На кінці помосту сидів хлопець у величезному шкіряному капелюсі й кожушку, із дерев'яним відром і волосінню на шматку дошки, що виконувала роль рибальської котушки. Хлопець крутив над головою гачок із насадженою на нього приманкою. Побачивши велетенський крижаний корабель, він завмер як укопаний і тільки продовжував крутити волосінь.
Дракар заскрипів, ніби мав розпастися на шматки. Усі рефлекторно присіли, хапаючись за борти й натягнуті крижані канати такелажу. Корпусом струсонуло, штевень зненацька вигнувся літерою «S», як тіло величезної змії, драконяча голова обернулася назад і посунулась нижче, вдивляючись у команду парою вузьких очиць, які раптом спалахнули притлумленим рубіновим блиском. Спалле дуже повільно витягнув меч із піхов, Ґрунальді затулив собою Сильфану, виплюнув якісь крихти, які мусолив у роті, й потягнув носом. Варфнір, який стояв збоку, зробив два повільні кроки до сокири, спертої об борт.
Дракон загудів, що прозвучало як звук потужної труби.
— Принесіть мені мечі з каюти, — промовив дракон низьким басом плавучого льодовика. — І шолом. І якесь хутро.
— З чого? — тихенько спитав Ґрунальді якимось хриплим голосом.
Дракон зненацька закрутив головою і ніби злегка гаркнув, але приглушив цей звук.
— З тієї кімнатки позаду, де я сплю, — загарчав він знову. — Мечі. Ті два зігнуті. Коли ми допливемо до кінця Зміїної Горлянки, я спробую прибитися до берега. Зістрибуйте всі негайно. Я спробую встати й також зійду, але лише тоді, коли всі будуть на березі. За десять кроків від борту. Якщо я не впораюсь, сідайте назад. Нічого не поробиш. Варфнір, облиш ту сокиру, kusipaal.
— Це Ульф через нього говорить?
— Ні, це дракону закортіло мечів, — буркнув Ґрунальді. — Тому, який спить у комірчині, віслюче! Пензлюй по ті мечі. І наші принеси, якщо вже будеш унизу.
Дракон зі скрипом знову повернув голову вперед, випрямився і затвердів. Рухлива зміїна шия знову стала крижаним штевнем.
Дітвак на березі дедалі повільніше крутив приманкою, зрештою опустив руку й зненацька сів на кладці, а потім звалився на спину.
На засипаному снігом узбережжі Зміїної Горлянки вешталося небагато людей. Хтось ішов із відром до ріки, хтось тягнув сани, навантажені дровами, хтось гнав стадо кіз, якийсь ставний чолов'яга у чорній кошлатій опанчі та флісовій шапці стояв, заткнувши великі пальці за пояс, і витріщався на дракар із відкритим ротом. Усі зупинялися як вкопані там, де їх застало незвичне видовище. Кози кудись розбіглися, жінка впустила тріпотливу рибу на поміст, хтось із розмаху всівся у відчинених дверях.
Уздовж річки стояло небагато вовчих кораблів, із більшості вже зняли щогли й увесь такелаж. Менші човни лежали догори дном біля помостів, накриті полотном. Вставав сірий похмурий день і сіявся дрібний сніг. Із димників, скупчених на краю халуп, снувався сивий дим, що віддавав багаттям.
Крижаний дракар сунув рікою, кришачи тонкий шар льоду, розганяючи зграї водних птахів, що сиділи на палях помостів і розвішених сітях. Звіддалік від вигину вже було чути шум моря.
У найширшому місці водяної гладіні корабель зупинився, злегка вібруючи, після чого елегантно розвернувся на місці й задом заплив між двох помостів. Голова дракона при цьому обернулася на корму через правий борт. Дракар застиг.
Вода навколо нього стала мутною, вкрилася дрижкою верствою крижаних грудочок і раптом із тріском замерзла, утворюючи язик, що поєднував його із сушею.
Ґрунальді схопив Сильфану під пахви й виставив на поміст. Вона засичала, як кішка, і в польоті відважила йому копняка. Спалле схопив мечі Драккайнена, які йому передав Варфнір, і передав їх Ґрунальді. Вони вискочили за борт, хтось послизнувся на заледенілих дошках помосту.
— Що тепер? — запитав Спалле, коли вони вже стояли на березі.
— Тепер він намагатиметься відтанути й вилізти, як і сказав, — зазначив Варфнір, застібаючи важкий ремінь.
— Це добре, бо всі ці люди з вилами й голоблями не дочекаються, щоб нас привітати.
Постать на кормі вкрилася клубами миготливої імли, а потім із хрускотом і скрипом трощення льоду встала.
Спалле перебільшив. Натовп, що біг до дракара, справді озброївся вилами й сокирами, але з кожним кроком дедалі важче було назвати це натовпом, і з кожним кроком він дедалі менше біг. До помосту наблизилося заледве п'ятеро людей, і то дуже обережно.
Над рікою здійнялися клуби туману, перекочували на дошки та сховали людей, які там стояли. З трону на кормі дракара встала постать, що виглядала трохи як людиноподібна хмара імли, а трохи як понурий сніговик. Крижаний велет великими кроками, поскрипуючи й гублячи уламки, вийшов на причал.
— Змії вже близько! — прогримів він, наче лавина. — Божевільний король Аакен іде, аби спалити світ і наслати мертвий сніг!
Він звів скрипучу руку і вказав на південь.
— Змії зійдуть із гір! Спалять ваші дахи! Перетворять ваших дітей на залізних монстрів, яких поженуть у бій! Приведуть із собою драконів і привидів холодного туману! Там із ними самотою б'ються Люди Вогню! Якщо ви їх не підтримаєте, вони загинуть! А тоді Змії рушать на північ, щоб поневолити всі народи Узбережжя Вітрил і кинути їх до ніг свого правителя!
Залягла тиша, яку переривав лише писк мартинів. Із чиєїсь руки випали вила й покотилися заледенілими сволоками.
— Скажіть іншим! Зупиніть Зміїв! Інакше світу не дочекатися наступної зими! Ідіть і скажіть іншим!
Туман огорнув контури дракара, команду й крижаного велета.
Коли імла трохи розвіялася, біля виходу на поміст уже нікого не було, на балках спочивали лише покинуті вила. А на причалі, дрижачи, кашляючи, захлинаючись і спльовуючи сніг, на колінах стояв Драккайнен.
— Підніміть його! — крикнув Ґрунальді. — Давайте сюди! Де це хутро?
— Perkele saatani vittu... dapički materi... jebal tebe kon sestru krvavim kuračem na majčinom grobu... haista paska...
— Він марить, — прокоментував Варфнір. — З розуму з'їхав.
— Пива, — прохрипів Драккайнен.
— А тепер діло каже.
— Добре... — кинув розвідник, коли вже прийшов до тями й перестав дрижати під хутром. — Тут нам лише треба декого навідати. Важливого чоловіка, якого називають Копченим Уллє. Дайте мої мечі. Бігом, поки сюди не збіглося пів міста.
Він натужно звівся на ноги, тримаючись за плетений паркан. Сильфана підтягла його вгору, перекинувши Букову руку собі на спину.
— Дякую, дитино, — прохрипів він і впевнено став на ноги. — Як прикро... А щоб йому...
Зробив два-три кроки в напрямку причалу й простягнув руки вбік закутаного в клуби туману дракара.
— Sakea! Sakea sumul.
Імлою побігли ледь помітні брижі.
— Perkele sakea sumul, — крикнув він іще раз. Клуби пари здійнялись із чорних вод ріки навколо них і далі, уздовж пристані, а потім огорнули берег, як фронт сніжної бурі. Порт Зміїна Горлянка за кілька митей потонув у імлі так, що це викликало б захват Шерлока Голмса.
— Ерапакетіпет, huora! — загорлав розвідник. Корпус дракара й коротка масивна щогла, що бовваніли в опарах, замигтіли, а потім зникли. Залишилася лише імла.
— Оце ти зробив, як справжній Дієвець, — похвалив Ґрунальді. — Тільки це-є... ти ж зможеш його повернути?
— Він досі там стоїть, — пояснив Вуко. — Я б не зумів змусити його зникнути. Я просто його ніби затулив. Зробив так, щоб його не було видно. Ходімо, я не знаю, як довго триматиметься цей туман.
До контори Копченого Уллє було недалеко, коротенька прогулянка узбережжям. Але в імлі авторства Драккайнена було видно заледве на два метри вперед, а будинки, що виднілися вздовж дерев'яного пірса, здавалися ідентичними. Дорогою вони минули чималу групку людей, які жваво щось обговорювали і йшли туди, звідки вони прийшли, але їх ніхто не спинив. Вони не привертали до себе уваги. Носили типові куртки й каптани, огортались хутровими шубами й не нагадували ні драконів, ні крижаних велетів.
— Тут, у Зміїній Горлянці, у них такі ж будинки, як у вас? — запитав Драккайнен.