— Пробач мені, — сказав Драккайнен, відчуваючи, що голос у нього якийсь дивний. — Я не хотів убивати твого батька. І думаю, що це я накликав на вас біду. Ми — Люди Вогню, ми боремося з могутніми Пісенниками, які хочуть усім заволодіти. З королем Зміїв Аакеном і з тими, хто прислав сюди Червеня. Але те, що з вами сталося, це моя провина, бо твій батько мені допомагав.
— Ті амітраї були твоїми людьми? — спитав юнак, витираючи сльози. — Той Червінь робив те, що ти йому велів?
— Ні, але він полював на мене.
— Полював, на кого хотів. Отруїв нас димом. Замкнув у коморі й тримав, як худобу, серед гною і смороду, бо так йому захотілося. Через своїх гнилих Піснярів і вошивих чужоземних богів. Не було б тебе, знайшовся б інший привід. Це війна богів убила мого батька, не ти. Війна богів, яка прийшла на наш поріг, і тепер у нас буде так, як на Півдні. Їхні боги хочуть подолати наших і захопити наші землі. Тому пробудили пісні богів. Так говорять люди, які бачили, що діється за морями.
— Розумний ти чоловік, хоч і юний.
— Улларді був сильним, як мама, я ж успадкував від батька розум. І юний чи ні, а мушу тепер дбати про родину.
Він підвівся.
— Заберімо його. Мій батько не лежатиме на снігу. Я хочу його обмити й покласти на човен, що повезе його через Море Полум'я на квітучий острів, який для нас усіх плекає Бог Морів. Вставайте! Мамо, заберіть дітей у приміщення й натопіть там. Відчиніть усі вікна, двері та всі димники. Винесіть трупи цих плазунів із підвалу й дому. Принесіть усім пива, такого з прянощами, від гарячки й болю, яке дають від застуди. Гаґнір! Біжи по знахаря!
Спалле терпляче, із булькотінням, споліскував горло і спльовував у сніг, зачерпуючи воду з відра.
— Ульф... — прохрипів нарешті. — Сильфана.
— Знаю, — сказав той коротко, закріплюючи обидва палаші. — Йду. Вистежуватиму по слідах. Ти чекаєш Ґрунальді та, дай Боже, Варфніра, потім ідете за мною. Озбройтеся усім, що знайдете.
Спалле лише вперто покрутив головою і підняв свого меча, а потім видобув із кишені брусок.
Люди Уллє викладали в ряд трупи, знайдені в підвалі, до них додали того з кухні та ще одного, знайденого в домі. Щохвилини хтось із них блював або кашляв і присідав на трохи, щоб перепочити, хапаючи дрижаки. Вони клали тіла на снігу рядком, як клунки. Чорні й нерухомі. Шестеро. Четверо південців і двоє інших чоловіків, із видовженими обличчями мешканців Узбережжя Вітрил. Обидва були носили бороди й коротку щетину, що відростала з покалічених черепів, вочевидь, після гоління.
— Погляньте на них! — закричав Драккайнен. — Ви впізнаєте когось? Знаєте когось із цих людей? Хтось жив у Зміїній Горлянці?
— Ніхто, — сказав Уллунф. — Але взимку тут таких багато. Поселяються у господарів, якщо мають чим платити за дах над головою, їжу й місце біля вогню. Але у всіх, які лежать тут, дивні обличчя, ніби колись їх покусали комахи.
Драккайнен підійшов і якусь мить вдивлявся в трупи, а потім присів, вийняв ножа й розрізав їхній одяг, відхилив на грудях, порізав їхні рукави й обдивився плечі.
— Змії, — констатував Уллунф. — Але як це можливо? Вони впорскують собі фарбу під шкіру голками. Це залишається на все життя. Хто міг це зробити?
— Пісенник, — сказав Драккайнен. — Пісенник, який їх сюди послав. Висмоктав фарбу з-під їхньої шкіри піснею богів, але ранки після цього залишились. Тільки нічого не було видно. Вони зголили ті свої обсмолені косиці з голів і виглядали, як усі. Але тепер вони мертві. Кров витекла з усього тіла, але залишилася в цих ранках, тому знову видно зміїні татуювання.
Він підвівся.
— Змії забрали мою подругу. Скільки в Червеня було людей?
— Шестеро разом із ним. Тут немає такого найвищого, з поголеною головою. У нього були сережки, як у жінки, і вуса. А рослий був майже як хтось із наших земель.
— Тоді ще двоє. І кілька Зміїв. У кого вони можуть жити?
Уллунф розвів руками.
— Ми з осені були замкнені в коморі, без світла й повітря. Я не знаю, що відбувалося в місті. Треба йти до Крональфа Кам'яного Вітрила, воєводи вартових закону. Нехай збере своїх і шукають. Скажи їм, що йдеться про Зміїв, а також амітраїв, які орудують у місті й убили мого батька, Копченого Уллє. Він був важливою людиною.
— На це потрібен час, — сказав Драккайнен. — Я не залишу її в їхніх руках ані на мить довше. Дозволь мені взяти якусь зброю, і позич щось моїм людям, коли вони повернуться. Самі також озбройтеся. Червінь і той лисий можуть повернутися. І пошли когось, щоб повідомив вартових. Тільки скажіть їм про нас, бо ще повбиваємо одне одного.
— Я хотів би, щоб вони повернулися, — відказав Уллунф. — Хотів би напоїти їх драконячою олією, а потім розпороти їхні животи.
— Готовий, Спалле?
Спалле востаннє провів бруском по вістрю свого меча, вставив його в піхви й повісив на спину, а потім поспіхом випив іще кухоль води.
У завулку вже майже не було жодних слідів. Його замели після бою, а решту присипав дрібний сніг.
— В який бік її забрали?
Спалле вказав угору завулка, що тягнувся від ріки між стінами й частоколами. Якийсь худий пес обнюхував кучугуру, їх проминула баба з відрами на коромислі, яка прямувала до річки.
— Вони вели її між собою, — прохрипів Спалле. — Їх було троє.
— Вони живуть групами, здіймають бучу, приводять викрадених, — пояснював Драккайнен. — Це не може бути звичайний заїзд. Навіть якщо вони живуть у господарів, то мабуть розкидані містом, тому їм необхідна криївка. Безпечне місце. Якась розваль, старий підвал, покинутий ангар для човнів.
Вони вийшли з завулку на ширшу вулицю, навіть можна було б сказати: перехрестя. Тут вешталося трохи людей.
— Вітаю, шляхетні мореплавці, — озвався Драккайнен. Двоє добродіїв зупинилося на розі вулиці, мабуть, біля своїх обійсть. На них були хутряні шуби й флісові шапки у формі мисок, і вони теревенили, тримаючи в руках роги, в яких щось парувало. — Ви часом не бачили нещодавно трьох чужоземців, які йшли з дівчиною? Молода й дуже гарна, але вона могла виглядати хворою або п'яною. Ті самі чоловіки могли нести якийсь мішок.
Один із моряків стенув плечима, другий покрутив головою.
— Ми не так довго тут стоїмо. Ідуть морози. Ми тільки п'ємо собі по-сусідськи.
Драккайнен усміхнувся, схилився і пішов, але тут же почав скреготати зубами.
— «П'ємо по-сусідськи». Що за збіговисько пияків. Народ заливах. Такий тільки розплющить баньки — і одразу за пляшкою. Усі напідпитку з самого ранку. А Змії роблять, що хочуть. Ван Дікен вам тут таку Європу влаштує, що буде вам по глеку на місяць по талонах. Основним трактом вони не пішли. Людей тут мало, але кілька чоловіків, які волочили Сильфану, дуже ризикували б. Навіть якщо вона була непритомною. Йдемо в найтісніші завулки.
Побродивши неторкнутим снігом під гавкіт собак за частоколами, вони повернулися в те саме місце.
— Це безнадійно, — сказав Драккайнен. — Вони могли її будь-куди забрати.
За кілька метрів від них туман його авторства закінчувався, наче його відрізали ножем. Було видно, як він клубочиться у вуличках, що ведуть до узбережжя, але тут стало світліше, крізь високі хмари навіть несміливо просвічувало сонце. Спалле вказав на черговий непоказний завулок, коли долоня Вуко лягла йому не плече.
— Дивися!
У дірці в снігу щось блищало кривавим багрянцем. Маленька червона іскорка. Він розгріб кучугуру й вийняв намистину. Наступна лежала через кілька метрів, на кризі, лише трохи присипана зверху крижаною кашею.
— Намисто Сильфани, — сказав Спалле.
Тепер вони йшли значно швидше, видивляючись червоні кришталики. Однак вийшли на відкритий простір, де обійстя стояли значно рідше, вже навіть не вдаючи міста, серед безлистих дерев. Вони знайшли ще один камінець, які Спалле дбайливо відкладав у шкіряну торбинку, а далі вже нічого не було. Вони зупинилися посеред трактів, що звивалися між обійстями, викладені балками та, на нещастя, виметені догола солоним морським вітром. Далеко над краєм скелі вирувало сталево-сіре зимове море. Більше не було ані знаків, ані слідів.
— Якась печера, — випалив Спалле. — У скелі над самим морем. Там вони ховаються.