На дворищі Копченого Уллє стояв якийсь чолов'яга в кошлатій хутряній накидці й шпичастій шапці з клинами для захисту вух і шиї. Ймовірно через неї він і не почув хрускоту снігу на даху й не звернув уваги на маленькі лавини, що сходили біля нього. Драккайнен, не довго думаючи, кинув ніж у двір і водночас стрибнув йому на плечі. Удар дослівно прибив вартового до землі, а Вуко, амортизуючи падіння перекидом через спину, почув жахливий дерев'яний тріск, з яким череп чолов'яги гепнувся об брук. Сам він, перекочуючись засніженим камінням, уперіщився спиною об обшивку колодязя, боляче, але здається, нічого небезпечного. Він зірвався на ноги, підхоплюючи з землі ніж і відв'язуючи ланцюг із лампою, обкручений навколо пояса, але в цьому не було потреби. Чоловік лежав обличчям до каміння в коричневій плямі снігу, що, танучи, дедалі збільшувалась. Пальці однієї руки механічно посмикувались, наче кожен жив своїм життям. Коли розвідник дошкутильгав до нього, вартовий сконав або впав у кому. З його вух текла кров, а обличчя виглядало як зім'ята паперова маска. Драккайнен нервово роззирнувся й припав спиною до стіни, однак у домі панувала тиша. Грюкіт у дворі нікого не зацікавив. Він схопив труп під пахви й затягнув у підтіння, до дровітні, після чого згріб трохи снігу з даху й перекриття колодязя, щоб хоча б злегка замаскувати пляму крові на брукованому подвір'ї.
Коли він витер чолов'язі обличчя жменею снігу, виявилося, що це точно не Червінь. У нього також було плоске обличчя з маленьким гачкуватим носом, але шкіра була дуже світлою, без шрамів. Іще він був дуже коротко підстрижений, власне кажучи, поголений на черепі. Не носив амулетів, документів і нічого прикметного. Вуко забрав у нього важкий, схожий на кукрі, тесак, клинок якого був наїжачений на краях абсолютно безглуздими додатковими вістрями, прямими й вигнутими, як гаки. Він критично оглянув зброю, але відклав убік. Іще чоловік мав шкіряний футляр, в якому лежало знаряддя, що складалося з обшитого шкірою короткого держака й вістря-півмісяця, прикріпленого збоку, наче клинок мініатюрного топірця. Можливо, це була шкрябалка для шкур, ніж для обрізання кінчика сигари, бритва, а може, якийсь убивчий кастет. Драккайнен поки вирішив використовувати знаряддя саме так, поки не випаде нагода скрутити сигару. Ще він забрав у нещасливця ремінь, бо його власний у нього забрали, хутряну накидку з високим коміром і підняв із землі шпичасту вушанку. Запхнув трупа в кут дровітні й перевернув на нього стос дров, складених під стіною. Наробив шуму, але це також нікого не збентежило.
Відчинив двері в підтінні й прослизнув у морок дому й важкий сморід дивних пахощів, що висів у затхлому повітрі.
Ішов навмання, він ніколи не бував тут усередині. Обійстя, збудовані за нормами таємничої Пісні Людей, всередині все ж відрізнялися одне від одного, приміщення мали різноманітне планування, що залежало від стилю життя власника. Драккайнен сунувся спиною по стіні із зубатим кукрі в одній опущеній руці й лампою, що звисала на ланцюгу, в другій. Але будинок здавався порожнім. Кожні кілька кроків він зупинявся, але чув лише власне дихання. У дворищі панувала тиша.
Він зазирнув за якісь двері, обережно їх прочинивши, але побачив тільки ковані скрині й дерев'яне ложе, закидане хутрами, яким, вочевидь, не користувалися.
Дім був старим, похмурим, поділеним викладеними балками стінами, як лабіринт, ба гірше, дошки скрипіли під ногами. Вуко ступав якомога обережніше і на краї дощок, прослизаючи серед тіней і темних закамарків майже беззвучно, але страшенно повільно, що кілька кроків прислухаючись.
Наступне приміщення було, здається, кухнею, тимчасово перетвореною на бойню. Кам'яна підлога й добротний, збитий з товстих дощок стіл були заляпані кров'ю, на стільниці лежало просякнуте пасокою дрантя, баняк з іще гарячою водою, стос свіжо подертих ганчірок, маленький вузький ніж із кістяним держаком, загнута голка, олов'яний кухоль і маленька металева пляшечка, вкрита витонченим орнаментом.
За столом, спертий об стіну, стояв зігнутий навпіл клунок, обмотаний лляним полотном із плямами крові й обплетений ременем.
Драккайнен підійшов і, відчуваючи, що серце зупиняється у нього в грудях, перерізав ремінь і помаленьку розхилив полотно.
Він побачив чуже пласке обличчя, закочені очі, підведені знизу півмісяцем білків, і розтулені вуста, повні дрібних, рожевих від крові зубів.
На лобі чоловіка хтось умоченим у крові пальцем намалював коло й перекреслив його вертикальною рискою.
Вуко обережно оглянув стіл і розкидане навколо медичне причандалля, намагаючись не вступати в кров, і констатував, що те, що він бачить — це сліди не вбивства чи катувань, а поквапливої перев'язки ран. Щонайменше трьох людей тут поспіхом латали, залишаючи навколо купу нервових слідів; одного, найважче пораненого, не вдалося врятувати, інші перев'язали одне одного, випили з кухля якийсь розчин, що страшенно й підозріло смердів якимись складними алкалоїдами, й хутко вийшли. Залишився лише загорнутий у дрантя труп.
Усе відбулося хвилин десять тому.
Вуко вислизнув із кухні з жахливим переконанням, що потрапив у якусь біснувату петлю, в якій розминається з іншими й блукає навпомацки, як у тумані, натрапляючи лише на порожні кімнати, тоді як усе відбувається деінде й без його участі. Ситуація ставала дедалі гіршою, складнішою й абсурдною.
У домі панувала тиша, але в якийсь момент до Драккайнена долинув далекий приглушений звук, який годі було розпізнати. Хтось застогнав? Крикнув, але здалеку? Хтось покликав когось на вулиці?
Він сам хотів когось покликати. Кого-небудь.
Наступні двері, такі ж, як і всі інші, із залізними скобами, прибитими добротними ковальськими цвяхами, в які була просунута залізна засувка. Скоби всередині дому?
Він обережно зняв засувку і штовхнув двері кінчиком вістря. Мало не задихнувся від важких задушливих пахощів, аміаку, брудних людських тіл і застояного повітря. У коридорі було темно, але в порівнянні із зачиненою кімнатою сюди принаймні проникало світло. У напівмороці він побачив згромаджених усередині людей, які лежали на сінниках. Кілька чоловіків, дві жінки, стара й молода, притулені одна до одної, кілька дітей різного віку. Скручені калачиком, напівпритомні й нерухомі. Посеред кімнати на підлозі стояла металева посудина, з якої тонкою цівкою сочився дим від пахощів. Він просочувався через отвори в кришці й наповнював приміщення до стелі синьою імлою.
Драккайнен затулив обличчя рукавом і зайшов усередину, стежачи, щоб стіна залишалася за спиною.
— Доброго дня, Уллє, — пробурмотів.
Купця було майже неможливо впізнати. Блідий, змарнілий, зі скуйовдженою бородою, він хитався на лігві, його вуста були вкриті струпами, а очі — знавіснілі, нестямні. На ньому були якісь штани й сорочка, щось на кшталт теплої білизни чи піжами, мабуть, колись із коштовної тканини й вишиті, а тепер це було просто брудне й порване лахміття, все в жовтих розводах.
Драккайнен занепокоєно визирнув у коридор, але дім все ще здавався цілком порожнім.
— Виходимо, Уллє, — сказав. — Усе, виходьте всі.
Він підвів купця за плече й поставив на ноги. Копчений Уллє заточився і сперся на стіну. Решта дивилася на Драккайнена нерухомо або лежала на сінниках й ні на що не реагувала.
— Швидше, — просичав він. — Вставайте! Виходьте, поки вони не повернулися.
Зрештою він мусив їх волочити. Тягнути, перекинувши їхні руки собі на спину, виносити майже на руках. Коли він ставив одного, інший осувався на сінник. Він прослизнув у коридор і якусь мить прислухався, потім відчинив двері на подвір'я й повипихав їх одне за одним просто на сніг і мороз, хоч вони захлиналися кашлем і ледь трималися на ногах.
Останньою була старша жінка, яку він виволік на сіннику.
Молода жінка притулила до себе дитину, один із чоловіків почав повзти в напрямку дерев'яних дверей у протилежному кінці подвір'я, де, вочевидь, був задній вихід у завулок.
Уллє намагався щось сказати, але тільки кашляв і невиразно белькотів.
— Керев... Чревн... Черв... у... убили Унфґара... і мого старшого... жовті очі... щодня... золото на очах... золоте більмо... при... привезли духів... дим... краще, ніж ланцюг... Черв... той червоний. .. монстр... убий... вони чекали тебе... золоте більмо... немає нікого... немає друзів... ніхто не прийшов... бояться хвороби...