— Годі вже, — перебив його Драккайнен. — Копчений, зберися. Де вхід у підвал? Вхід у підвал і двері в скарбницю. Треба їх на трохи відчинити. Ти розумієш, що я кажу?
Купець знову закашлявся, а потім виблював на сніг.
— Де вхід у підвал? — проскандував Драккайнен із жахливим відчуттям, що все йде не так, як треба, і перетворюється на хаос. У нього складалося враження, що він має бути в кількох місцях одночасно. Витягати Ґрунальді зі скарбниці, шукати Сильфану і Спалле, пильнувати в порту біля корабля, вистежувати Варфніра та його таємничого інформатора. Знайти Червеня і його людей, перш ніж вони знайдуть його. Все водночас. Тотальна поразка.
Він поштурхав купця за плечі й натер йому обличчя снігом.
— Де вхід у підвал?! Де ти зберігаєш зброю?!
— Духи виходять із лампи, — сказав цілком виразно Уллє. — Слухають. Стежать. Багато днів і багато ночей. Темінь. Духи.
— Perkele, — тільки й відповів Вуко.
Він знову зайшов усередину й вирішив відтворити розташування коридорів у погребі, відштовхуючись від помосту й таємного виходу.
У результаті він знайшов вхід у підвал — ляду в дерев'яній підлозі біля кухні, саме в той момент, коли вона почала відчинятися.
Квадратна, старанно збита з товстих дощок, вона ідеально вписувалась у підлогу і за інших обставин її практично неможливо було б знайти. Вона піднялася легко, відкриваючи очам чиюсь голову, тому не було часу на щось делікатніше. Вуко просто дістався до кришки двома стрибками й заскочив на неї, прибиваючи назад до підлоги. Десь унизу щось із жахливим гуркотом і тріском звалилося. Залізна ручка, за яку можна було підняти ляду — звичайний вигнутий стрижень, просунутий через два отвори, — повернулася на своє місце і стала ледь помітним слідом серед темних балок. Він підважив її кінчиком ножа, висунув, смикнув вхід угору і, не думаючи, стрибнув у темряву.
Приземлився на широкі дошки, що були приступками сходів, майже таких же стрімких, як драбина, відштовхнувся від них і погнав уперед — в абсолютний оксамитовий морок. Перекотився, щось зі свистом шмигнуло над ним, і він зупинився на зігнутих ногах, опустив шматок ланцюга, що далі був обвитий навколо його зап'ястка, а потім розкрутив лампу в повітрі. Вона налетіла на когось у темряві, почувся брязкіт бляхи, плюскіт драконячої олії в контейнері та здавлений крик. Він знову замахнувся ланцюгом, описуючи в повітрі складну фігуру, поцілив іще раз — збоку і знизу, на рівні коліна. Смикнув ланцюгом, схопив лампу в руку і вийняв корок, а потім хлюпнув поперед себе в темряву, ухилився, знову розкрутив лампу і відпустив ланцюг, відправивши його в морок. Почув, як вона з брязкотом відбивається від каміння, після чого його супротивник раптом загорівся, освітлюючи підвальний коридор миготливим сяйвом. У нього горіло плече, пола хутряного плаща й кілька місць на грудях і обличчі, куди потрапили краплі. У мерехтінні світла стало зрозуміло, що це також не Червінь.
Чоловік видав із себе навісний вереск, шарпнув застібку, скидаючи хутро на землю, і почав плескати себе по обличчю. У результаті в нього загорілася ще й долоня. Він вищирився в дикій гримасі, а потім зненацька кинувся в атаку, розмахуючи одним із палашів, які ще цього ранку були власністю Драккайнена.
Розвідник зробив швидкий рух рукою знизу, вигнуте наїжачене відростками вістря перекрутилося в повітрі й застрягло в чоловіка в грудях. Він раптом зупинився, ніби наткнувся на стіну, видав хриплий крик, що прозвучав як «Іфрія!», і повалився вперед, хапаючи Драккайнена за плечі, вочевидь, намагаючись притягнути його до своїх грудей і настромити на вістря, що стирчало вперед. Вуко обернувся навколо махової ноги, перехопивши зап'ятки нападника і штовхнув його в темінь під гуркіт, бахкання вогню й розблиск іскор. Притримав долоню лежачого і, заблокувавши його зап'яток, перевернув його вниз на вістря, що стирчало з грудей, а потім наступив на спину. Усе разом тривало максимум кілька секунд. Хутро, що лежало на землі, і каптан нападника досі горіли й чаділи жахливим смородом паленої шкіри й вовни.
Драккайнен підняв свій палаш і відчинив перші двері, але знайшов лише комору, заповнену якимись знаряддями, кошами й лахами, що висіли на кілках.
Вилаявся, відчинив наступні двері, прослизнув усередину, плазом піднімаючи меч, і раптом застиг. Перед ним стояв Спалле, блідий, як крейда, з викрученими назад руками, зв'язаними товстим мотузком, що обплітав також його шию і служив кляпом у розтулених устах. Моряк хотів щось сказати, але лише душився запханим між зубів товстим вузлом і харчав. За ним стояла закутана в чорне постать, рука, вбрана у щось, що нагадувало лискучу шкіру ящера, обіймала Спалле спереду, тримаючи біля його горла сяйливий, як лід, предмет. Стилет зі скляним лезом, гострим, як шпичак, в якому переливалась якась олійна рідина неприємно жовтуватого кольору. Голка химерного вістря впиралась у шию Спалле.
Позаду нього на мить показалось обличчя, обрамлене натягнутим на череп каптуром, бліде й пласке, з гачкуватим носом. Це була доля секунди, після якої щоки блискавично вкрилися розгалуженими червоними плямами, вкриваючи їх яскравим слідом судин, як маскою.
Червінь.
— Нічого не роби, — порадив Червінь. — Не говори, не піднось рук, навіть одного пальця. Якщо ти хоча б щось із себе видушиш чи прошепочеш лише одне ім'я богів, я встромлю йому це в шию. Це отрута жароточиці. Навіть не намагайся. А тепер відступи. Задом вийди в коридор. Помалу. Ні слова. Достатньо буде, якщо в мене смикнеться рука. Жодного слова.
Драккайнен слухняно повернувся в коридор, але не опустив меча, вийшов у тій самій напруженій позі, продумуючи наступну послідовність рухів, знаючи, що кожна комбінація буде надто повільною й не дасть Спалле жодного шансу. Червеню вистачить якихось п'ять десятих секунди. Кінцівка скляної бурульки в його руці була гострою, як хірургічна голка, на ввігнутій шкірі Спалле вже зібралася маленька крапля крові й поцебеніла по шиї, залишаючи багряну нитку. Моряк косився на націлене в його артерію вістря й намагався не душитися мотузком.
Розвідник вийшов за двері, але став так, щоб загороджувати Червеню вихід до сходів і ляди. Той вийшов за ним, штовхаючи перед собою Спалле, ховався за його тілом ідеально, виставляючи тільки руку й невеличкий фрагмент обличчя — одне око й гидку графітну зміїну посмішку. Навіть з пістолетом було б складно.
— Дай мені дорогу до сходів, — ввічливо попросив Червінь.
— Ти не вийдеш, — сказав Драккайнен. — Нагорі вже мої люди.
— У тебе більше немає ніяких людей, окрім нього, — мовив південець тоном світської бесіди. — Частину вбили ми, частину — люди короля Зміїв. Багато хто чекав на тебе в цьому порту, в обійсті того, хто мав передавати тобі звістки, і навколо нього. Раз тобі вдалося вибратися з підвалу, я зрозумів, що це маєш бути ти. Тримати живими решту невірних — це марнування часу. Це тобі передає вітання пророчиця.
Говорячи це, він увесь час ішов, крок за кроком затуляючись від Драккайнена тілом Спалле, цілячись йому в горло скляною скалкою і прямуючи в бік драбини.
Тіло його супутника досі трохи горіло, маленькі пломені гойдалися на бризках олії на стінах і підлозі, але Червінь не звертав на це уваги, тільки йшов.
— Це в тебе немає людей, — прохрипів Драккайнен здушеним голосом, тупцяючи перед ним задом, з піднятим мечем. — Я всіх убив. А тепер, якщо в тебе смикнеться рука, ти загинеш іще швидше, ніж він. Я тут же розтопчу тебе, як черва. Тобі немає, чим мене налякати. Я — Ульф Ніт'їсефні, Нічний Подорожній. Я — Пісенник. Прибери стилет, або за мить у тебе спалахнуть очі.
— Дай мені дорогу, або я його вб'ю. Побачиш, як отрута пожирає його тіло. Він конатиме годинами, виючи від болю.
— Я виходжу першим, — сказав Драккайнен вже біля сходів, весь час розпачливо обдумуючи все нові плани й відкидаючи їх усі. Він лише був упевнений, що якщо дозволить Червеню першим зайти на драбину, то той замкне його в підвалі, а Спалле загине.