Той на підмурівку змахнув рукою, вартові послабили ремені.
Сильфана розкашлялась, а потім стрибнула на одного з них і відміряла йому копняка босою ногою.
Не встигла. Другий шарпнув її за аркан, і дівчина з розмаху всілася на дупу, а потім звалилась на каміння. Іще один Змій смикнувши, зняв мішок із голови Варфніра і розв'язав його кляп.
— Убий їх, Ульфе! — верескнув Варфнір і дістав копняка в голову.
— Добре, — вів далі Драккайнен. — Тепер звільніть їх. Я залишаюся. Коли я побачу, як вони виходять за тотеми і їм нічого не загрожує, я кину зброю. Зможете забрати мене до короля Зміїв чи вбити й привезти йому мою голову.
— А хто ти такий, щоб вимагати? Ти прийшов сюди, а нам цього й треба. Чому б нам зараз вас не вбити?
— Подумай, — сказав Драккайнен. — Це через мене ваш великий вождь Аакен сцить уночі. Це з думкою про мене він прокидається з писком і плачем. Гадаєш, ти мене уб'єш? Я — Нічний Подорожній. Я повертаю рівновагу світу. Щойно я розірвав на шмаття Червеня і його людей. На мені досі їхні кров і жир. Не грайся зі мною, хлопче. У тебе один шанс: випусти цих людей. Тоді я кину зброю.
— Пустити їх, — кинув коротко ватажок. — Спершу покликати огарів. Хай стануть біля нього.
Обидва створіння на звук кістяного калатала прослизнули на подвір'я і присіли обабіч Драккайнена, сичучи, клекочучи, розпушуючи шпичаки й розсіюючи неземний блиск магії.
— Ми не підемо! — крикнула Сильфана. У неї було виразно спухле око й кілька неглибоких ран, що присохли запеченою на тонкій сорочці кров'ю. — Убий цих паскуд! Убий їх!
— Ідіть, dapički materii, — крикнув Драккайнен, бачачи, що Варфнір також починає обурюватися. — Зараз же! Бігом! Там вас чекає Спалле. Ідіть звідси. І не обертайтеся. Не дивіться в цей бік. Так треба. Ви обіцяли слухатися мене. Ні слова більше! Бігом!
Він кинув палаші на брук, відстібнув ремінь із ножем і жбурнув убік, а потім розставив руки, наче готувався до перевірки. Вони пішли. Варфнір поглянув Драккайнену в очі й ледь помітно підняв брови, Вуко також злегка кивнув головою й коротким рухом вказав йому на вихід. Моряк лише зітхнув і вийшов, тягнучи за собою поранену, але готову шарпатися до кінця дівчину.
Вони залишилися самі під карканням воронів.
— Увага, Цифрал, — сказав Драккайнен, дивлячись, як вони обоє виходять за перстень знаків, як до них підбігає Спалле.
Змії рушили в його бік, один із них приклав свисток до губ.
— Зараз! Давай їх до мене!
Цифрал почала співати. Високим голосочком, якусь сумну кельтську мелодію.
Драккайнен здійняв руки, ніби кликав у свідки свинцеве зимове небо й вороняче птаство, що кружляло над зруйнованим двором.
— До мене! Perkele! До мене!
Імла, що оточувала обидві істоти, здійнялася клубами в повітря, як пара з казана, а потім почала збиратися стовпом над подвір'ям. Вихор сяйливої імли, що мінилася мільйоном діамантів, якої ніхто не бачив, окрім нього. Ґренделі видали з себе дике скрекотіння й упали на брук у раптових конвульсіях.
— До мене! — завив Драккайнен просто в торнадо, що вирувало над подвір'ям.
— Убити його! — крикнув ватажок. Один із його людей зірвав зі спини лук, м'яким рухом натягнув тятиву і вистрілив розвіднику просто в груди, другий, не задумуючись, жбурнув важку сокиру.
Два струмені обплели Драккайнену руки й огорнули всю постать, коли й стріла, й сокира були вже в дорозі.
І тоді настала тиша. Стих рев торнадо, що звучав, як гуркіт розбитих вікон у стінах офісного центру, страхітливий свинячий писк потвор, які розчинялись у клубах випарів, як сублімуючі шматки сухого льоду, вереск Зміїв, виття вітру в руїнах.
Тиша. Глибока дзвінка тиша. Вуко стояв із простягнутими вгору руками, переповнений глибоким космічним усвідомленням факту, що це кінець і він не встиг, і нічого не відбувалося. Добротна стріла не стирчала в його грудях, а важка коротка сокира, що робила оберти в повітрі, не розколювала його черепа.
Він опустив руки й обійшов торнадо, що стояло посеред подвір'я і все ж помалу, навіть величаво, крутилося пульсуючою миготливою колоною. Стріла нерухомо висіла в повітрі, вістрям вказуючи на місце, де він стояв за мить тому, а оперенням — на застиглого лучника із вищиреними зубами й розчепіреною рукою біля вуха. Сокира також нерухомо здіймалася вістрям униз. Ватажок Зміїв левітував у повітрі, по-ідіотськи підібгавши ноги, бо саме зістрибував із балки, поли його каптана розвівалися, а меч був наполовину витягнутий з піхов.
Драккайнен усміхнувся страшною, дикою, зубатою посмішкою і зняв повислу в повітрі сокиру. Тоді обернув стрілу в протилежний бік. Потім повернувся туди, де стояв до цього, і спокійно знову вдягнув ремінь і обидва мечі. Істоти розпадалися, як розчинні таблетки, кинуті у воду, розбризкуючи хмари випарів, які всотувались у стовп посеред подвір'я.
Знову розставив руки й пройшов крізь самісінький центр стовпа. Коли він випірнув з іншого боку, імла оточувала його товстим дрижким шаром. А потім він проказав цілу низку команд Цифрал, перемежовуючи їх мерзенними фінськими слівцями.
— Окей, — зрештою промовив мстиво. — Час старт.
Торнадо завирувало, і Вуко опинився посеред крику, каркання й хаосу. Ватажок ударив підошвами об дворище й видобув меча, лучник із жахом скрикнув, ошелешено втупившись у стрілу, що виростала з його плеча, сокироносець витріщався в простягнуту вперед руку, не маючи поняття, що сталося з його зброєю.
— Тепер, хлопці, — сказав Вуко, стоячи геть в іншому місці, ніж мав би, — розважимося по-моєму.
Спершу махнув рукою — ватажок полетів через подвір'я, як повітряний змій, і гепнувся спиною об підпалені вцілілі двері клуні, аж посипалися попіл і курява, тріснуло кілька дощок. П'ять великих іржавих ухналів зі скрипом вистромилось із обвугленої крокви й шмигнуло, як залп із гармат, прибиваючи коліна й лікті чоловіка до товстих дощок. П'ятий цвях завис перед лівим оком Змія, вируючи в повітрі, як свердло.
Наступний рух Драккайненової руки — і подвір'я під ногами ще одного верескливого Змія перетворилося на напіврідку масу, що засмоктала його, як багно, по шию, після чого знову стало брукованою долівкою. Наступний Змій упав на коліна, потім лицем униз, коли зламаний косо шматок балки пробив йому голову наскрізь.
Небо над дворищем потемніло, навколо вируючого по подвір'ю торнадо, углибині гущі свинцевих хмар замигтіли блискавки.
Над подвір'ям загриміла хрипла лайка й інший чоловік із клану Зміїв загорівся, сиплючи іскрами, як фаєр, а потім почав качатися по снігу в клубах диму з палаючого волосся і шкіри, коли всі клітини його тіла віддали накопичену в атомах аденозинтрифосфату енергію, перетворюючи його на смолоскип.
На голову ще одного з неба впав великий чорний ворон, роздираючи йому кігтями обличчя й шийну артерію, тріпочучи чорними крилами, наче химерний живий шолом. Змій упав на землю, і тоді птах видряпав йому одне око й пожадливо його з'їв. Драккайнен замовк і дивився на цю сцену здивовано.
— Добр-р-е-е! — прокричав ворон. — Добр-р-е-е, пр-рекрра-асно! Тепер-р бр-ра-ат!
— Привіт, Неверморе, — мовив Драккайнен, після чого підійшов до розіп'ятого на дверях напівпритомного ватажка, перед оком якого досі вирував іржавий ухналь. Він усміхнувся й ляснув по розкрученому шматку металу, що відповів високим брязкотом, як камертон.
Вуко наблизив уста до вуха Змія.
— Скажи: ви її зґвалтували?
А потім на подвір'ї досить довго було чути страшний вереск і каркання воронів.
Відпливаємо. Я сиджу на палубі, закутаний у хутро й за одним замахом випиваю кухоль грифонячого молока. Дивлюся на розлючене море кольору свинцю, білі кучері хвиль під темним сталевим небом і відганяю демонів пиятикою. Нові обличчя вбитих мною людей. Із кожним днем моєї місії їх стає дедалі більше. Досить численне товариство, яке я можу порахувати вже тільки приблизно. Чимале гроно душ, які я відправив на Море Полум'я, щоб огненні хвилі розділили їх на добру й погану сторони природи. На дві постаті — темну й понуру, щоб на квітучому острові вони зійшлися в смертельному двобої, після якого за переможцем зголосяться відповідні боги. Усі раціональні пояснення, вся воєнна необхідність, які є в моїй голові, та які я повторюю собі, як мантру, не мають жодного значення.