знову в південній країні.
А тоді, хитаючись, поплентався геть.
Коли ми вивозили гній за мури, нас супроводжував чоловік із луком і великим, як теля, чорним собакою. Ми могли на мить поглянути на небо, по якому пливли важкі хмари, а також на ліс і навколишні гірські хребти. Але не могли вдихнути повітря свободи, бо були повністю просочені гноєм.
Це були звичайні господарські роботи, нічого особливо важкого чи складного. Ми носили кошики з якимись бульбами, вкритими лусками, підмітали подвір'я.
Коли ми з цим упоралися, Ньорвін у супроводі нашого власника повів нас до вирубаної в скелі камери, де у спеціально вирізьбленому в камені місці жевріло вугілля.
— Амітрай принести багато дерево. Там купа, куди він принести. Розпалити великий вогонь. Потім вода до казана, — тут він показав на величезний чорний казан із ланцюгами й гаком над вогнищем. — Гаряча і холодна вода потім у відра. Всі амітрай і кабір-людина у відра і плюх-плюх. Усі вимити до блиску. Не треба смердіти гноєм. Людина не любити, коли купувати, що смердить гноєм. Багато гною — мало ґильдінґ. Недобре. Потім анутрай і кабір-людина вся брудна вода в яму і помити відро. Там луг у мисці. Трохи брали, бо пече. Коли помили, одягли шата і на подвір'я прийшли до шановний Вальгарді. Він Вальгарді, власник. Швидко, швидко, мити.
Таким чином ми могли викупатися і вмитися, що принесло нам величезне задоволення. А вода, яку ми потім виливали в круглий отвір, висічений у скелі, була як річка після повені: каламутна, мулиста і зовсім не нагадувала воду.