На подвір'ї тривала гарячкова метушня. Вздовж муру рядами встановлювали столи на козлах із колод, і всюди було повно людей, які поспішали туди з клунками в руках. Головним чином носили плити солі, які ми привезли з Амітраю, та інші товари з нашого каравану. Вальгарді негайно загнав нас до роботи, вказуючи на різні речі згорнутим батогом. Ми принесли дерев'яний стіл, а потім швидко збудували над ним навіс із жердин і накрили його згорнутими матами, сплетеними з якогось очерету. Потім він наказав нам носити сіль, глеки з пахощами й сувої шкур, які ми складали під столом і на стільниці, в той час, як Н'Деле під його керівництвом розвішував складні залізні ваги. Наостанок він наказав нам принести довгу лаву й сісти поруч. А що ще дивніше, поруч із нами він поставив наші дорожні кошики, бо в цій країні існує такий звичай, що раба продають разом із тим, що він мав при собі, і зазвичай він може це зберегти. Зброю, яку Вальгарді знайшов у тюках, він, мабуть, вважав непов'язаною із нами частиною товару, залишеного йому караваном, тому вона не викликала жодних підозр, він просто розвісив її під навісом своєї ятки.
Потім із-за хмар вийшло бліде, не дуже тепле сонце, і ми зрозуміли, що вже минув полудень. Від ранку до поселення заходили й заїжджали чужинці, крутилися між ятками та дивилися на викладені товари, але ніхто нічого не купував.
Зрештою з'явився Ньорвін, поговорив із нашим господарем, а той дав йому кілька монет.
— Усі амітрай і кабір-людина піти зі мною. До Старця Говорить Законом. Ньорвін почути старця і сказати амітрай, що буде.
Пішли ми, отже, на суд, тобто перед обличчя малого, худого старця з довгим сивим волоссям і бородою, який сидів на бочці з рогом у руці й був загорнутий у плащ. Спершу нам наказали назвати наші імена, які молодий чоловік зі старанно зачесаним світлим волоссям, що сидів біля ніг старця, записав тростиною, змоченою в чорнилі, на великому шматку білої кори, ставлячи вуглуваті знаки.
— Чому купці продати амітрай і кабір-людина? — запитав далі Ньорвін.
— Ми найманці, — відповів я. — Ми охороняли караван, а потім вони вирішили, що краще нас продати, ніж платити. Вони не боялися подальшого шляху без охорони, бо йдуть далеко від протоптаних шляхів. Вони отруїли нас штивною водою і зв'язали.
Нахмуривши брови, Ньорвін нахилився до мене, поки я говорив, і здавалося, що він з усіх сил намагався зрозуміти, що я йому казав. Він безпомічно повторив «найміці», але йому підказав чоловік, який стояв неподалік. Старець також щось сказав, і, мабуть, разом вони дійшли згоди.
— Амітрай і кабір-людина колись невільники? — знову запитав Ньорвін, схрещуючи руки на зап'ястях і стискаючи кулаки, ніби подавав руки під пута.
— Усі ми — вільні люди, — гордо відповів я.
— Чоловік-дитина говорить за всі амітрай і кабір-людина? — запитав він, вказуючи на мене. Ми кивнули.
— Тепер не бреше, бо багато биття. Хтось бив мореплавець Смарсельстранд-людину?
Я заперечив, що ми коли-небудь билися з Людьми-Ведмедями, а Ньорвін похитав головою.
Старець почухав голову, а потім заплющив очі й почав погойдуватися на бочці. Здавалося, що він заснув.
Ми безпорадно стояли, аж зрештою Ньорвін простягнув руку, аби потрусити його за плече. Старий розплющив очі й виголосив щось скрипучим виразним голосом.
— Закон говорить: ви не взяті в полон на війна. Вас продав інші людина. Закон говорить так: для амітрай неволя п'ять зим кожен, а кабір-людина три. Кабір-люди добрі, всі амітрай погані. Тепер рік ясен. Дадуть клеймо листя ясен і літера п'ять. Тепер болить. Не вириватися і не битися, бо теж дадуть клеймо і тримати довго, поки невільник не заснути від болю.
Принесли кошик із вугіллям, з якого стирчали залізяки зі знаками, як для таврування худоби, тільки меншими, і нас таврували. Ми не виривалися, знаючи, що це нічого не дасть, але все одно двоє великих Людей-Ведмедів тримали нас за плечі під час припалювання. Нам на плече приклали два знаки: один у формі листя, а інший — схожий на гілочку з відростками. Тримали залізо недовго, лише коротку мить. Мені вдалося не крикнути, але при другому тавруванні сльози покотилися з очей, хоча я не збирався плакати. Н'Деле виглядав так, ніби взагалі цього не помітив, Сніп тільки сикнув крізь зуби, а Бенкей довго називав усіх ласкавцями ослиць, синами корчмарок та ще багатьма словами, з яких багато я навіть не знав.
Біль був жахливим, і мені здавалося, що рана пропалює моє плече навиліт і незабаром з'явиться на іншому плечі. Ньорвін дав мені кухоль холодної води й порадив вилити її на опік, але це допомогло лише на мить, а надіта знову сорочка завдавала ще більше болю. А потім ми повернулися до ятки, де Вальгарді відважував комусь відламок від плити солі. Той заплатив двома срібними монетами, і я зрозумів, що Н'Ґома Мпенензі мав рацію, вкладаючи гроші саме в цю приправу, бо в країні Людей-Ведмедів вона була дорожчою, ніж нассімські пахощі.
Вальгарді не сподобалося те, що почув, він трохи посперечався з Ньорвіном, але потім вибачився перед ним, наказавши стежити за яткою, і пішов сваритися зі старцем, де, схоже, нічого не досягнув.
Тож ми сиділи біля ятки, а Вальгарді надів нам на шиї залізні обручі з ланцюгом, радше для того, щоб було видно, що ми невільники, ніж з якоюсь іншою метою, бо замкнув їх тільки на шпильку. Покупців було небагато, здавалося, що вони лише зараз прибували до міста, і їх цікавила переважно сіль. Кілька разів хтось наказував нам піднятися з лави та зняти одяг, тому зрештою ми сиділи голі, прикриті лише накинутими на плечі капотами. Чоловіки грубо штовхали нас і мацали м'язи або зазирали в зуби, а жінки зовсім безсоромно щипали за сідниці й розглядали статеві органи, бо ці люди живуть зовсім як вовки й не відають нічого про хоч якусь скромність.
До вечора, однак, жодного з нас не продали, і ми почали боятися, що зараз загинемо. Але тоді прийшов Ньорвін і сів поруч на табуреті.
— Не треба ще переляканий, — оголосив. — Перша день ярмарок завжди мало людина, всі тільки сіль і сіль. Завтра краща день, краща купець, багато ґильдінґ, дуже багато людина. Купили зброя і матеріал, і пахощі. Тепер: що вміти добре?
Ми не знали, як на це відповісти, поки Ньорвін не відставив свого кухля й не почав удавати, що робить різні речі.
— Що вміти? Копати? Грати музика? Лікувати хворий, слабкий? Заспівати? Стріляти? Рубати мечем? Робити їдло? Взуття? Що вміти добре? Що вміти чоловік-дитина? Як називатися?
— Я Теркей, — оголосив я, вирішивши не називати свого кірененського імені. — І я різьбяр. Також умію грати на цинтарі та флейті, вмію писати й читати, — кажучи це, я показував руками різні дії, а Ньорвін дивився на мене з-над кухля.
— Грає музика, дуже добре. А що таке рузбяр?
Я вказав на один із наших вивідницьких мечів — короткий, злегка вигнутий ясарган, яким грався Вальгарді, та якого, здається, хотів залишити собі. Ясарган належав Снопу і носив покритий міддю невеликий знак «Блискавичного» тимену піхоти.
— Коваль? Робити ножа?
— Вмію, — кивнув я. — Але різьбяр робить оздоби на залізі. Вміє шолом, вміє панцир.
Ньорвін сказав щось Вальгарді, обидва з недовірою похитали головами, а потім він звернувся до решти.
Сніп, як і кожен кірененець, мав посвячення ремісника, але був кораблебудівником, що важко показати руками.
— Робити корабель? Кнар?
— Корабель великий, — пояснював Сніп. — Багато людей. Вмію, але добре роблю човен. Човен маленький, корабель великий. Розумієш?
— Шовен... — невпевнено повторив Ньорвін. — Мала шовен?
Сніп удав, що веслує, і закрутив навколо себе руками:
— Човен.
Ньорвін засяяв і вигукнув щось на кшталт «снек'я-мактар», вказуючи на Снопа, а потім пояснив Вальгарді.
Н'Деле і Бенкей не були ремісниками, але перед тим, як вступити до війська, Н'Деле торгував, як і кожен кебіриєць, а також обробляв землю і полював, але не був певен, чи будуть його навички корисними в цій країні, а Бенкей похмуро заявив, що робив багато речей, проте про багато з них волів би не розповідати. Врешті вирішили, що обидва полюють, Н'Деле вміє ловити рибу, а Бенкей — ремонтувати взуття й одяг, а також стріляти з лука, що, зрештою, вміє кожен солдат. Іще Ньорвін дуже хотів знати, чи Н'Деле вміє битися. Він розпитував про це в різний спосіб, але Аліґенде ухилявся від відповіді, оскільки ми домовилися приховувати свої бойові навички. Врешті з'ясувалося, що Ньорвіну йшлося про боротьбу і бій без зброї, тож Аліґенде визнав, що б'ється так собі, оскільки в його племені цього навчають кожного, навіть жінок.