Я знаю, що так було треба, і мені ніскілечки не легше. Можна лише нахилитися до глека між ногами, налити ще одну мірку чорної пряної рідини в металевий кухоль і намагатися відключитись. Спробувати заспокоїти всі ці заляпані кров'ю обличчя, які кричать, плачуть і харчать в агонії. Приспати примар, добре знаючи, що вони знову прокинуться. Заглушити. Залити трунком. Замкнути. Підперти двері й запломбувати стрічкою з написом: «Так було треба». Саме так: треба було.
Хвилі вдираються в гирло ріки, перша з них здіймає ніс дракара й стріляє на боки відкосами, перші бризки піни падають на палубу й моє лице. Солона вода на обличчі.
Необхідність.
Так мало бути.
А тепер я мушу нести їх усіх із собою. Скелясті береги Узбережжя Вітрил розступаються на боки, і перед нами — море. Широке, темне, помережане рисками піни, розлючене. Зимове море, яким уже ніхто не плаває.
Тільки ми. На північ. Просто в серце пітьми, що висить над горизонтом. Просто в зимовий шторм, сидячи самотою на палубі в товаристві ворона й глека. Дрейфуючи на крижині.
У нас уже є невеличкий човен на задній палубі, прикріплений мотузками, накритий рядном. Ми всі живі. Скалічені, втомлені, але якимось дивом живі.
І ми пливемо.
До Крижаного саду.
Розділ 4
Кайдани і Рососяйна
Я крокував лісовою стежкою як невільник. На моєму плечі досі пекло запалене тавро, а я робив крок туди, куди мені наказували, тримав, переносив, ставав або сідав також за командою. Сам, за власною волею, міг лише дихати. Я став невільником.
Три дні ми мандрували з возами через гірські ліси, занурені в зелену напівтемряву. Гори в країні Людей-Ведмедів були дуже красивими і величними, в долинах шуміли струмки, і всюди навколо я споглядав або сріблясті скелі, або листя. Ніколи в житті не бачив стільки зеленого кольору і такої кількості проточної чистої води. Все було мокрим і зеленим.
Під вечір ми зупинялися в долинах на берегах струмків. Ставали табором, але нам не наказували розкладати великого намету. Вози ставили у прямокутник, між ними натягували мотузку й перекидали через неї наметове полотно, яке закріплювали внизу. Під цим полотном спали Люди-Ведмеді разом зі Смільдрун та її сином, ми ж лежали біля вогнища із залізними кайданами на ногах, припнутими ланцюгом до одного з возів, і мали стежити, щоб вогонь не згасав. Ланцюг між кайданами був достатньо довгим, аби ми могли збирати дрова, роблячи маленькі кроки, і замкнутий на замок, який, можливо, було не так і важко відімкнути, але який був дуже масивним, тож його неможливо було подолати ножем або вкраденим цвяхом. Щоб його відкрити, потрібен був великий кований ключ, який Смільдрун носила на поясі. Вночі чоловіки вартували по черзі, сидячи біля вогнища з луками під рукою, озброєні до зубів, і час від часу обходили табір зі смолоскипом. З нами вони розмовляли мало, але я постійно намагався запам'ятати кожне слово, яке розумів, і на другий день міг розпізнати, коли вони їх вимовляли, хоча решта їхньої твердої, дзвінкої мови звучала для мене лише як дзвін ланцюгів. Я здогадався, втім, що всі ці люди бояться Смільдрун, і що жоден із них не є її чоловіком. Нас постійно тримали під наглядом і не дозволяли навіть розмовляти. Зазвичай з нами був Удулай Гиркадал, тож ми не могли ані порадитися, ані щось запланувати.
Гиркадал не ставився до нас так, як повинні ставитися одне до одного земляки, які потрапили в рабство в далекій країні. Рідко заговорював, а якщо й так, то лише для того, щоби передати наказ від Смільдрун або інших, або щоб ображати нас словами, які ми могли зрозуміти.
Проте переважно ми йшли — від світанку до заходу сонця крокували вгору, пробираючись кам'янистою стежкою і штовхаючи важкі вози. А далі — з гори, що виявилося не набагато менш виснажливим. З певного моменту, коли шлях повів круто вгору, всі мусили злазити з возів і коней, тому товстому маленькому Сміґральду швидко набридло сходження, і Бенкею довелося нести також і його, посадивши собі на плечі.
Дітвак намагався змусити Бенкея бігти галопом, штрикаючи його п'ятами під ребра і хльостаючи палицею, але мій друг не звертав на це уваги та йшов нестримно, як мул, хоча піт лився з нього струмками, а на лобі повиступали вени.
На третій день після полудня ми досягли перевалу, за яким була видовжена долина, оточена з двох боків гірськими хребтами, а її дном протікав широкий струмок. Це місце було дуже красивим, але тоді я так на нього не дивився. Гарна чи ні, долина й розташоване в ній дворище з дерев'яних колод стали моєю в'язницею, і я не знав, скільки часу мені доведеться там провести.
У країні за горами люди рідко будують з каменю. Вони вміють обтесувати скелі та валуни, видобуті зі струмків, але зводять з них лише підмурки й зрідка поодинокі будівлі. Все роблять так, як наказує їм пісня, яку вони називають Піснею Людей. У ній сказано, як робити човни, як будувати будинки і як обробляти поле чи кувати залізо. Кожен із них її знає і дотримується її вказівок, бо ці люди вірять, що якщо почнуть надто багато речей робити інакше, то накличуть на себе прокляття, або навіть настане кінець світу. Якимось чином ця пісня нагадує кірененську Книгу Початку або амітрайське Перше Слово Матері, хоча я не чув, аби хтось боявся робити речі, яких у ній немає, і коли дізнався про це, подумав, що, можливо, кожен народ має таку пісню для себе. Саме тоді я усвідомив, що попри те, що люди дуже різняться між собою, в певних аспектах вони такі самі: можуть бути і схожими, і відмінними водночас. Та сама річ може виявитися чимось іншим, тоді як інші, зовсім чужі та відмінні, виявляються тим самим.
Отже, будинки Люди-Ведмеді зводять із дерева, якого в їхній країні вдосталь. Куди не кинь оком, ростуть дерева, деякі з них такі високі, як міські стіни, або такі товсті, що треба кілька людей, аби обхопити стовбур. Вони зрубують їх, коли потребують будівельного матеріалу, і обробляють із великою майстерністю — вміють поєднати між собою зрубані колоди так, що вони потім тримаються без жодного цвяха, також охоче вирізьблюють на них прикраси, схожі на переплетені між собою оздобні ремені, дивних створінь і знаки. Зазвичай один рід мешкає в окремому дворищі, віддаленому від інших. Будівлі там зводять чотирикутної форми так само, як це робилося в Кіренені, й оточують насипом із землі, каміння та колод, на якому стоїть огорожа з товстих загострених стовпів.
Так само мешкала і Смільдрун, яка належала до можновладців. Її обійстя, хоч і велике та заможне, накрите високими, крутими дахами з вирізьбленими головами драконів на балках, здавалося мені, однак, диким і примітивним. Такий двір зветься стаґн, складається з багатьох будівель, розташованих кількома чотирикутниками та, згідно з Піснею Людей, належить до найпоказніших. Аби його звести, потрібно багато дерева і праці багатьох людей.
Я бачив старі, почорнілі балки, відчував чужий сморід тварин, диму, дивний запах дерева і гною, прогірклого жиру та шкур. Це не був якийсь огидний сморід, і я досить швидко до нього звик, проте він був просто чужим. Над брамою помітив прибитий череп створіння, схожого на величезного бика з розлогими рогами, а коли, сурмлячи в дерев'яні труби, нам відчинили ворота, збиті з потужних балок, я почув гарчання величезних собак, більше схожих на скельних вовків, які кидалися в наш бік, пускаючи піну і брязкаючи ланцюгами.