Ось нам і кают-компанія.
Посідаємо увечері, заспіваємо шанті...
Борти наче ближче, роблю висновок, що всередині знаходяться якісь сховки, може, скрині. Зрештою, видно символи «FF». Відсуваю навмання одну з блискучих кришок і натрапляю на стос олов'яних тарілок, складених у заглибленні, щоб вони не посипались при нахилі. Поруч в'язка металевих ложок, кухлі, вкладені один в один. Над самою палубою кришки овальні, для лежання, і тягнуться вряд. Усередині матрац — товстий шар стьобаного фетру, накритий кошлатою шкурою. Койки. Поєднання цього стерильного блискучого інтер'єру із сушеним м'ясом, хутром і олов'яними кухлями, оздобленими геометричною плутаниною орнаментів, справляє дивне, сюрреалістичне враження.
Скансен і космічний корабель. Його ніс, увінчаний штевнем із головою дракона, розсувні двері й біолюмінесцентне освітлення. Здуріти можна.
За кают-компанією натикаюсь на ще одну перебірку, але позначені колом і хрестиком двері вже не складають проблеми. Останнє приміщення, в яке я заходжу, це трикутна камера, на звичайній яхті це був би ланцюговий ящик і склад вітрил.
Однак тут палуба була зайнята овальними посудинами, що заповнювали все приміщення, немов гігантські яйця, розставлені сторч. Вони трохи менші, ніж контейнери з водою, і їх вирізняє не тільки відсутність жолобів, але й випуклий орнамент на верхівці, який вже не треба розгадувати, як ребус. Я навіть не замислююсь, чи вищирений череп на перехрещених кістках означає піратський прапор чи високу напругу. Просто виходжу й засуваю двері.
Повертаюсь на корму, туди, де ми залишили коней, зброю і частину багажу.
Ядран лежить, як пес, простягнувши ноги, і обгризає кістку, притримуючи її копитами, маслак хрумтить у могутніх щелепах. У цей момент він більше скидається на дракона, ніж на коня. Я дивлюся на нього, він підводить голову, видаючи привітальне туркотіння, і якусь мить я почуваюся самотнім. Загубленим у космосі, серед драконів, заклять, диких воїтелів і крижаних дракарів.
Самотній, загублений і збайдужілий. Хочу хоча б чогось нормального.
Ближче до правого борту я знаходжу спіральні сходи, що ведуть до ахтер-кастеля, а до лівого борту — малу овальну рубку. Але знайомих символів вектора немає, лише заглиблення у формі розчепіреної людської долоні.
Дивлюся на неї якусь мить із виразною нудьгою.
Долоня. У північній Африці це «рука Фатіми», яка відлякує демонів. Блакитні чи вохрово-червоні сліди такої долоні залишають на стінах. Не пройдеш. Я, Фатіма, захищаю своїх дітей. Якби вона була стилізованою, з трьома рівними пальцями й відставленими великим і мізинцем, то означала б «хамсу», п'ять стовпів ісламу. У наш час руку Фатіми частіше клеять на скляні поверхні, щоб люди не врізалися лобом у шибу. Мені не хочеться гадати, тож я просто прикладаю долоню, крижане коло зі знаком долоні западає всередину, і плиту можна відсунути. Обережно пригинаюсь, готовий відскочити, але від того, що я бачу за перебіркою, порскаю сміхом.
Я бачу блискучі крижані стіни невеличкого приміщення, овальне сидіння, накрите кришкою, заокруглену миску поруч і світлових вугрів, ув'язнених за кригою.
Я сміюсь. У цей момент я люблю того, хто створив крижаний дракар, як брата.
Підіймаю кришку і зачиняю за собою двері з почуттям невисловленого полегшення.
Унітаз працює водночас і як біде, бракує тільки чогось, що можна було б почитати. У ахтер-кастелі знаходжу капітанську каюту, вбудовану в скісний штевень, що закінчується закрученим, як патериця, драконячим хвостом на висоті пари метрів над водою.
Посередині — круглий дерев'яний стіл, вкритий різьбленими норманськими візерунками, навколо — стільці, які точно хтось потягнув із двору Одіна, а в округлій ніші — койка, вкрита кошлатим хутром. Мікс зі «Стар Треку» й «Пісні про Нібелунгів» в одному флаконі.
Переношу до каюти свої клунки, поруч із койкою є вішак, який я завішую обладунками, відкладаю меч, палаші й лук. Щит спираю об стіну, і мені раптом дуже кортить намалювати на ньому щось вікінгське.
Хай би й логотип банку «Nordica».
Крізь напівпрозорі борти я бачу чорну воду фіорду, бачу, як віддалік пропливають темні дерева і присипані снігом скелі, наче розмиті привиди, що сновигають за скляною стіною.
Набиваю трубку, виймаю з торби пластикову пляшку й наливаю собі трохи у металевий кухоль. У нас є капітанська каюта — на борту дракара це щось виняткове, є також некомпетентний капітан, який питиме весь рейс, не спроможний витримати тягаря відповідальності й власної безпорадності. Дракар пропаде десь серед крижин і штормів, і від нас залишиться лише пісня.
Закутавшись у хутро, виходжу з каюти з кухлем у руці й мугикаю собі: «Наш капітан вар'ятом був, водився, кажуть, з чортом». Команда сидить у затінку бортів, Сильфана зв'язує канати, скручені на палубі, Ґрунальді спирається на монструозний льодовий штевень із драконячою головою і понуро дивиться вгору фіорду.
Побачивши мене, він здіймає брови й запитально вказує пальцем спершу на мене, а потім на палубу.
— Там є прохід, — пояснюю я. — І там безпечно. Немає сенсу сидіти тут, нагорі. Я знайшов воду, м'ясо й сир, купу їжі. Корабель дивний, але добротний і завантажений для подорожі. Не схоже на те, що він зараз розвалиться.
— Там аж смердить піснями богів, — цідить крізь зуби Варфнір.
— Раджу звикати, — кажу. — Тепер ми будемо прямо таки порпатися в цій гидоті. Ми маємо вбити Пісенника, і ми пливемо до Пісенника. Чому ти возишся з цим канатом?
— Нам потрібен човен, — каже Ґрунальді, відводячи погляд від виду попереду чордака. — Звичайний, такий, щоб зненацька не перетворився на миску каші чи косяк оселедців. Там, уздовж фіорду Драґоріни, живуть люди. Зима лише почалася, ще не всі, мабуть, сховали човни. Як пропливемо котрийсь, то Спалле вискочить за борт із канатом, допливе до нього і прив'яже. Потім ми підтягнемо канат і матимемо човен.
— А чому Спалле? — питаю. Якось я звик, що хлопець чи то лишається з кіньми, чи на чатах.
— Бо він найкраще плаває, — пояснює Ґрунальді. — З малечку купається в ополонках і потоках від льодовика. Будь-хто інший утопиться через холод, а йому байдуже. А ти не можеш зійти з палуби, бо невідомо, чи цей корабель нас не заморозить.
Киваю головою. Я б із радістю до чогось доколупався, але ідея непогана, тим паче, що я вже й сам допетрав, що без мене дракар перетвориться на морозилку. Принаймні є якийсь задум. Вже краще, ніж нічого.
— Тут угорі по ріці немає жодних поселень, — кажу. — Аж до тих малих поєднаних озер. Хай залишиться хтось один, щоб видивлятися, потім його замінимо. Всім мерзнути немає потреби. Внизу тепло, світло, є їжа. Човен, швидше за все, ми знайдемо лише завтра. Залишається Варфнір, решта — вниз. Як звечоріє, його змінить Спалле, потім — Сильфана, потім — я, потім — Ґрунальді.
Вони йдуть униз, сповнені натхненної певності, ніби я знаю, що роблю, і контролюю ситуацію.
У кают-компанії я ударом долоні вмикаю миготливе сяйво драконовугрів, що переливаються зеленим. Люди Вогню сторожко відсахуються, хапаючись за руків'я мечів, причаєно роззираються по стінах, збившись у купу, спинами одне до одного.
— Цей корабель зробив Пісенник, — пояснюю. — Підозрюю, що хтось із мого народу, так само як Аакен, король Зміїв. Тому все таке дивне, але я не знайшов тут нічого небезпечного. Поки що. Знайдіть собі, де спати. Я тільки не знаю, як зробити так, щоби було тепліше.
— Для цього зазвичай розводять багаття, — з кислим лицем каже Ґрунальді. — Але як це зробити на кризі, не маючи дров...
— Це не справжній лід. І зазвичай, щоб човен плив, треба веслувати або використовувати вітрила. Цей пливе сам. Із теплом буде так само.
Вони неохоче розходяться по кают-компанії, сторожкі й напружені. Сильфана гладить пальцями дверцята підліжкових скринь, тримаючи праву руку на руків'ї перекинутого через спину меча. Ґрунальді обережно простукує стіну, за якою в'юнкими рухами, поблискуючи, плавають пекельні мурени. Спалле присідає біля відхиленого покривала койки, кінчиком меча підіймає хутра, які там лежать, обережно зазирає під матрац.