Драккайнен сказав щось фінською, а потім підняв лампу й обережно ще раз обійшов приміщення. В одному кінці знаходилися добротні ковані двері, до яких вели кам'яні сходинки. У дверей не було видимого замка, й вони були наглухо зачинені. Він підняв каганець і обвів його довкола, уважно спостерігаючи за пломінчиком.
— Цей протяг не звідси, — видав свій вердикт. Він утретє обійшов приміщення, піднімаючи й опускаючи лампу біля полиць, навколо скринь, шкіряних мішків і бочок.
— Бочки, — сказав Ґрунальді, гойдаючись на підлозі.
— Саме так. Знову бочки, — погодився Драккайнен. — Можна тримати коштовності в бочках, але, власне кажучи, навіщо? Може, це особливо дорогі трунки?
Три чималі бочки лежали під стіною, викладені пірамідою, втиснуті в кут біля полиць. Вуко присів і поводив лампою навколо денець. Потягнув носом біля корків.
— Ріčки materinu, наче бренді з домішками травариці. Таке я теж тримав би в сейфі. — Пломінь задрижав і знову злегка вигнувся вбік. — Ця. Найнижча. Знову.
Цього разу не було клапана, тільки дерев'яний корок.
— В найгіршому разі скупаємося в коньяку, — тихо мовив він, смикаючи дерев'яну затичку, наче хворий зуб.
Але бочка була порожня. Драккайнен присвітив лампою й зазирнув у дірку, після чого випростався.
— Замкова шпарина, — повідомив він. — Недобре. Але звідти тягне холодом. Подумаймо. Це точно не якийсь особливо вигадливий замок. Що-небудь, лиш би не можна було відкрити силою чи кінчиком ножа. У цьому приязному світі ключ на ремені має таку ж цінність, як у нас сканер сітківки ока. Добре, Цифрал. Треба пересунути зубці тріскачки. Ймовірно, лише один, тільки щоб звільнити ригелі. Припускаю, що це розсувний ригель із витесаними рядочком зубцями, що обертається рухом ключа або підіймається, як маятник. Імовірно, ковальська робота. Висилай своїх scissor sisters. Відкрити замок, abrakadabra perkele!
Він простягнув долоню в бік денця, по-ідіотськи розчепіривши пальці, що здавалося йому достатньо магічним. Війнуло холодом, навколо його долоні замигтіла крижана імла, що шмигнула крізь шпарину. Зсередини бочки почулося кілька металевих стуків і скреготів, але більше нічого не сталося.
— Цифрал, зупини їх на секундочку. Стояти, haista paaska!
Він обережно виповз через бочку, відкрив ригель і вліз у сусіднє приміщення. Повернувся через пару секунд, тріумфально тримаючи тонку смужку сала, яку розтопив над вогником лампи, скеровуючи краплі по вістрю ножа всередину замка. Ще відрізав шматок тканини від краю штанини, просочив її жиром і встромив усередину, обгорнувши навколо тріски, яку щойно відколупав від полиці.
— Окей, — промовив нарешті, кидаючи патичок на землю. — Тепер повинно піти легше.
Замок спершу натужно заскрипів, а потім видав хвацький залізний стукіт і замовк.
— Цифрал, за мною. Ґрунальді, поспи. Я сюди повернуся. Чого ти ревеш, ідіотко?
— Вони всі померли, — схлипнула. Розвідник глянув на стелю.
— Будуть інші, от побачиш. Зараз зробимо нових, — пообіцяв він.
Штовхнув денце, що прочинилося на завісі, і проповз усередину.
Одразу за бочкою коридор розширювався і можна було піднятися на ноги й не мандрувати в темряві в зігнутій, страшенно незручній позі. Брукованою була лише підлога, натомість стіни й стеля були викладені палубом із дощок і підперті дерев'яними стовпами.
Коридор різко повертав, потім тягнувся на кроків двадцять, відчутно підіймаючись угору. Вуко весь час зупинявся і прислухався, а потім рушав далі. З кожним кроком ставало дедалі холодніше.
Наприкінці тунелю були ще одні добротні двері, замкнені на велетенський засув. Драккайнен стукнувся головою об балку на стелі, пробурмотів щось хорватською про сраних курдуплів і фінською про статевий акт з оленем.
Він відтягнув засув, задув лампу й обережно визирнув.
— Узбережжя, — прошепотів.
Отвір знаходився на висоті метра над лінією води, згори прикритий дошками помосту. Вуко поглянув угору й побачив, що частину з них перепиляли, утворивши вміло замасковану ляду, замкнену на залізний ригель.
— Dobrodošli. Ja hou, — буркнув він. — Старий хитродупий копчений короп. А все ж це тобі не допомогло. Попався, бідака, ще й через мене.
Він прочинив ляду й прослизнув на поміст, а потім обтрусив із себе сніг. Узбережна вуличка була порожньою. Його туман встиг порідіти, але досі висів над поселенням, морозяний і колючий. Видимість сягала, може, п'ятнадцяти метрів.
Він сховав ніж у рукав і обмотав зап'ястя ланцюгом від лампи, звісивши її вільно з руки.
— Окей, — мовив. — Are you ready for the rock?
Спершу зазирнув у заїзд. Прокрався обережно, але в залі панувала пустка. Ні сліду Варфніра. Немає Сильфани. Відсутній Спалле. За столом біля вогню сиділо лише двоє поважних моряків, понуро втупившись у каганець на столі й розпатрану тушу печеного птаха та цмулячи з рогів. Чужинця з лампою в руці, який, заходячи, впустив усередину завію, обдарували байдужими, дещо нетерплячими поглядами, після чого обидва джентльмени повернулися до спостережень за танцем полум'я у грубці.
— Вітання шановним мореплавцям, і нехай боги оминають вас своєю увагою, — обережно почав Вуко, сідаючи на лавку й ставлячи свою лампу на стіл. — Я думав, що зустріну тут свого друга. Кремезний муж, молодий і добре вбраний.
— Блакитний плащ, розшитий золотом, підбитий дорогим хутром, срібні застібки, вишиті черевики й дорогий меч з ефесом майстерної роботи? — запитав корчмар, низький кругленький добродій із буйною бородою, заплетеною у дві косиці. Драккайнен кивнув.
— Це про нього.
— Випив глечик гарячого пива з прянощами, а заплатив, як стирсман. Страшенно балакучий і допитливий чоловік. Це дратувало б, якби він не був таким поважним і щедрим. Але він розговорився з мандрівним купцем, який живе у мене взимку, і вони разом кудись пішли.
— Це був низький худий чужоземець із Півдня, з червоними шрамами на обличчі внаслідок якоїсь хвороби, якого звуть Червінь? Він виглядав як дивний амітрай?
— Ні, це був хтось із наших сторін. Може, із Землі Солоної Трави чи звідкілясь із гір, може, з Людей-Ведмедів. Він продавав тут шкури восени. У нього є віз із товаром і троє людей. Вони живуть у запасній лазні. А якісь південці зимують у Копченого Уллє, того, що оце хворий, але лиця у всіх звичайні, без шрамів.
— Я ще повернуся, — мовив Драккайнен. — І тоді куплю твого меду, а заплачу не гірше, ніж мій друг, але спершу мушу його знайти. Скажи мені тільки, як давно він пішов?
— Не так давно. Після пори снідання. Я максимум раз доклав дров.
— Десь із пів глека тому, — зазначив той другий.
Вуко знову вийшов у білий туман і дрібний сніг, що періщив у лице. Узбережжям пройшла якась людина з відром у руках, аж до носа закутана в хутро. Драккайнен почекав, поки вона зникне в імлі, а потім свиснув з помосту бочку, підкотив її до стіни заїзду й обережно роззирнувся.
— Погана ідея, буде слизько, — буркнув.
Вуко якомога тихіше заліз на бочку. Вона затріщала під його вагою, але витримала. Верхівка даху була увінчана рядом дерев'яних їжаків, що стирчали, наче роги. Мабуть, вони мали стабілізувати стріху. Він сподівався, що це фрагменти кроквяної системи, й що вони достатньо міцні. Тримаючись за край даху, він розкрутив лампу над головою на всю півтораметрову довжину ланцюга і жбурнув. Удалося з третьої спроби, коли він виліз на край даху, спираючись усією вагою тіла на встромлений у стріху ніж. Ланцюг вислизнув із його руки, і якусь кошмарно довгу мить Вуко думав, що втратив лампу, але ланцюг обвився навколо задертих у небо рогів і залишився на даху, тільки от кінцівка лежала за добрячий метр від його руки. Він обережно заліз по присипаній шаром снігу покрівлі зі слизьких молодих пагонів, кілька разів простромлюючи стріху ножем, продираючись пальцями між гілок фашини й скидаючи підошвами сніг на вулицю, але ніхто його не помітив. А потім розтягнувся на весь зріст і схопив кінець ланцюга. Восени він просто пробігав гребенем даху, але тепер мусив боротися за кожен крок на слизькій верстві снігу й льоду, тож рухався майже рачки, зігнувшись, як паралітик, хапаючись за все, що було під рукою, і промацуючи підошвами опертя.