— Я — чужоземець, і моє ім'я нічого вам не скаже. Лиха доля завела мене аж сюди, а тут застала зима. Весною я піду у свої краї, але поки живу тут і допомагаю Копченому Уллє. Моє ім'я мовою Узбережжя перекладається як «червінь», так мене тут і називають.
— Тож послухай, Червеню, — повільно промовив Драккайнен. — Ми тебе не знаємо, тому хочемо побачити Копченого Уллє. Це з ним я маю побалакати. Ще я хочу, щоб ти запалив лампу й відслонив голову. У мене немає часу. Я прийшов лише довідатися про новини й переговорити з Уллє. Це між ним і мною. І вивітри ці пахощі.
Червінь устав з-за столу й відчинив дверцята примітивної пузатої грубки, кинув у неї кілька полін і шматків вугілля, а потім почав дмухати на жар.
— Уллє занедужав на морозяний тиф. Лежить у лазні, вкритий хутрами, але мороз усе одно з'їдає його зсередини. Його очі дивляться всередину голови і говорить він мовою марева. Ми палимо пахощі в усьому домі, але його дружину й синів усе одно починає морозити. У цей дім приходить багато чужоземців і багато подорожніх. Вони приносять прянощі, трави, горіхи, ароматичні речовини, живицю, отруту й барвники. Магічні субстанції, отримані з дерев, хробаків, морських створінь, тварин і трав. Усі знають, що Копчений Уллє торгує тим, що пахне далекими краями. Щось лікує, інше фарбує тканину й шкіру, приправляє м'ясо й не дає йому стухнути, ще інше покращує смак напоїв, дарує радість, гарний запах або притлумлює смуток. Дорогі речі. Розкіш для вельмож. Усе це прибуває здалека. І ті, хто їх приносить, теж прибувають здалека і часом несуть у собі хвороби Півдня. Я сам із Півдня і вмію їх лікувати. Якби не я, Уллє і його родина уже б замерзли зсередини. Тутешні шептухи вміли лише перекочувати по ньому мартинячі яйця, мастити морськінським салом, поїти супом із лисичок і відлякувати хворобу барабаном. І брати срібло. Так, це вони уміють. Але я, Червінь, знаю, що йому треба давати. І не беру за це срібла, бо він дав мені дах на зиму. Так.
Усередині грубки бухнуло полум'я, затріщав вогонь і пофарбував стіни миготливим помаранчевим блиском. Червінь устав.
— Ґрунальді, відчини двері, — поволі сказав Драккайнен. — І залиш їх так на трохи.
Чоловічок почав нишпорити конторою, видобув звідкілясь обплетений мотузком бутель і кілька глиняних кухликів, приніс також пласку металеву лампу. Поставив її на стіл, поруч поклав патичок і маленький ніж, зішкріб скручену стружку й засунув її у вогнище, зрештою підпалив ґніт лампи, який накрив абажуром із міхура, розтягнутого на лиштвах. Усе це він робив повільно, велично і з якоюсь ледь не літургійною урочистістю. Драккайнен відчув, що ще мить — і він зробить щось справді різке.
Ґрунальді відчинив двері, але це мало що дало. Випари пахощів почали виходити назовні, але в них і далі паморочилось у голові й пекли очі. Червінь налив із бутля у глиняні кухлики й нарешті розмотав хустку на голові, відслонивши змарніле, пласке, наче совине лице, вкрите білою, як черево риби, шкірою і яскраво-карміновим слідом петехії у формі дерева, ніби капіляри проступили просто йому на обличчя. Коротка щетина його волосся була виголена над вухами й на шиї рівненько під горщик, що надавало йому вигляду хворого змарнілого індіанця з Амазонки в диких воєнних кольорах.
— Я не дуже люблю показувати тут свої шрами й південні риси.
— Ти — амітрай, — буркнув Ґрунальді, повільно потягнувшись під поли каптана.
— Для вас, моряків, будь-хто, хто живе за Остроговими островами, це одразу амітрай. Але я родом зі значно віддаленіших країв на берегах Внутрішнього моря. З Ярмаканди. І я не амітрай, хоча ми говоримо однією мовою. Випийте морського меду. У морозний день немає нічого кращого за морський мед із дрібкою живиці вогнеліани. Зігріває і прочищає легені.
Драккайнен опустив долоню на зап'ястя Ґрунальді, пришпиливши його руку до столу. Останнє Слово обдарував його важким поглядом і послабив пальці на глиняному кухлі.
— Ми прийшли сюди не пити. До справи. Можеш щось нам розповісти?
— Якщо ти той, хто чекає звісток, у мене є для тебе кілька, — поволі відповів Червінь. — Через твої камені багато хто сюди приходив. Зазвичай шахраї, які розповідали казочки й небилиці, щоб нажитися сріблом. Про людей, які виходять із вулкана, про долину сплячої богині, про примари урочищ. Звичайне пустослів'я.
Він виструнчився на лаві, стискаючи в пальцях невеличку, чорну, як смола, і м'яку, як пластилін, кульку.
— Уллє казав, що ти платиш за інформацію, — сказав, ніби замислившись. — За справжні, правдиві новини. Був тут один чоловік, який приніс звістку.
Він замовк, злегка киваючи головою і весь час розминаючи кульку.
— Навіть дещо краще, ніж звістку.
Він подивився Драккайнену просто в очі, крутячи в руці кульку. Його повіки були оточені сіточкою червоних капілярів, що розходилися на всі боки від очниць.
— Ну? Кажи?
Червінь посміхнувся, показуючи чорні ясна й дрібні білі зуби, підведені черню, наче він натирав їх вугільним пилом. Його іржаві райдужки, що заповнювали всю очницю, зненацька спалахнули золотом. Тепер він виглядав, як ящір, а не як птах. Як отруйний ящір.
— Вітаннячка! — просичав він.
І жбурнув кульку в абажур лампи.
Бухнуло, як магнезія — раптовим ртутним зблиском і хмарою густого і смердючого, ніби тліючий целулоїд, диму. Драккайнен затримав дихання і зірвався на ноги, перевертаючи стіл на Червеня, який все ж устиг схопити лампу й дмухнути в абажур, пускаючи їм в обличчя концентрований струмінь диму й вогню. Вуко виставив уперед руку, Ґрунальді заточувався, кашляючи жахливим хриплим звуком, наосліп вимахуючи мечем, а другою рукою тримаючись за горло. Каптан на його спині горів.
Відчинилися двері, і в контору ввалився інший чоловік, у каптурі й шкіряному вбранні. Ще хтось з'явився ізсередини садиби.
— Ґрунальді, на вихід! — прохрипів Драккайнен, штовхаючи ногою перевернутий стіл, яким блокував Червеня під стіною. Він намагався дихати через полу хутра, але його легені й так палали й вибухали спазмами. Витягнув меча, відчуваючи, що підлога стає м'якою й хисткою, як трясовина. Звуки теж стали дивними, до того ж він бачив тільки темінь і зигзагоподібні неонові фосфени. Він фіксував Червеня стільницею, яку тримав ногою, один супротивник був біля дверей, інший — з боку подвір'я. У мороці здіймалися клуби ядучого диму, і він знав, що не витримає довго із затриманим диханням. Повітря розтинав постійний пульсуючий свист. Хтось розмахував чимось над головою. Ланцюг? Якийсь батіг? Поруч Вуко чув шарпанину, тріск зламаних меблів і лютий рев Ґрунальді, потім крик, що мало нагадував людський, наче якесь хрипливе булькотіння на вдиху, але підсвідомість попри це занотувала чужі слова, ніби колись він їх знав.
— Onu nei oldurme! Kahdin опи istyor sahgul! — а потім гупання тіла об підлогу.
Вуко відчував у повітрі звивання батога чи ланцюга з важком на кінці. Чув, як він зі свистом розрізає повітря, прокреслюючи кола й розганяючи клуби диму. Він не міг так стояти на одній нозі, безпорадно затуляючись мечем. Перестав притискати стіл до стіни, підстрибнув і в повітрі відважив боковий удар по стільниці, почув здушений крик Червеня, а потім втратив рівновагу на хиткій підлозі й хапнув їдкого диму. Перекотився, налетівши на когось, і задихався від кашлю, а потім ударився об якісь меблі, коли намагався витягти другого палаша. Пучок тягарців промайнув біля його обличчя, він відчув подув повітря й один різкий болісний удар у щелепу, як постріл із рогатки.
Він мав рушити в бік дверей, але десь там був Ґрунальді й невідомо — стояв він чи лежав, тож не можна було сікти наосліп. Перекотився ще раз, зваливши когось копняком, щось із гуркотом упало, сипались якісь металеві предмети, посуд і пакунки. Вуко звівся на хистких ногах і рушив у темінь на того, хто розкручував ланцюг. Затулився одним вістрям, яке одразу ж застрягло в якомусь плетиві, перекрутив його вбік і шарпнув, плазом перетинаючи іншим, перевернутим палашем, хтось страхітливо верескнув і знову шмигнув чимось, що миттєво обплело Вуко плутаниною тонких міцних мотузків, які смерділи рибою й сіллю. В обличчя йому бризнула гаряча кров із запахом міді.