Я почув різкий, пронизливий сміх тієї, яку він назвав Рососяйною, і мені по спині побігли мурашки. Але нічого не можна було вдіяти. Монети з дзвоном і брязкотом посипалися в мідну миску Вальгарді, який підійшов, щоб зняти нашийники — мені та Бенкею. І мені здалося, що на його обличчі було щось схоже на вираз співчуття, коли він згортав ланцюги. Він поплескав Бенкея по здоровому плечу, потім дав нам по кухлю пива і передав мені палицю шпигуна Бруса, яку підняв із невеликого стосика непроданих товарів. Він думав, що дав мені просто палицю для мандрівників, але я не пам'ятаю, коли востаннє хтось так мене потішив.
— Швидше, пані не буде чекати на вас, ледарі, — гаркнув амітрай, який представився нам як Удулай і стверджував, що він був лікарем.
Ми закинули на спини дорожні кошики й слухняно рушили, а на лаві залишився лише Сніп, син Теслі, який підняв руку на прощання, а потім сперся руками об коліна і дивився, як ми зникаємо в натовпі.
Смільдрун ішла першою, твердо ставлячи товсті ноги, я дивився, як колихаються її величезні сідниці, і ззаду вона здалася мені схожою на корову. Вона мені не подобалася. Мені не подобався вираз співчуття й провини на обличчі суворого Вальгарді. А ще більше мені не подобався Гиркадал. Я відчував, що з цим чоловіком ми мусимо бути насторожі, незважаючи на те, що він, як і ми, був невільником.
Ми вийшли за мури гірського містечка. Сіре хмарне покривало розірвалося на оболоки, що пливли з вітром, і навіть виглянуло сонце, тому ми нарешті перестали тремтіти від холоду. Під мурами, на лузі, вкритому скелями й низькою травою, стояло багато возів і наметів із кольорової тканини, між возами все ще горіли невеликі багаття, й там крутилося багато людей. Дехто вже пакував своє майно, інші досі вирішували свої справи й укладали угоди. Вниз по дорозі, у напрямку лісу, від'їжджали чергові вози, оточені кінними вояками, щоб зникнути серед дерев і долин.
Кольоровий намет Смільдрун, розмальований дивними сплетеними силуетами вовків і коней, стояв осторонь, над невеликим скелястим струмком. Там крутилося кілька людей. Багато вдягнений підліток, кремезний косоокий чоловік, яких ми вже бачили раніше, і кілька інших. Там також стояли три масивні одновісні вози, на негустій гірській траві паслися воли й кілька коней.
— Від'їжджаємо додому, — оголосив Гиркадал. У нього був скрипучий, буркотливий голос, і він говорив із північним акцентом. — Ви будете складати намет і пакувати речі на віз. І краще поспішайте, інакше вас спіткає гнів вельмишановної Смільдрун. Вона сильніша за багатьох чоловіків і дуже любить користуватися батогом. А понад усе не любить чекати.
Ми взялися до роботи, яка не була би важкою чи обтяжливою, якби виконувалася нормально. Однак тут ми складали полотно намету, знімали стовпчики й носили пакунки під постійний вереск, підганяння, прокляття та свист плетеного батога. Проразливий голос нашої солодкої пані різав не гірше за її батіг, і ми постійно чули то тверде «гайсфинґа!», то знайоме «брудні покидьки» й «сини собак» із вуст нашого земляка. Коли ми нарешті завантажили вози й закріпили все мотузками так, як вона хотіла, в нас обох було по кілька кривавих смуг на спині. До всього цього підліток, якого, як ми вже знали, звали Сміґральд, і який був її сином, дошкуляв нам, підставляючи ноги, коли ми носили багаж, і кидаючи в нас каміння.
Ми вирушили через час, за який згоріли б два дюйми мірної свічки. Наша пані сіла на величезного, як дракон, коня, який аж присів під її вагою. Троє чоловіків, які її супроводжували, також їхали верхи, Сміґральд сидів на возі разом із Гиркадалом, другим возом керував косоокий здоров'як, а третім — іще один чоловік, мовчазний і похмурий, із зарослим, позначеним шрамом обличчям. Тільки ми з Бенкеєм ішли пішки, з дорожніми кошиками на спині, а я тримав шпигунську палицю, роздумуючи, чи вдалося б нам повбивати їх усіх.
Але це були казки. Нам довелося б боротися проти шістьох дорослих озброєних чоловіків, з яких четверо їхали верхи. Усі мали міцні мечі або сокири, вершники додатково мали луки, схожі на зброю загоничів, але такі масивні, що здавалося неможливим, аби їх натягнула звичайна людина. Весь час один або двоє з них перебували на дорозі за нашими спинами.
Ми зайшли в зелений напівморок лісу, крокуючи поруч із возами кам'янистою стежкою, вдихаючи холодне, вологе і пахуче дивною смолою повітря. Внизу, в яру, гуркотів струмок, а по інший бік від нас був порослий рослинністю скелястий схил. Ми могли тільки йти вперед, слухаючи скрип осей, ревіння волів і дивлячись на їхні зади.
Ми мандрували. Я вигадував різні плани втечі й відкидав їх один за одним, але це лише розважало мене в дорозі й дозволяло зробити наступний крок. У руці я стискав гладке дерево шпигунської палиці, а приховане в ній залізо додавало мені сил.
Ми мандрували.
Углиб країни Півночі. Зневолені й продані, але ми йшли. У невідоме.
Розділ 3
Червінь
Драккайнен розім'яв пальці, ніби збирався грати на піаніно, кілька разів втягнув повітря носом і випустив через рот. Сказав щось, що звучало як «Джеронімо», зробив крок назад і обережно сів, нахилившись уперед, готовий зірватись на ноги в будь-який момент. Але нічого не сталося.
— Добре, — оголосив він. — Другий етап.
Поволі й обережно сперся спиною, потім поклав обидві долоні на різьблені бильця. І замерз.
Замерз із відкинутою назад головою, його шкіра вкрилася миготливим полиском крижаного пилу, коротка щетина на щоці обросла срібним пухом інею, каптур півкожушка затвердів, як дошка. Кошлаті льодові голки вкрили навіть розтулені уста й зуби, наросли навіть на очах. Сильфана скрикнула.
— Чекай! — гукнув Ґрунальді й схопив її за плече. — Ти його зламаєш! Поки чекаємо.
— Ти ж бачиш, що сталося! — крикнула вона. — Він замерз! Перетворився на лід!
— Він знає, що робить, — сказав Спалле. — Я завжди казав, що він Пісенник. Навіть якщо сам цього не усвідомлює.
Палуба почала дрижати під їхніми ногами, а потім дракар помітно сповільнився. Від корпусу в усі боки пішли дрібні хвильки, й корабель почав дрейфувати з течією, цілячись у засипаний снігом берег.
Усі схопилися за борти та щоглу в очікуванні удару, але корабель перехилився на другий борт і повернув, скидаючи з високого берега шапку снігу. Знову повернувся в течію, а потім, злегка вібруючи, зупинився. Крижини, що пливли з течією, з тріском ламалися об корму. Аж тут дракар знову рушив — у зворотний бік.
— Він живий, і він стернує, — невпевнено мовив Варфнір. — Здається.
— Було б краще, якби тут було звичайне кормило, — понуро кинув Ґрунальді. Корабель обернувся навколо осі й знову поплив уперед серединою течії.
— А я казав! Пісенник, — вперто повторив Спалле. Йому ніхто не відповів.
Вкрита льодом фігура на кормі злегка задрижала. Крижана імла, що мінилась у повітрі мільйонами веселкових іскор, здійнялась із її обличчя й плечей.
На берегах почали з'являтися перші будинки й перші помости з балок, у воду опускались стапелі, ретельно викладені обтесаними сволоками, вкриті тонким сяйливим шаром льоду.