Це вода. Холодна прісна вода.
По черзі я перевіряю решту глеків попід стінами, розміщений над підлогою кран працює як дозатор у кулерах із мінеральною водою. Коли я відхиляю рухоме вічко всередину — тече вода, а в глибинах піфоса чути булькіт. Чудово.
Принаймні у нас є вода. Ю-ху. Алілуя.
Я протискаю всередину свою металеву чашку, слухаю хлюпання життєдайної рідини, яка незабаром може виявитися не такою вже й життєдайною, і роблю маленький ковток. Якусь мить тримаю воду в роті, але не відчуваю жодної підозрілої гіркоти, жодного присмаку гіркого мигдалю, тому ковтаю. А далі, відчуваючи болісне гупання серця об ребра, вичікую три хвилини. Я не відчуваю судом у шлунку, крижаного холоду в жилах, не сліпну й не починаю задихатися на клітинному рівні, маючи повні груди повітря, як сталося б, якби мою нервову систему вразили ціанідні сполуки. У мене не вибухають очі, і я не перетворююся на камбалу.
Це, звісно, ідіотизм, але, з іншого боку, ми будемо змушені пити цю воду. А отруїти резервуари було б іще простішим та елегантнішим рішенням, ніж розтопити дракар у відкритому морі. Але жодних ознак цього немає, тож я видихаю.
Якийсь час я борюкаюсь із саркофагами, розміщеними вздовж бортів, але безрезультатно. Здається, ніби верхня частина не злита з рештою, як моноліт, однак мені не вдається її зняти. Я підважую краї ножем, тягну вгору, смикаю на всі боки, але це нічого не дає. Це ніби упаковка із захистом від дітей, яку зазвичай не можуть відкрити дорослі. Сюди б якогось п'ятирічного вилупка, він відкрив би саркофаг за хвилину.
Посередині кожної кришки, біля самого краю, видно орнамент із двох трикутників. Вершина одного торкається сторони іншого, ніби стилізована ялинка лише на два поверхи. Придивляюся до нього, бо щось тут не так — цей орнамент надто аскетичний, надто технічний у порівнянні з псевдонорманськими оздобами, що звиваються всюди навколо мене. Це не дає мені спокою.
А тоді я пригадую. Я бачив такі символи, тільки горизонтальні, у дитинстві, коли панелі управління програвачів чи мультимедійних програм традиційно відтворювали вигляд старих, ще механічно керованих приладів. Fast forward чи rewind. Знак із тих часів, коли звук записували на магнітній стрічці.
Я натискаю долонею на облямівку під символом, і тоді вона ледь піддається, лунає тріск, а потім кришка м'яко від'їжджає вбік. Наче нічого такого. Рухомі вічка, як в автоматах із напоями, символ «FF» на скрині, але для того, хто не народився на Землі, було б дуже проблематично дістатися до вмісту цих контейнерів. Із середини саркофага віє прохолодою, виходить пара, але це не якийсь лютий мороз, радше свіжість. Я бачу в'язки твердої, пропахлої від копчення сушеної риби, глиняні глеки, наповнені дивним насінням, чимось на кшталт сухої квасолі, чи борошном, смужки сушеного м'яса, закрутки із залитим смальцем м'ясом, чорні від диму тушки, старанно обмотані мотузком.
Запаси. Як мило.
Ще й у холодильнику.
Я тягну кришку на себе, вона з торохтінням замка вкочується на місце, і саркофаг знову стає монолітом.
Перебірка розділяє трюм скляною стіною, в якій рухаються невиразні в'юнкі форми. Притуляюся обличчям до плити льоду й бачу, що в зеленій рідині сновигають живі створіння, немов породжені пеклом вугрі. Довгі, м'ясисті, з паскудними зубатими мордами глибоководних істот, наїжачені шпичастими плавцями. Виглядають вони як дракон, схрещений із муреною. По їхніх боках миготять дрібні флуоресцентні дрібочки, зелені й блакитні. Риба. З виразно людськими страхітливими очима, на яких видно склеру і круглі зіниці, оточені золотистими райдужками.
Запаси? Акваріум? Поверхня льодової стіни неідеальна, якщо дивитися прямо, тіла, що звиваються зміїними рухами, видно досить чітко, але під кутом вони перетворюються на розмиті невиразні форми. Мені цікаво, що далі, я ще навіть не дійшов до середини дракара, до носа залишилося добрячих десять метрів.
Обмацую холодну стіну, риби з іншого боку присмоктуються до льоду своїми колючими присисальцями, ніби торкаючись моїх долонь. Риби. Назвімо це так. Ніби-риби. Конвергенційні відповідники.
Дедукція підказує, що коли перехід існує, він повинен бути посередині. Це було б логічно. Проте нічого не видно.
Довго обмацуючи трюм у зеленавому напівмороці, все ж знаходжу ще один випуклий знак. Це плюс. Або грецький хрест. Трохи далі — коло з крапкою посередині. Вони на відстані півтора метра один від одного, на одному рівні. Ще один ребус? Хрест... Аптечка? А коло з крапкою? Сонце? Я відступаю на два кроки, але це не додає мені розуму. Земний символ. Грецький хрест і коло з крапкою. Щось таке ж просте, як і «FF» на холодильнику. Щось, пов'язане з відкриттям дверей?
Двері створені для того, щоб кудись зайти або вийти.
Мені зіграти в хрестики-нулики?
Натискаю долонею то на один символ, то на другий, вони ніби піддаються, але, може, мені лише здається. Зайти чи вийти.
Символ. Немає жодного графічного символу, пов'язаного з дверима.
Хіба що написи: «На себе» чи «Від себе», push або pull.
І тут до мене доходить. Вектор. Коли його зображають у двох вимірах, це відрізок, що закінчується стрілкою. Але якщо ми зображаємо його в трьох вимірах, то коли він дивиться від нас, він буде хрестиком, що символізує оперення стріли, а коли дивиться на нас, це коло з крапкою, що символізує вістря. Про це може пам'ятати лише той, хто навчався, ще пишучи на папері. Уже багато років тривимірний простір шкільних завдань просто тривимірний. Віртуальний.
Я кладу одну руку на плюс, а другу — на коло і натискаю одночасно. Плюс піддається і западає всередину, але коло — ні. Тож я намагаюсь потягнути його на себе, але мої пальці тільки ковзають по стіні. Я відриваю долоню, і тоді невеличкий циліндр льоду подається вперед.
Чути скрип гладких поверхонь і перегородка відсувається вбік. Ось і перехід.
Не надто зручний. Як тут пройти людині, яка щось несе?
Я заходжу в зелену миготливу темінь, рефлекторно мацаю стіну поруч із входом, ніби сподіваюся знайти там вмикач. І натрапляю на невеличку випуклість, схожу на миску, приклеєну до стіни. Гладжу її, наче це жіночі груди, шукаю якусь кнопку, але там нічого немає. Я вдавлюю миску вглиб стіни, стискаю, все безрезультатно. Зрештою, визнаю поразку і гепаю об неї кулаком.
Лунає глибокий вібруючий звук, і в замурованій у стіні рідині, що заповнює ніби-акваріум, розходяться кола, ніби це поверхня ставка, в який кинули камінь, тільки ці хвилі розходяться вертикально. Вугороподібні створіння порскають навсібіч і раптом починають випромінювати різке зеленувате й блакитне сяйво.
Я увімкнув світло.
Вітання. Ви перейшли на наступний рівень.
Відстібаю піхви з мечем і кладу в рейки, щоб заблокувати двері. Колись таким чином вже хотіли ліквідувати одного самурая. Трон суверена поставили на такій відстані, щоб воїн мусив стати на коліно і схилити голову саме в розсувних дверях. Коли його підголена головешка, увінчана пучком, опинилася б між стулками, слуги мали захряснути двері, але той шельма вклонився, вклавши в рейки меча, і нічого з цього не вийшло.
Заїжджена оповідка, та все ж корисна.
Наступне приміщення посередині перетинає товстий, як стовбур дерева, блискучий стовп. Пробиває стелю і зникає під палубою, вростаючи в кіль. Пілерс. Продовження щогли. Дуже добротне, закріплене з усіх боків елементами, що виглядають, наче коріння могутнього дуба. Обабіч стовпа тягнеться довгий блискучий стіл, до якого приставлені лавки. Пілерс пробиває стільницю приблизно по центру. Кают-компанія.