Надвечір ми накрили ятку густою сіткою з пришитими дзвіночками, знизу застібнули ланцюгом, бо Вальгарді хвилювався про свій цінний товар, а потім нас відвели до комірчини за ґратами та дали цеберце з вареними зернами й трохи пива. Вальгарді також приніс нам якусь мазь із різким запахом у маленькому глиняному горщику, яка подарувала полегшення від ран, залишених клеймом.
Пізно вночі було чути співи та крики за брамою, де на лузі розташувалися зі своїми возами ті, хто прибув по сіль, і багато людей ще вешталися по гостинцю, де біля столів гуляли мешканці фортеці й купували у них пиво у глеках, дорого платячи за це міддю. Я також бачив, що деякі дівчата від прибулих ішли з купцями, якщо ті платили їм сіллю, хоча виглядали як знатні господині, й ніхто цьому не дивувався, бо обидві сторони вважали, що уклали вигідну угоду.
Наступного дня вийшло сонце, і стало трохи тепліше, хоча час від часу дув холодний вітер. Ми ж не мусили працювати, лише сиділи на лаві в ланцюгах. Того дня прибуло набагато більше покупців, і всі ятки були оточені натовпом. Увесь час найохочіше купували сіль, і я помітив, що її ціна зростає.
Купці також це бачили й почали сваритися, перегавкуючись між собою жорсткими словами, які звучали так, ніби хтось кидав об скелю мотком ланцюга, а покупці кусали вуса під час оплати й часто хапалися за руків'я меча. Вони також брали інші товари, причому найчастіше купували приправи, але інші речі також викликали інтерес. Пахощі та ароматні олії найохочіше купували жінки, але брали й чоловіки, обережно переливаючи їх у маленькі металеві пляшечки й ставлячи на ваги, відміряючи плату в чистому сріблі.
Якийсь старий задешево купив мою палицю шпигуна. Я знав, що це моя, бо в ній ледь чутно поклацувало сховане лезо списа, а старий, мабуть, вирішив, що палиця тріснута, і виторгував її за безцінь. Коли я це побачив, мені стало невимовно прикро. Не злічити, скільки разів зброя, схована в палиці, врятувала мені життя, і я дуже її полюбив. Мандрівник із палицею міг вільно пересуватися країною Праматері, де все заборонено, і ніхто навіть припустити не міг, що він озброєний. Також значно частіше нам наказували вставати й оголюватися, нас задумливо обмацували, але здавалося, що Вальгарді просив за нас надто дорого. Вони з Ньорвіном нахвалювали наше здоров'я, силу й надзвичайні вміння. На їхню думку, я, здається, вмів кувати магічну зброю, як у казках, і до того ж найпрекрасніше у світі співати; Сніп був мало не королівським будівничим кораблів, Н'Деле — взагалі казковим магом з Кебіру й майстром кулачного бою, а Бенкей залишався чудовим мисливцем і лучником, якого світ іще не бачив, і який влучає в ластівку на льоту.
Завдяки цим нахвалянням нас обмацували набагато частіше, і за якийсь час ми всі почувалися так, наче нас побили палицями. Постійно доводилося вставати й сідати, але крім цього мало що відбувалося.
Наближався захід сонця, однак нашу четвірку не відправили до клітки. Я відчув сильний страх, хоча шанси, що нас уб'ють після двох днів, усе ж здавалися малоймовірними. На гостинці все ще було багато людей, грала музика, й торгівля йшла повним ходом, а на прилавках ставало все менше плит солі, незважаючи на надзвичайно високі ціни. До Вальгарді підійшли двоє чоловіків. Один із них був місцевим, кремезним і бородатим, із рисами моряка, проте зовсім лисим і дуже низького зросту. Він був набагато меншим навіть за мене і Бенкея, я ще не бачив тут чоловіка такого маленького зросту. Другий, навпаки, був великим, із випнутим животом і значно вищим за інших моряків. Він ходив напівголим, носив лише шкіряний пояс та взуття і виглядав як нассімець. Волосся на голові мав виголене, залишився тільки пучок на маківці, а навколо рота росла округла борідка. Його зап'ястя прикрашали шкіряні браслети, інкрустовані залізом, а у вуха були вставлені великі сережки. Вони деякий час торгувалися з Вальгарді, показуючи то на гроші, то на нас на лаві, але незабаром з'ясувалося, що вони не збираються купувати невільників.
Надійний Ньорвін відразу пояснив нам, у чому справа.
— Вони хотіти, щоб Чорний Урфа побив кабір-людина. Пропонувати багато ґильдінґ. Вальгарді погодитися. Теж дати ґильдінґ. Тепер дуже потрібно, щоб кабір-людина дуже биття того Чорний Урфа. Биття до лежати, тоді Вальгарді тішитися. Дати кабір-людина м'ясо, пиво й пів десятина ґильдінґ. Якщо кабір-людина лежати, Вальгарді дуже сумний. Погано для всіх амітрай і кабір-людина. Продати дешево. Якщо хтось купити дешево, то не дбати. Весь важкий робота і багато биття, колоти камінь і рубати дерево. Мало їжі у хтось дурний. Аж всі швидко померти і не побачити свобода, тільки лежати десь у багнюка, мертвий і сумний.
І так сталося, що Н'Деле мусив вийти в центр і стати навпроти великого нассімця, що ревів, як бик, пускав піну з рота, тупотів і викочував очі. Навкруги утворилося коло глядачів, усі кричали й то показували одне одному гаманці, то стискали біцепси. Ці люди люблять бійки, але ще більше люблять закладатися. Ми швидко стали для всіх розвагою. Було визначено територію для бою, у кутах поставили лампи на триногах, намітили коло і посипали його тирсою з мішка.
— Не знаю, що тобі радити, — сказав Сніп. — Але краще, щоб ти виграв. Спробуй його втомити, він товстий, як свиня, і самовпевнений, як усі нассімці, що вважають себе нащадками своїх надаку.
— Мосу кандо, окунін, — сказав Н'Деле й усміхнувся. — Зроблю, що зможу, тільки в такій бійці нічого не відомо.
— Не треба ніякий інструмент, — пояснив Ньорвін. — Так каже закон. Ні залізо, ні табурет, ні камінь, нічого. Як хто лежати і просити перестати, то кінець биття. Якщо впасти і вже нічим не рухати, теж треба перестати. Кінець биття, як один лежати, або звучати труба.
Ставки було зроблено, і Н'Деле вийшов у коло, посипане тирсою. Здавалося, що з його суперника можна зробити двох кебірийців таких розмірів, а рештою ще й нагодувати собак. Нассімець, якого називали Чорним Урфою, виглядав так, ніби впав у лють, і кидався, як скажений пес на ланцюгу. Н'Деле став по центру і схилив голову, торкаючись рукою губ і серця.
А потім він почав щось наспівувати кебірийською. Монотонно, повторюючи ті самі фрази, і дедалі голосніше. Підніс довгі руки й почав плескати в долоні, потім тупотіти на місці дедалі сильніше, а з-під підошв його взуття піднявся пил. Чорний Урфа заревів іще раз, нахилив голову, як бик, і кинувся на нього. Н'Деле Аліґенде, однак, танцював, і на тому місці його вже не було, а нассімець схопив тільки повітря. Потім, однак, він миттєво розвернувся і підніс обмотані ременями великі кулаки. Тримав їх з боків, стоячи на зігнутих ногах, і якийсь час вони кружляли один навколо одного, а Н'Деле далі співав, плескав і танцював. Натовп зашемрів.
— Він розуміти, що треба биття? — занепокоївся Ньорвін. — Я йому щось зле перекласти?
Кулак нассімця вистрелив уперед як снаряд із катапульти, а Н'Деле вигнувся вбік, як очеретина, у ритмі своєї пісні, й удар пролетів біля його вуха. Урфа одразу замахнувся другою рукою, але кебіриєць відхилився назад. Він продовжував танцювати, тупцяючи плетеними підошвами по бруку і плескаючи в долоні, і це не нагадувало бійку.
Урфа знову заревів і вдарив чотири рази, дуже швидко. Щоразу я чув свист, коли кулаки прорізали повітря, плескання долонь Н'Деле і його спів. Кебіриєць танцював, і Урфа жодного разу не влучив. Н'Деле крутився, відхилявся в різні боки та звивався, весь час плескаючи в ритм. Нассімець рушив уперед, щоби бути якомога ближче, а потім знову вдарив. Швидко й дуже сильно, і тепер уже почав влучати. Перший удар зіслизнув по плечу Аліґенде, але другий кулак одразу влучив у бік, а потім знову в голову збоку. Гадаю, що якби це мені так дісталося, то я вже помер би, і ще до того, як торкнувся землі. Н'Деле полетів на бік, перекотився, а потім гепнувся спиною об стіл, на якому стояло багато людей, і перекинув його. Натовп вибухнув сміхом. Люди-Ведмеді плескали одне одного по спинах і ревіли, дивлячись на глядачів, які поволі вставали. В когось явно була зламана рука, що викликало ще більшу радість.