Ба гірше, вони були, як не прикро, надто вправними для середньовіччя. На ньому не було вузлів, тож він ніби міг почекати, хто-небудь колись сюди зазирне — принести води, перевірити чи забрати котрогось на допит, але це могло статися завтра чи бозна-коли. До того ж вони могли його перед цим знову одурманити, прийти вп'ятьох і вивести з лезом на горлі. Теоретично він мав удавати зв'язаного й обдовбаного, не триматися на ногах, а потім використати елемент несподіванки. От тільки це не обов'язково мало вдатися.
— Присвіти мені, Цифрал, — буркнув він і взявся нишпорити по підвалу разом із феєю, яка порхала біля нього й сяяла золотистим блиском. Приміщення із бочкоподібним склепінням тягнулося вглиб — понуре, кам'янисте й вологе, оздоблене гронами майже-павутин, на яких жили не зовсім павуки. Стінами сновигали якісь членистоногі створіння з неприємними шпичастими кінцівками й кім'яхом круглих очей, що світили виразно зеленкуватим блиском. Гори бочок якихось трунків, з яких линув запах ферментаційних процесів, перекинуті через жердину ряди м'яса, риби й безформних, покручених ковбас, що гойдалися над головою, ящики присипаних піском химерних бульб, скручені мотузки, якісь металеві деталі, підвішені на цвяшку, кілька дерев'яних відер, що стояли одне в одному. Навіть якщо він висадить двері, то що, вискочить назовні озброєний коновкою і ковбасою?
Біля великої, почорнілої від копчення шинки, що закінчувалась ногою такої форми, що справді не хотілося знати, як виглядало ціле створіння, високо під стелею у дерев'яній полиці стирчав встромлений туди ніж. Кострубатий, виклепаний на коліні, з дерев'яним держаком і поржавілий, але все-таки ніж. Щоб той, хто спускається в мороки підвалу відрізати собі шматок м'яса, не мусив його шукати. Якась дуже поважна й кебетлива людина встромила ніж у полицю якраз під рукою, але там, де його ніхто не помітить, якщо він прийшов не по шмат пршута, а лиш оцінити, чи приміщення підійде для утримання в'язнів.
Він узяв також дерев'яне відерце і повернувся до Ґрунальді. Перерізав його сітку й вузли на зап'ястях і щиколотках, а потім спробував повернути його до тями. Моряк щось бурмотів, навіть почав рухатися, але страшенно мляво. Вуко знайшов глиняний глек, що пахнув рештками того кошмарного дріжджового пива, відкоркував бочку і наповнив його. Що б не відбувалося, Людей Вогню будили, приводили до тями й лікували передовсім пивом.
А потім він ледь устиг підставити відерце й притримати друга за плечі, щоб він не розбив собі лоба краєм коновки.
Це не дуже допомогло. Ґрунальді потрусив головою, як бик, старанно відгорнув пасма помаранчевого волосся з лиця, зробив різні рухи губами, ніби намагався пригадати, як говорити, вказав на розгойдані в нього над головою форми й урочисто оголосив: «Риба!» Після чого упав на бік і почав гиготіти. Безнадійно.
Драккайнен поклав його так, щоб він не вдавився, і повернувся до обшукування підвалу.
«Не припиняй діяти, — повторював Левіссон. — Увесь час щось роби. Дай волю імпровізації. Усе може бути зброєю. Безнадійні ситуації трапляються рідко».
Підвал тягнувся ще кілька метрів і закінчувався стіною, заставленою величезними бочками, що лежали денцями вперед. Жестами й напівшепотом інструктуючи Цифрал, яка виконувала роль ліхтарика, він обшукав полиці, стіни, коші й підлогу. Швидко й нервово, але систематично. Проаналізував, як укладені балки й вистелене каміння. Заглянув у глеки. Він не знав, що шукає. Щось. Усе може бути зброєю. Усе може бути виходом із ситуації або для чогось придатися.
Обстукав бочки, що блокували кінець підвалу, й констатував, що їх ніщо не зрушить. По-перше, в кожну можна було б запхати корову, по-друге, вони лежали одна на одній і були зафіксовані стелею. Якось їх наповнювали, тільки як? Більшість із них була забита дерев'яними затичками. Коли він їх трохи вивільнив, ізсередини потекло щось липке, що пахло дріжджами й наче сиропом від кашлю. Натомість в одній із бочок замість затички був примітивний металевий клапан із засувом, але вона була порожньою. Відкручування клапана нічого не дало. Такий механізм був би доречним радше на бочці, якою користуються. Він іще раз обдивився підлогу й побачив здоровецьку пляму від калюжі вина біля іншої бочки, так, також із клапаном замість корка. Витягли затичку, підставили посудину, після чого одразу ж вставили туди клапан, але й так вино розлилося. Він повернувся до порожньої бочки, бо вона не давала йому спокою, і спробував порухати всім, що рухалося. Обстукав її, намагався розхитати, обмацав клапан. Цифрал здіймалася біля його голови, сяючи зі скептичним і стурбованим виразом личка.
Клапан повернувся вбік радше випадково, внаслідок хаотичного шарпання, відкривання і закривання засува. Він м'яко повернувся праворуч, прокручуючись під прямим кутом, але далі вже не хотів. В інший бік він нормально доходив донизу і також не рухався далі. Вуко ще раз його прокрутив і смикнув. Щось стукнуло, після чого денце бочки, діаметр якого сягав майже метра, посунулося вперед і прочинилося в бік Драккайнена, немов вхід. Усередині було темно, пахло затхлістю й підвальною прохолодою, але не було навіть найменшого сліду винного аромату. Нічого. Тільки затхлість, стара деревина й пил. І легкий подув на обличчі. Ледь відчутний.
— Усередину, — просичав він Цифрал. Вона скорчила обурену міну, але слухняно шмигнула всередину бочки, як великий палахкотливий нічний метелик.
— Тунель, — повідомила вона, випірнувши через хвилину. — А далі ще один підвал.
— Ходімо, — наказав.
— А Ґрунальді?
— Від нього жодної користі, а тут він буде в безпеці. Я повернуся за ним.
— Із нього зроблять заручника, якщо ти його залишиш.
— Правда.
Коли він волік Ґрунальді попід руку, той вже не блював, але досі називав різні предмети, що траплялися на шляху, й заливався сміхом. «М'ясо», «глечик», «відерце» — і нарешті, «бочка». Вуко проповз через бочку на інший бік, перекрутився, вліз іще раз і перетягнув друга, волочачи його на спині за каптан. Ізсередини денце можна було взяти за просту залізну запору, закрити, а потім перекрутити її, щоб заблокувати клапан.
Друге приміщення було схожим, тільки значно сухішим і тут не зберігали харчів. Посередині на короткому ланцюгу висіла металева лампа, але в нього не було нічого, чим він міг би її запалити. Ланцюг протягнули через гак у стелі й зачепили на стіні. Він опустив лампу, витягнув корок і зрозумів, що всередині хлюпає й відгонить знайомим запахом драконячої олії, тому якомога швидше вставив затичку назад і зняв металевий каптур із ґнота, який одразу почав диміти, а за мить розгорівся і зрештою пихнув маленьким жовтим пломінчиком.
Приміщення було заповнене полицями, на яких стояли невеличкі оббиті шкірою й ковані скриньки, а всередині лежало багатство.
Золото, срібло, якийсь інший метал, що срібно виблискував і наче світився зсередини. Монети — круглі, квадратні, у формі видовжених плиток, із діркою посередині й без, злитки, різані, товарні гроші, личмани й токени. Мішанина.
Тьма-тьменна.
Скарбниця.
— Чудово, — мовив до Цифрал. — Мрія домушника. Тільки ж не цього нам треба. Ми тепер, може, й багаті, але передовсім ми в сраці.
— Золото, — оголосив Ґрунальді й загиготів. — Лампа.
— Не може бути, щоб за кожним разом, коли йому треба покласти сюди виторг, він повзав серед картоплі й перелазив через бочку. Просто не може бути.
Він посадив Ґрунальді на підлогу і дав йому погратися скринькою монет, а потім обшукав приміщення, присвічуючи собі лампою.
— Нумізматик... — пробурмотів. — Шкода, що він збирає готівку замість того, щоб інвестувати в цінне мистецтво зброї.
— Оце виглядає як двері, — обережно мовила Цифрал.
— Звісно, — відказав Вуко. — Тільки не в цьому проблема. Ми посеред скарбниці, а скарбниці, я не пам'ятаю, чому, але зазвичай замикають ззовні. Не залишилося тих твоїх маленьких корисних сестричок?
— Дрібка. Ти можеш перенести олівець, перетворити келишок води на келишок горілки або підпалити горобця. Це важко це описати. Усе залежить від того, що ти вирішиш зробити. У будь-якому разі — небагато.