— Такі, які зводять в осадах, — відповів Ґрунальді. — Звичайні, як у Пісні Людей.
— Добре, тобто чотирикутник із майданом посередині, попереду брама і два задні виходи. Один із житлових приміщень, інший — зі стодоли?
— Здається.
— Зробімо так... — Драккайнен на мить замислився й описав їм Копченого Уллє. — Перш ніж звідси виплисти після осіннього ярмарку, я замовив камені, схожі на жалобні, на яких написав, що шукаю якусь звістку про своїх зниклих земляків. Там також було написано, що її можна залишити у Копченого Уллє, який заплатить за неї сріблом із тих грошей, які я йому залишив. Я хочу знати, чи почув він щось цікаве, але це крутій і проноза, до того ж він мене трохи боїться. Він пішов на співпрацю тільки тому, що я залишив йому наперед два ґвіхти. Тоді я не знав нічого про божевільного Аакена чи Крижаний сад, тепер же думаю, що мої справи могли накликати на нього біду, тож він може схотіти чкурнути. Зробімо так: ми з Ґрунальді ввічливо заходимо спереду і стукаємо в його контору. Поруч є гостинний двір. Дорогий і для вельмож. Туди піде Варфнір. Купиш собі пива, я дам гроші, спробуєш вивідати щось і про Копченого Уллє, і про Зміїв, Пісенників і взагалі про все, що могло тут статися з літа. Якщо ми нічого не доб'ємося біля воріт контори, то прийдемо до тебе, Варфніре. А ви двоє станете біля плоту, позаду — так, щоби бачити обидва задні виходи. Якщо Уллє спробує піти прогулятися, зупините його, потім один із вас складе йому компанію, а інший повідомить нам у заїзді. Якщо з ним будуть озброєні супутники, один із вас піде за ними назирці, а інший — по нас до заїзду. Питання?
— Я можу собі дозволити купити пива. І мені цікаво, чому це я маю йти в заїзд, де треба лише розпитувати й ніякої тобі надії на бійку? Чому Ґрунальді не піде? У нього найкраще підвішений язик.
— Бо видно, що ти серед нас найбільший вельможа, — відказав Ґрунальді. — Я — людина скромна, а ти вбираєшся, як павич, одразу видно, що поважний господар. І тому, що хтось же повинен, а Ульф сказав, що ти маєш це зробити. Я ще не бачив, аби так відлинювали від роботи, суть якої лише в тому, щоб випити глек пива й потеревенити з корчмарем.
— Щодо грошей, — перервав його Драккайнен, — то я знаю, що ти можеш дозволити собі пиво, але я хочу, щоб ти сипав ними, як половою, а про таке я не смію тебе просити. Там дорого, а ти маєш залишити втричі більше, ніж злупить із тебе корчмар.
— А чому я маю йти з нею? — запитав Спалле.
— Бо ти наймолодший, — пояснив Драккайнен. — Ви краще разом виглядатимете.
— А мені цікаво, звідки нам знати, куди пішов Спалле, якщо йому випаде стежити за купцем і його людьми, а я піду по вас до заїзду?
— Це я вже придумав, — відказав Вуко. — Коли побачив тебе сьогодні вранці. Оце твоє намисто дуже цінне?
— Воно в мене давно, — обережно відповіла Сильфана. — Але це звичайні камінці з Півдня. Я б його не вдягала, якби знала, що ми зійдемо на сушу, я не мушу наряджатися до битви. У мене є набагато цінніші речі, але на кораблі. Я взяла з собою все, бо невідомо, що станеться вдома.
— Я про те, чи можеш ти його в разі чого втратити, — терпляче пояснив Драккайнен. — І ми не йдемо битися, лише розвідати новини. Тому ми маємо виглядати нормально, і добре, що ти вдягла сукню й намисто. А тепер дай його Спалле.
— Чому?
— Якщо він піде за Уллє і його людьми, то розірве мотузок і що десять кроків кидатиме на землю одну намистину. Особливо там, де буде повертати. Потім ми їх позбираємо.
— У мене є ще золоті ланцюжки, підвіски, браслети й персні, — уїдливо оголосила Сильфана. — Шкода, що я не знала, може, їх було б краще видно в снігу. Я — сестра стирсмана, можу позначати шлях коштовностями.
— Ти казала, що намисто не надто цінне.
— Бо я не знала, що ми будемо його розкидати чи принаджувати ним рибу. Ми зробимо це, тому що ідея майже така ж розумна, наче її придумала жінка, якби тільки не йшлося про її намисто. Але я дам його Спалле лише тоді, коли буде потреба.
— Чудово, — підсумував Вуко. — Іще одне: невідомо, що станеться. Якщо ми загубимося, зустрічаємося в гостинному дворі. Якщо це буде неможливо, то неподалік дракара. Сильфано, сховай меч під шубою, але так, щоб його можна було легко вихопити. Хай не буде видно, що ти озброєна. Усі знають, що треба робити? Ну то до діла.
Двері контори були наглухо зачинені. Добротні, збиті з грубих дощок, наїжачені дашками цвяхів. Солідна віконниця, що затуляла вікно, також не запрошувала всередину.
— Переїхав? Чи це сезонний бізнес? — буркнув Драккайнен, гупаючи кулаком у двері. — Чому хоча б щось не може піти, як треба? Проклятий я чи що? Хотів перекинутись із чолов'ягою кількома словами, купити якийсь човен. Я так багато хочу?
— Лишається тільки йти в той заїзд за Варфніром, — відповів Ґрунальді. — Принаймні зігріємось.
— Не видно шарнірів, а отже, двері відчиняються всередину, — констатував Драккайнен. — Не виб'ємо. Дивися, чи ніхто не крутиться узбережжям. Цифрал, у мене залишилося трохи тієї гидоти?
— Трохи лишилося, — відповіла вона. — На одязі й у волоссі. Небагато, але є.
— Добрий ти муж, — озвався Ґрунальді, — але коли ти так розмовляєш із повітрям, мені це не надто подобається. Хтось, не розібравшись, іще подумає, що ти пришелепуватий.
— Не звертай уваги, — порадив Драккайнен. — Тепер відійти й дивися, чи ніхто не йде.
— Видно тільки туман. Я побачу когось тільки тоді, коли він на мене наткнеться.
Драккайнен заплющив очі й зосередився на засуві. Добротній кутій колодці, що лежала на гаках по той бік. Він звернув на неї увагу, коли був тут попереднього разу. Вона була підвішена на дверях, як маятник, і піднята вгору. Достатньо вийняти блокатор, щоб вона впала на гакоподібну обойму у другій ворітниці й кінцем на другу таку ж саму, вбиту в верею. Він уявив її собі — кільканадцять кілограмів почорнілої деревини й залізних смуг, що лежать у своїх обоймах — і замислився, що має зробити справжній чарівник. Якби вона була залізною, можна було б її заморозити несамовитим подихом холоду й розбити, як порцеляну. Дерев'яну — пропалити поглядом. З металево-дерев'яною більше проблем. Він вирішив її підняти. Тільки трохи. Лише настільки, щоб вийняти її з кутих залізних рук.
— Справжній чарівник зробив би так, — кинув він понуро, підіймаючи долоню із розчепіреними пальцями. — Use the force, Luke!
І тут двері заскреготали й відімкнулись. Повільно, зі скрипом прочинилися назовні, відкриваючи зору темні нутрощі, що різко пахли шкурами, травами й чимось на кшталт ароматичних паличок.
А в цій темряві стояв худий, закутаний у шаль чи плед чоловічок. У напівмороці ледь виднівся його малий гачкуватий ніс і пляма обличчя, але й так було очевидно, що це не купець.
— Я у справах до Копченого Уллє, — владним тоном повідомив Драккайнен. — Мене звати Ульф Ніт'їсефні, Нічний Подорожній.
— Шановний Уллє хворий, — відказав чоловічок. — І нікого не приймає. Я веду всі його справи й нічого про тебе не знаю.
— Іди й скажи йому, хто прийшов, — порадив йому Драккайнен, спираючись на верею і безпардонно ставлячи ногу всередину. — Запитай, чи він уже виколупав золоті ґвіхти зі стін.
— Був колись такий муж... — сказав добродій у сувої. — Неотесаний чужоземець, який все ж провертав із моїм паном незлецькі справи. Це було ще до того, як я почав йому допомагати, але щось я про це чув. Тільки не пам'ятаю, коли саме це було, і що той чоловік купував.
— Ми — спокійні ввічливі люди, — пояснив Драккайнен. — Але мороз і туман погано впливають на нерви. Той чоловік купував інформацію, а було це якраз на осінньому ярмарку. Я замовив її більше і прийшов по товар. А тепер поклич Уллє, або я засуну твою голову тобі в сраку і сам по нього піду.
— Немає потреби вживати таких слів. Заходьте. Часи неспокійні, а твій товар — один із найнебезпечніших.
— Я не почув, коли ти представився, — мовив Драккайнен, коли вони ввійшли всередину контори. У темряві виднілися полиці й столи, завалені стосами шкіряних і полотняних згортків. Закутаний чоловічок схилився над збитою з балок стільницею, відсунув її вбік і сів на лаву. Вони сіли навпроти нього. Повітря було аж густим через важкий запах пахощів, від яких паморочилось у голові. Вони обидва одразу ж розкашлялись. Ґрунальді скинув каптур із голови й роздратовано випустив повітря через ніс, але нічого не сказав.