— Можливо, — безпорадно сказав Драккайнен, роззираючись. А потім зненацька виструнчився. — Я знаю, де вони можуть бути. Яке місце тут найбільше оминають і проклинають? Про яке точно відомо Зміям, бо його на згадку лишив їхній Дієвець? Куди ніхто не ходить і навіть сволоки на шляху прогнили?
— Але там згоріло...
— Точно не все. Їм достатньо хліва чи льоху.
Спалені рештки двору, який колись належав Скіфанару Дерев'яному Плащу, вельможному господарю, такому пихатому, що насмілився відмовити в ночівлі мандрівному Пісеннику, було видно здалеку, обсмалені й чорні, вони здіймалися на пагорбі.
— Вони нас побачать, — озвався Спалле. — Підкрастися неможливо.
— Знаю, — тільки й відказав Драккайнен. — Не страшно, я здогадуюсь, що вони задумали.
— Може, почекаємо на решту? Ґрунальді та Варфнір приведуть вартових закону.
— Немає часу, — сказав Вуко якимось втомленим голосом. — Ніколи ні на що немає часу. Треба імпровізувати.
— Імпріофф. — почав було Спале, але махнув рукою. Вершину пагорба оточували тотеми. Два схрещені списи, встромлені в землю вістрями вгору й на певній відстані одна від одної тички з настромленими на них черепами різних тварин. На тичках старанно вирізьбили кутасті руни Узбережжя й заповнили їх чимось червоним.
— Урочище, — невпевнено мовив Спалле. — Рунічне коло сонця. Жерці намагалися закрити примар усередині.
— Так я й думав, — відповів Драккайнен.
Усередині кола на снігу лежали птахи. Морські ніби-мартини й круки, наче чорні хрести, і ще щось велике, що страхало дугами ребер, які стирчали зі снігу, може, квівця. Віяв крижаний солоний вітер, що шарпав пір'я мертвих птахів і оздоблені рунами прапорці, що лопотіли на списах.
— Що так і думав? Ніхто не може туди зайти. Ні ми, ні Змії.
— Вони хочуть, щоб ти так думав. Щоб усі так думали. Вони там, Спалле. І Сильфана також там. Це вони вбивають птахів і розкидають їх по пагорбу. Це не урочище.
— А знаки? Гадаєш, вони ошукали жерців?
— Гадаю, що так. А може, навіть самі їх поставили. І тепер можуть там сидіти, розкидати навколо трупи й ніхто навіть не гляне в цей бік.
Драккайнен відстібнув хутро, скидаючи його на землю, проминув один із тотемів і рушив скелястим узгір'ям прямо на обвуглені балки й рештки кам'яних стін, що стирчали в небо. Зупинився на мить, потім схрестив пальці з хрускотом суглобів і кілька разів струсонув руками, щоб підсилити кровообіг.
— Залитися тут, — сказав. — Не заходь за знаки, поки не прийдуть інші або поки я тебе не покличу.
— Але...
— Я знаю, що роблю, Спалле.
Рушив під гору, залишивши непевного друга, й дістав обидва палаші. Знехотя обернув ними, вістря переплелися в повітрі, на мить оточуючи його миготливою заслоною сталі.
— Добре, мала, — буркнув. — Ставай у стрій. Я знаю, що ти там. Я відчуваю тебе в голові.
— Я весь час тут, — озвалась ображено.
— Дай мені зір. Покажи тих своїх маленьких фей. Хочу їх бачити, якщо вони поруч. Покажи мені магію.
Щось перемкнулося в нього в голові, наче за самими очницями, але він не помітив нічого особливого. Лише коли придивився уважніше, побачив зелений відблиск, що відсвічував десь між балками й кам'яними плитами стін, видніючись то тут, то там на землі, наче хтось розсипав жменю фосфору. Саме так — жменю. Не більше.
Рештки брами, власне кажучи, трухлява випалена діра між підкопченими стінами, росла перед його очима. На тлі вже було видно подвір'я — точніше, брукований майданчик, оточений руйновищем. Панувала тиша, яку переривали тільки свист вітру посеред балок, віддалений шум хвиль і каркання ворон.
Щось шмигнуло на межі його поля зору. Швидке, сяюче тьмяним блиском, наче гігантський світлячок, воно тягнуло за собою ріденький хвіст фосфорного вогню. Мигнуло і зникло.
— Добре. Коли скажу, просто поклич їх.
— Що? Як це?
— Коли побачиш велике скупчення цього магічного чогось. Притягни його до мене. Так, як на дракарі з голови дракона.
— А якщо не вдасться?
— О, тоді ти швидко це зрозумієш. Побачиш титри й почуєш помпезну музику.
Він ступив на спорохнявілі балки над зарослою канавою, що колись були помостом над чимось на кшталт рову, коли щось прошмигнуло серед руїн з іншого боку. Знову був лише рух і слабкий фосфорний відблиск.
Драккайнен облизав губи й тихо свиснув крізь зуби.
А тоді почув сичання.
Гидкий застережливий звук, наче від велетенського змія. А потім — наче торохтіння дерев'яного калатала.
Чи кумкання гігантської ропухи.
Він обернувся, ледь присівши на зігнутих ногах і здіймаючи одне вістря, а друге спрямовуючи вперед.
— Доброго дня, Ґренделю, — мовив. — Ми вже якось бачилися.
Істота здалася йому більшою, ніж тоді біля станції науковців, із сірою, лискучою шкірою, вкритою зеленавими плямами, наче підгниле м'ясо, але він так само, як той, щирив схожі на кістяні голки зуби й наїжачував гребінь ріденьких шипів, що скидалися на ключки дикобраза. Знову засмерділо рицином.
А потім він почув друге сичання за спиною, що знову закінчилося огидним жаб'ячим кумканням, наче калатало з костей.
— Привів братика, так?
Монстр понуро глипав на нього вузькими очицями, схожими на фосфорні виразки на округлому, позбавленому шиї корпусі, поки його підшийок роздувався, наче кулька. Він світився гнилим відблиском магії, яка оточувала його осяйною діамантовою імлою. Його губи розтягнулися в пародії посмішки, відкриваючи погляду частокіл зубів, з його пащі висунувся язик, наче великий слимак, з якого скрапував жовтавий слиз. Із тріщини на кінчику язика виднілося товсте, як палець, жало, наче брудний жовтий кристал.
Спочатку стрибнув той, що стояв позаду, а за долю секунди — другий. Почулися скрекіт і лютий вереск Драккайнена, вістря завили, наче подвійні гвинти гелікоптера під час старту. Він присідав і рубав, перекочувався по землі й рубав, ухилявся й рубав. Вістря одне за одним шмагали повітря в дикому малайському танці.
Це тривало секунди дві.
Потім він стояв у низькій позиції, спиною до брами, зі схрещеними попереду палашами, кривавив з низки вузьких ран на плечі й на грудях, але не відчував дії отрути. Шкіряна сорочка звисала з нього клаптями, наче він качався у клубках колючого дроту. Обидві істоти тепер були в нього попереду.
Один із них обтрусився, як бульдог, розбризкуючи краплі жовто-кривавої піни, другий пересунувся вбік, сичучи й перехиляючись, як качка.
— Вуко!.. — благально гукнула Цифрал. — У тебе немає шансів без пришвидшення.
— Не зараз... — процідив. — Ще ні... бо все змарнуєш.
Ґренделі одночасно засичали й розставили лапи.
Зараз стрибнуть, подумав він. У цьому суть. Притримати цими кігтястими лапами. А потім просочені рицином ікла і це гидотне жало. Придався б бойовий режим.
Він зробив обережний крок назад, на подвір'я, відчуваючи, ніби його руки наповнює вогонь. Він поволі опускався через плечі, руки, пальці — аж до краю вістря. Кров із неглибокої рани на голові стікала по його обличчю гарячою сповільненою цівкою. Великими густими краплями, наче віск зі свічки.
Іще один крок.
Ґренделі затуркотіли один до одного, ніби радячись, але опустили лапи.
Вони стояли на подвір'ї. Один присів на підмурівку, що колись був фрагментом стіни, другий — на обпалених балках, що стирчали під кутом, ще двоє стояли по обидва боки Сильфани. Напівголої, лише в обдертій сорочці, зі зліпленим кров'ю волоссям. Їй зв'язали зап'ястки й прикріпили до ременя, який оперізував її в поясі. На шиї в неї було дві петлі, Змії, що стояли обабіч, злегка натягували ремінь. На бруку лежало ще одне тіло, ретельно обмотане власним блакитним плащем і обплетене мотузкою, з мішком на голові.
Варфнір.
— Кинь мечі й підійди до нас, — сказав той, який сидів на підмурівку з обличчям, схованим під каптуром.
— Підійди й забери їх собі, — процідив Вуко вдавано спокійним загрозливим тоном.
— Кинь зброю, бо ми її задушимо!
— Я здамся, — сказав, — але спершу покажіть, що вони живі.