Вуко піднявся задом по сходах, відкриваючи важку ляду спиною і не відриваючи погляду від Червеня й свого друга, якого той вів попереду.
— Далі, — наказав Червінь. — На подвір'я.
На жаль, він не відволікався і не робив помилок.
Кінчик скляної скалки впирався в шию Спалле, а південець ховався за заручником, показуючи лише невеличкий фрагмент руки. Годі було мріяти про те, щоб рубонути його в стегно, поцілити вістрям у підключичне сплетення чи спинний мозок. Тож Вуко лише вів його, насторожений і з виставленою вперед рукою із псевдомалайським палашем, якого він тримав горизонтально, вістрям на тильному боці долоні. Чекав відповідного моменту — долі секунди, яка ніяк не наставала. Ішов напружений, як струна, запхавши усі ці «у тебе більше немає людей», «частину вбили ми, частину — Люди-Змії» в якісь закамарки мозку і заставивши двері стільцем. Поки що. Неважливо, це лише блеф. Потім. Усе по черзі. Спочатку Спалле.
Коли вони вийшли на подвір'я, у першу чергу побачили Ґрунальді. Моряк був блідим, але тримався на ногах, мав на собі ремінь із мечем і тулив в обіймах різноманітне підручне добро — власні хутра, ремінь Драккайнена, другий меч, ніж та інше причандалля. Решта також виглядали дещо краще, у тому сенсі, що вже не качалися по снігу й не повзали довкола, як хробаки, а стояли більш-менш на ногах. Один із чоловіків, невідомо — іще один син Уллє чи хтось уцілілий із його охорони, — відчинив якусь комірку й витягнув із неї мечі, сокири й списи, які рядочком спирав об стіну. Уллє досі нагадував привид батька Гамлета, але накинув на плечі шматок хутра й також тримав меча, хоча справляв враження, ніби не знав, що з ним робити.
Родина Копченого Уллє, побачивши Червеня, видала якийсь стогін, невідомо, переляку, жаху чи злості, й рушила на нього невидячим косим кроком, наче групка зомбі. Ґрунальді з гуркотом відпустив те, що тримав у руках, і схопився за меча.
— Назад, — спокійно оголосив Червінь. Усі зупинилися, маленька дівчинка, яку пригортала мама, розпачливо розплакалась. Тільки чоловік біля відчиненої зброярні зважив у долоні сокиру й сунув далі, Уллє також поглянув на свого меча і, повагавшись якусь мить, рушив уперед, ступаючи з таким зусиллям, наче ніс на плечах бійця сумо.
Ґрунальді застиг, зачаївшись, із витягнутим уперед вістрям, але інакше, ніж інші. Облизав губи, погляд його блукав подвір'ям, було видно, що він щось обмірковує, вираховує і зважує шанси.
— Кнутваре, — приязно сказав Червінь. — Кнутваре Палаючий Пес. Ти понесеш покарання.
Чоловік із сокирою стиснув щелепи, але зробив наступний крок, дедалі більше тремтячи, наче в пропасниці.
— Кнутваре, — повторив Червінь, дивлячись йому просто в очі, — покарання.
Сокироносець виглядав так, наче штовхав невидиму вантажівку, ніби кожен крок вимагав від нього нечуваних зусиль, від яких на скронях і лобі у нього проступили жили.
— Покарання, Кнутваре, — іще раз сказав Червінь.
Чоловік упав на коліна, ніби його зненацька звалив страшенний тягар, це виглядало, наче поєдинок борців, тільки один із противників був невидимим. Важко дихаючи, він схилився, а потім, скручений, мов від болю, з усіх сил намагався покласти долоні на брук, але йому це не вдавалося. Біла долоня із розчепіреними пальцями сперлася на каміння, а друга підняла сокиру.
Зараз, — подумав Драккайнен. Це його розосереджує.
Але його випередив Уллє. Копчений Уллє, єдиний, хто не витріщався на Кнутвара, який стояв на подвір'ї на колінах і підіймав сокиру, не слухав важкого дихання, що виривалося із затиснутих щелеп і здушеного плачу. Хто не дивився, як вістря опускається на великий палець воїна, як розбризкується кров на снігу, не слухав страшного крику, а напав на Червеня. Стрибнув, кидаючи на землю меча, схопив обіруч лікоть руки, яка тримала отруєну скляну скалку, і викрутив її назад. Червінь по-зміїному засичав і ударив купця пальцями в очі, але в цей самий момент Спалле шарпнув головою назад, вдаряючи південця в лице, відбився від нього копняком і перекотився подвір'ям. Драккайнен атакував блискавично, але хтось перепинив йому дорогу. Червінь і Уллє зійшлися між собою, хтось іще схопив південця за плече, хтось за ногу — люто й розпачливо. Кнутвар хитався на подвір'ї, бризкаючи майже чорною кров'ю й пестячи скалічену руку. Червінь вивернувся із кліщів в'юнким рухом, наче намилений вуж. Драккайнен відштовхнув того, хто стояв у нього на шляху, і двічі блискавично рубонув: у карк і шийну артерію, але обидва рази потрапив у пустку. Червінь перекотився по землі, підскочив одним рухом, як пружина, і кинув Вуко в лице якийсь червоний пил. Розвідник затулив обличчя й блискавично ухилився, відчуваючи, наче йому облили руку окропом.
Червінь знову видобув щось із-за пазухи й кинув це собі під ноги в бруківку подвір'я. Оглушливо бахнуло, із ртутним полиском і хмарою густого їдкого диму. Він закрутився на місці, розвиваючи плащем, стрибнув на дашок криниці, відштовхнувся від нього ногою і кинувся просто на дах. Драккайнен уже стояв на ногах, але не встиг. Ґрунальді перескочив лежачого Уллє й обіруч метнув мечем з-над голови, коли Червінь був на верхівці даху. Удар, вони почули болісний здавлений крик, після чого меч з'їхав зі стріхи й брязнув на брук. Коли розвіявся ядучий дим, від чужоземця на ім'я Червінь лишився лише спогад.
Ґрунальді підняв свого меча й уважно роздивився вістря.
— Ні сліду крові, — повідомив. — А я точно знаю, що поцілив.
Уллє підвівся з землі, з іще блідішим обличчям, ніж до цього, тремтячи й роздираючи сорочку на грудях. А потім простягнув до Драккайнена вимащені кров'ю руки. З його очей струмками текли сльози, а з боку грудної клітини, під самими ребрами, стирчали гострі, як голки, скляні скалки. Копчений Уллє стояв прямо, увесь тремтячи, його очі були абсолютно круглими. Він відхаркнув клейкою жовтою піною. Було видно, як у нього надуваються судини на шиї, товсті й пульсуючі, наче під його шкірою рухалися хробаки.
— Жа... жарото... вбий, — прохрипів він. — Убий...
Ґрунальді, який стояв нерухомо, зустрівся поглядом із Драккайненом і смикнув головою. Вуко рубонув купця по карку.
Спалле здушувала мотузка, і в нього так пересохло горло, що коли Драккайнен звільнив його, той не міг видушити з себе ні слова. Крижана вода не дуже допомогла, бо лише зволожила його набряклу слизову, він виплюнув воду на брук, розпачливо кашляючи.
— Потримай воду в горлі, — нетерпляче порадив Драккайнен. — Полегшає.
— Вони забрали Сильфану... — прохрипів Спалле, хапаючись за горло. — Напали на нас біля плоту... інші люди... говорили по-нашому... четверо... вона вбила одного, я — ще одного. Тоді прибігли ці з дому... ці південці... вийшли із задньої брами... напали на нас і на них... усі билися з усіма... мовчки... в тиші... а потім мене повалили... ті втекли із Сильфаною... поприбирали всі трупи... кров присипали снігом. Пуста загорожа... тільки туман і хуртовина... самі задні двері... не вийшов... ніхто нічого не чув... я не захистив...
— Усе-усе, пий воду. Тримай у горлі, — сказав Драккайнен, намагаючись опанувати тремтіння в руках.
Жінка і двоє чоловіків стояли на колінах біля мертвого Копченого Уллє, мовчки плачучи, хтось безрезультатно обв'язував скалічену руку Кнутвара віддертим від сорочки шматком тканини, яка одразу ж просякала кров'ю.
Драккайнен підняв мотузку, підійшов до сокироносця й наклав йому на плече, наче турнікет.
— Тепер він не стече кров'ю. Хай хтось побіжить за найкращим знахарем у поселенні. Палець іще можна пришити. Кінським волосом через шкіру, як шиють сорочку. Потім накласти дві дощечки й закріпити. Може, вдасться, тільки має бути дуже чисто. Усе треба пропарити в окропі. У кухні на столі є кухоль із коростянкою, яку вони пили, щоб притупити біль. Принесіть йому, поки в нього не стався серцевий напад. Ґрунальді — бігом у порт, де ми залишили корабель, перевір, чи Варфнір там. Потім повертайся сюди. Обережно. Цей монстр досі десь тут чатує.
— Хто ви такі? — спитав довговолосий юнак, який стояв на колінах біля мертвого Уллє. — Я — Уллунф, його молодший син. Мого брата Улларді вбили одразу, щойно взяли нас у полон у власному домі.