Рибацька сітка, — промайнуло в його голові. Розправились зі мною рибацькою сіткою. Я закатрупив виродка, але він встиг її кинути.
Одразу ж на нього впала друга, а потім — нещадний удар мішком, наповненим піском.
Коли його волокли, він не до кінця втратив свідомість, намагаючись зосередитись на Цифрал, на усуненні отрути, що текла його жилами, на збереженні притомності за будь-яку ціну.
Але попри це розчинився в якійсь осяйній імлі, що явилась йому з темряви й огорнула турботливо, наче в обіймах коханки.
Він лежав серед миготливих клубищ, що мінились, як завія діамантового пилу, але йому було зручно й сухо. Під спиною лежало щось тепле, гладеньке й шовковисте, на схожу поверхню, тільки вертикальну, він спирався щокою. Гладеньку, шовковисту й еластично м'яку.
Розплющив очі й поглянув угору, на схилену над ним пару круглих грудей із рожевими випуклими пиптиками на кінцях. Він лежав на колінах дівчини, головою на її лоні. Сів і побачив знайоме обличчя, яке у звичайному масштабі все ж виглядало неправдоподібно, наче картинка з коміксу ожила, перекочувавши раптом у три виміри й людську шкіру, тільки надто гладеньку й ідеальну. Ніби прекрасну, але насправді примарну, як ті японські еротичні андроїди «Акіко». Він зазирнув у неймовірно неонові зелені райдужки, і його пройняв дрож. У мікромасштабі, в якому він її зазвичай бачив, це виглядало не так химерно. Вона ворухнула крильми, схожими на переливчасту фольгу на тоненьких жилках.
— Цифрал... Де я?
— Усередині. Ти непритомнів, викликав мене, тож я затримала тебе всередині твоєї голови. Такий невеличкий притулок. Це все, що я могла зробити.
— А що назовні? За цим туманом?
— Фаза швидкого сну. Непритомність. Отруєння, струс мозку. Частковий параліч. Загальне перезавантаження. Ти в аварійному меню.
— Як довго це триває?
— Три-чотири хвилини. Зовні час плине швидше, але довго я це місце не втримаю.
— Що можна зробити?
— Не можу відповісти. Це ти даєш накази. У твоєму розпорядженні холодна імла. Те, що залишилося на тобі, у волоссі, на одязі. Та, яка нас оточує. Хочеш побачити візуалізацію? Придивися до неї.
Він устав з колін Цифрал і пройшовся округлим простором, оточеним мінливою завією діамантової куряви. Простягнув руку в імлу, відсмикнув, піщинки потягнулися за його пальцями, раптом його зір загострився, долоня виросла на його очах, величезна, як гірська долина, перетята ровами папілярних ліній, серед яких, наче хмари одноденок, порхали мініатюри Цифрал, тієї самої, яка сиділа на зігнутих ногах і поволі обмахувала себе крильми. Він заточився, і до нього повернувся нормальний зір. Туман знову був туманом.
— Що це було?
— Візуалізація. Така графічна накладка. Це тобі допоможе.
— Вони виглядають, як ти...
— Тоді наказуй, що їм робити. Вони не більші від атомів, але діють разом, як рій. І їх мільярди. Можуть підняти гору, якщо їх буде достатньо багато. Кожна може щось перерізати, з'єднати, перенести чи підпалити. Так тобі буде легше це осягнути, ніж мислячи в категоріях імли, містики чи магії. Наказуй мільярдам маленьких Цифрал. Пам'ятай, що кожна з них помре, коли виконає своє маленьке завдання.
Драккайнен поглянув на свої руки й розтер обличчя.
— Божевілля. Але чому б і ні? Окей, детоксикація. Хай летять у мої легені, шукають часточки цієї отрути й виносять їх назовні. Хай через альвеоли в легенях проникають у мою кров і чистять усе, що вдасться. Нехай просто несуть це в нирки, боронь Боже, не в печінку. А яке в мене фізичне положення?
— Одне око в тебе частково розплющене. Видно кам'яні стіни й бочкоподібну стелю. Твої руки зв'язані позаду мокрим ременем, а на твоєму обличчі й тулубі дві рибацькі сіті, також обв'язані петлею ременя навколо плечей. Ноги зв'язані на щиколотках конопляною мотузкою пів метра завдовжки, попереду шкотовий вузол, а позаду — плаский. Лежиш ти на правому боці.
— Нехай розв'яжуть вузли й послаблять сіті, але хай усе залишається на місці, тільки вільніше. Так, мабуть, буде економніше, ніж перерізати, перегризати чи пропалювати? До діла. Детоксикація й звільнення а-ля Гудіні.
— Початкову команду відхилено. Доступу не надано.
— Ти знущаєшся? Що це має значити?
— Бракує коду доступу.
— Якого, jebem ti majku, коду доступу? Це моя власна голова, perkele!
— Дякую, код прийнято.
— Що?
— Фінська лайка. Ти сам так встановив.
— Ну, то до діла, perkele saatani vittuu!
А потім він сидів усередині своєї голови, на луці, оточений діамантовою імлою, огорнутий проекцією власного біонічного імпланта, який набув форми еротичної мрії захопленого аніме девіанта, і чекав. Перед його очима поволі розгорталась горизонтальна, оточена ореолом миготлива смуга, наче пряма веселка. Він здогадався, що це рядок стану. «Процес триває. Очікуйте».
Тож він чекав.
Але його дедалі більше огортала нетерплячка. Пастка. Котел. Однак найбільше йому не давала спокою думка про інших. Він сподівався, що Спалле й Сильфана нічого не дочекаються, тож підуть до заїзду й зустрінуть Варфніра. Тільки от для них, для нього й Ґрунальді, отруєних випарами, побитих, зв'язаних і кинутих у якийсь підвал, це мало що змінювало. Як завжди, він провалив операцію. Погано підходив на роль командира, та й командним гравцем був таким собі. Роздав їм додаткові завдання, визначив дві точки зустрічі і все. Як завжди, вирішив, що сам якось упорається, і не підготував жодної підстраховки. А тим часом заліз у котел. Банальний, найпростіший з можливих. Який легко було передбачити.
Слід було лише взяти до уваги, що решта невдах — такі ж активні гравці. І у них є свої люди. Випадок ван Дікена цілком вичерпно це доводив.
Рядок стану дійшов до кінця, і Драккайнен зненацька перенісся в темний вологий підвал, у головний біль, запах тухлятини та сморід обплетеної навколо нього сіті. Одна болісна точка посеред щелепи наввипередки стріляла, пульсувала й розпухала. У темряві під стіною виднівся міх, також перемотаний сіттю. Він лежав нерухомо. Як там було?
Oldurme... — убивати... теперішній тривалий час, третя дієвідміна... «убивай». Але це звучало: nei oldurme. Onu nei oldurme! Kahdin onu istyor sahgul! «Не вбивай! Вона хоче його живим!» — здається. Амітрайська. Здається.
Тож є ще якась «вона». Kahdin... Не звичайна «вона». «Вона» з виявом поваги. «Вона — ця велика». Тільки хто? Фрейхофф? Калло? Якась інша велика? Тутешня?
Ясно одне: вона хоче мене живим.
Головний біль з'явився десь вище потилиці й розлився на скроні. Важкий, нудотний, похмільно-мігреневий, до пари гострому пульсуванню в побитій щелепі. Вуко різко поворухнув руками, слизький мокрий ремінь спав на бруковану підлогу, тоді скинув із себе сітку, а потім вигнувся від раптових спазмів, виблювавши так зненацька, що ледь не розбив собі лоба об каміння. Його обличчям потекли сльози: гарячі й великі, як горох. У повітря здійнялася смердюча пара. Ґрунальді навіть не смикнувся.
Драккайнен почекав, поки шлунок перестане робити всередині сальто, востаннє сплюнув солонувате густе харкотиння й зіп'явся на ноги.
У Ґрунальді був пульс. Він намацувався на артеріях, розміщених інакше, ніж у людини, більше позаду, на карку. Слабкий, нерівний, але він був.
Ті не знали, котрого «вона хоче», тож уберегли життя обом. Духопідйомненько.
Вуко підготував ремінь і сітку, щоб швидко їх на себе накинути, коли почує кроки, і обмацав підвал. Звичайне підсобне приміщення, заставлене якимись бочками, викладене вапняковими блоками, порослими кристалами селітри й начебто мохом. Під стелею рядами висіли шматки якогось м'яса й веретеноподібні риб'ячі туші, наїжачені гострими плавниками, усе це пахло димом, було сухим і твердим. Двері, звичайно ж, були замкнені на дубові засуви. Атакувати їх рештками магії чи почекати?
Часу чекати не було. Ті, можливо, саме різали горло Спалле або ґвалтували Сильфану перед тим, як перерізати горло їй.