Посеред двору все ще нерухомо лежав Чорний Урфа, а маленький старий чоловік тулив його скривавлену голову до грудей, відчайдушно ридаючи. Я відвів погляд, бо відчув жаль, хоча могло статися так, що там лежав би мій друг. А нас ніхто не оплакував би.
Вальгарді знову приніс жирну мазь і наказав Н'Деле змастити опіки на шиї та спині, а потім дав її нам, щоб ми змастили клейма. Потім вони з Ньорвіном вступили в дуже довгу та бурхливу розмову, кричачи один на одного й вимахуючи руками.
Тим часом багато людей приходили подивитися на нас, мацали наші плечі й штурхали животи, але найбільше хотіли побачити Н'Деле зблизька. Деякі давали йому кухоль пива та плескали по плечу. Думаю, це були ті, хто ставив на його перемогу.
Вальгарді та Ньорвін нарешті перестали сваритися. Вальгарді плюнув собі на долоню, потис долоню Ньорвіна, а потім вони потиснули один одному біцепси, взяли глек, кожен вилив трохи пива на руку, а потім притиснув її до землі. Потім вони випили решту пива у великій згоді.
Коли вони закінчили, Ньорвін розштовхав натовп роззяв, підійшов до нас і відстібнув нашийник на шиї Н'Деле, який на нього наділи, коли він повернувся на лаву.
— Ньорвін купила Н'Деле Клянґадонсар. Тепер кабір-людина для Ньорвін. Ньорвін дала ґильдінґ. Н'Деле бити Урфа і тепер Ньорвін мати ґильдінґ. Н'Деле їхати з Ньорвін ярмарки та бити люди. Гарний життя. Н'Деле не лопата, не мітла, не плуг. Тільки бити люди ярмарки і двори. Гарний життя. Багато їдло, багато пиво, багато фіки-фіки. Чистий і ситий. Не треба робота, багнюка, купа, каміння. Люди дивитися Н'Деле бити та давати Ньорвін ґильдінґ. Ньорвін гарний інтерес. Багато ґильдінґ. Три роки, потім Н'Деле вільний, отримати ґильдінґ за три роки. Піти куди хотіти. Вертатися Кабір-странд або збудувати дім країна моряків і знайти гарна дівчина. Н'Деле брати мішок і йти. Вранці їхати дорога.
Аліґенде встав і попрощався з кожним із нас окремо, а переді мною злегка схилив голову, щоб ніхто не звернув на це уваги.
— Я повернуся, тохімоне. Знайду тебе або зустрінемося в гирлі річки. Можливо, доля, яка мені випала, не буде такою поганою, і, можливо, я знайду спосіб знайти вас і звільнити! Нехай вас захищає Дхана Кадомле і ваш Той, хто йде вгору.
Я стиснув його плечі й відчув спазм у щелепах і горлі, але змусив себе проковтнути слину, щоб ніхто не побачив моїх сліз. Я дивився, як він відходить, високий і стрункий, у капоті, який ледве сягав йому за стегна, як він несе свій невеликий вузлик із небагатьма залишеними йому речами та пустельний плащ, перекинутий через плече. Я вже навчився не рахувати прощання і людей, яких губив на своєму шляху. Втім, нічого не міг удіяти з тим, що коли нас почали розділяти, моя душа стала важкою, як камінь. Я також відчував, що неминуче врешті-решт ітиму сам і шукатиму свою долю. Адже ми народжуємося і помираємо на самоті, а ті, хто супроводжує нас по дорозі, зазвичай мусять обирати свій власний шлях.
Вальгарді, здається, також був у кращому настрої, бо ми отримали більше пива, хліба, а також досить багато обгризених кісток з печені, на яких залишалося чимало м'яса.
Наступного дня ми знову сиділи на лавці, сковані ланцюгом, дозволяючи себе мацати й штурхати. До полудня Вальгарді розпродав більшу частину прянощів і зброї, а також відміряв багато пахучих олійок у металеві пляшечки. Мішки й стоси брил солі, якими була оточена його ятка, зникали один за одним. Невдовзі вже продавали подрібнені залишки, які висипали з мішків у глиняну миску, і зішкрібали все, що ще залишалося на внутрішньому боці шкур.
І весь час монети дзвеніли, падаючи в оббиту металом скриньку, і звучали так, ніби Вальгарді стояв під водоспадом з міді, срібла й золота.
Одна жінка купила відразу два мішки соляних брил найкращого сорту, перевіривши лише, чи вони були білими й чистими, без рудого пилу пустелі, який часто заносив солоні озера під Маранагаром. Вона взяла також мішечок змішаних прянощів і один меч вивідника, а також великий шматок шкури кам'яного бика.
Це була найбільша жінка, яку я коли-небудь бачив, з плечима, яким позаздрив би не один дроворуб, огрядна і висока, з великою гривою красивого волосся кольору полірованої міді, одягнена в сукню з яскравих тканин та обвішана золотими прикрасами. Вона носила персні навіть на товстих пальцях ніг, адже ходила босоніж. Жінка також носила оббитий пояс із масивним мечем і короткий шкіряний каптан, обшитий залізними пластинами, з якого виливалися великі груди. Коли вона торгувалася з Вальгарді, її голос звучав як ріг загонича, і від нього дзвеніло у вухах, а ще щомиті вона вибухала таким пронизливим сміхом, що я чув, як у сусідніх лавках трусяться мідні посудини.
Її супроводжували двоє чоловіків. Один, закутаний у капот із капюшоном, худий і невисокий, з вигляду був південцем. Інший, місцевий, був кремезним, згорбленим, з тупим пласким обличчям і з одним оком, яке постійно дивилося вбік, а друге було нормальним. Він увесь час колупав у носі й плював. Із ними також був хлопець, низький і товстий, із насупленим обличчям і злістю у вузьких очах, вбраний у багатий одяг і озброєний маленьким мечем. Усі вони покірно мовчали, лише підліток поглядав на нас із ненавистю і час від часу щось виголошував розбещеним тоном.
Потім жінка оглядала мене, Бенкея і Снопа, безцеремонно мацаючи наші сідниці, й навіть схопила нас за статеві органи й боляче стиснула, а потім почала штовхати нас дедалі брутальніше, аж поки Вальгарді не крикнув на неї, і вони вступили в довгу суперечку, під час якої жінка штовхала його та хапалася за руків'я меча.
Нарешті вона заплатила великою жменею срібних і двома золотими монетами, презирливо кинувши їх на прилавок, після чого пішла, погойдуючи широкими стегнами, і люди розступалися перед нею, як перед розлюченим буйволом. Вальгарді збирав розсипані монети, хитаючи головою і бурмочучи щось ведмежою мовою, радий, що її позбувся.
Хлопець пішов за нею, а чоловіки навантажили на себе мішки й пакунки, як бактрійські верблюди, і лише тоді рушили слідом. Голос жінки та її пронизливий сміх та надалі було чути здалеку, попри гамір натовпу.
Того дня ятки вже почали порожніти, поступово зменшувався, і натовп покупців, які виносили товари за мури осади, а більшість торговців широко всміхалися і тримали роги з пивом в руках. Вони значно частіше тягнулися до глеків, ніж до мідних і кам'яних гир, а срібло сипалося до їхніх мисок і скриньок дедалі слабкішим потоком.
Із хлівів лунав вереск тварин, яких забивали, і я був упевнений, що цієї ночі буде ще більше музики, ще більше печеного м'яса і пива, оскільки мешканці осади збагатилися на нашому каравані й дуже хвалили свою долю. Однак я знав, що їхня радість була пустою. Зараз у їхніх кишенях дзвеніло срібло, і вони думали лише про те, що зможуть дозволити собі жирне м'ясо, найкраще пиво й медові напої. Я ж знав те, про що вони не мали уявлення.
Я знав, що караван з Амітраю більше не прибуде. Люди у вартовій башті ще довго не дутимуть у роги на вид навантажених бактріанів і не гукатимуть, що знову прибув Н'Ґома, привозячи їм сіль, шкури та інші речі з країн Півдня. Можливо, вони вже ніколи більше не побачать глеків і тканин із Ярмаканди, не скуштують пряного вина і не відчують запаху олійок. Караван, який привіз мене сюди, був останнім.
Перш ніж ми взялися розбирати ятку, на якій майже нічого не залишилося, повернулася велика жінка, і Вальгарді, здавалося, не дуже зрадів її поверненню. Вона втягнула його в довгу, галасливу розмову, раз у раз вибухаючи пронизливим сміхом, в порівнянні з яким рев бактріанів і виття вовків здавалися музикою, а до нас підійшов закутаний у каптур чоловік, який її супроводжував.
— Ви амітраї? — запитав він. Ми кивнули, і лише Сніп сказав, що він кірененець. Чоловік скинув каптур, оголивши лису голову та гачкуватий ніс.
— Я Удулай Гиркадал з роду Афрай. Лікар. У цій дикій країні я служу своїй пані, бо я невільник, як і ви. І повідомляю вам, що моя пані, Смільдрун Рососяйна, забажала купити двох із вас, бо їй так подобається, а зазвичай вона отримує те, що хоче. І я ще знаю, що вона точно не купить паршивого кірененця, бо їй потрібні слухняні раби, а не вперті й горді дикуни, які не знають покори, і яких доведеться випатрати, втрачаючи в такий спосіб гроші. Вельмишановна Смільдрун заплатить за вас набагато більше, ніж ви варті, бо відразу видно, що ви з паршивих каст, але її це не хвилює, бо вона могутня пані та велика воїтелька, а отже, може собі це дозволити.