На подвір'ї біля колодязя стояла збита з великих колод решітка, на якій висіло тіло величезного чудовиська з виряченими скривавленими очима і потужною щелепою. Воно вже було обдерте зі шкури; її розтягнули на іншій рамі й чистили від залишків жиру залізними шкребками, а двоє напівголих, залитих кров'ю чоловіків відрізали від туші шматки червоного м'яса, які складали в дерев'яне корито. В повітрі стояв сморід нутрощів, і роїлося від великих мух, блискучих, наче вони були викуті з міді.
Тоді мені й на думку не спало, що це просто ведмідь. Я вважав, що дивлюся на якусь невідому потвору. Проте в країні за горами все виглядає більшим і кровожерливішим. Коли там світить сонце, воно пече не гірше, ніж у нас на Півночі, коли ллє дощ, то виглядає як потоп, холка оленів може бути вище, ніж досягає піднята рука високого чоловіка, а ведмеді, стоячи на задніх лапах, вміють стягнути вершника з коня, вхопивши його за голову.
Так я прибув до дворища божевільної Смільдрун, особистим ім'ям якої була Рососяйна, хоча частіше я бачив, як вона блищала від крові. Пізніше я дізнався, що домочадці за її спиною називають її Драконицею.
Час, який довелося там прожити, тягнувся без кінця, однак оповідати особливо немає про що. Тягар раба — жалюгідний і одноманітний. Він складається з втоми й болю, страху й нудьги, а понад усе — з постійної роботи. І про це також не дуже розповіси. Навіщо описувати те, як викопувати з землі різні бульби, молотити дивне зерно, мити дерев'яні підлоги, рубати дрова або носити воду? У господарстві завжди є що робити, тому, коли закінчиш одну справу, одразу треба починати іншу, і цьому немає кінця. Той же, хто опинився в такій ситуації, зазвичай перестає думати про що-небудь інше, крім благословень раба: ковтка холодної води або пива, трохи більшої кількості їжі, хвилини перепочинку або додаткового моменту сну. Невдовзі це стало єдиним, що нас цікавило — мене і Бенкея.
Щойно ми в'їхали за браму, нам наказали розвантажити вози й носити куплені Смільдрун товари до комори. Це була окрема будівля з кам'яними підвалами, ключ до якої був лише в неї. Протягом усього часу, поки ми носили мішки, ящики й пакунки, нас супроводжував Удулай, який стежив за нами й ані на мить не відкладав товстого кийка. Я запам'ятав, який це був ключ, бо Смільдрун носила на поясі цілу в'язку ключів, а потім намагався запам'ятовувати різні речі, вважаючи, що вони можуть знадобитися в разі втечі.
Потім нам наказали готувати великий бенкет на честь господині, тож ми рубали дрова, розпалювали велике вогнище, чистили бульби, викочували бочки та крутили рожни, на яких смажилися цілі туші сарн і кабанів. Тут не було б нічого цікавого, якби не те, що протягом усього дня нам не дали ані шматка їжі, а тим часом ми повинні були довгими годинами стежити за шкварчавим і рум'яним м'ясом, носити повні їдла миски й кошики з хлібом, однак нам не дозволяли навіть торкатися їх, а Удулай пообіцяв нас сильно відшмагати, якщо хтось хоча б оближе пальці.
— Я подбав про ваше здоров'я й чистоту ваших тіл, — оголосив він. — Я сказав вельмишановній Смільдрун, що нам, амітраям, Праматір не дозволяє споживати тіла дітей землі чи пити ферментовані напої, тому ви не отримаєте навіть кісток, які підуть для собак. Після бенкету вас клеймуватимуть залізом і випалять знак вельмишановної Смільдрун — такий самий, як носять її воли й коні, та який є на вітрилі її човна.
Коли він це казав, Бенкей підкладав дрова у вогнище. Він поклав поліно і поволі підвівся з почервонілим, спітнілим обличчям. Я швидко заперечив кивком голови, тому він нічого не сказав, але я побачив у його погляді, що старий щойно підписав собі смертний вирок.
— Ти вже здох, козлина така, — сказав Бенкей за мить після того, як Удулай відійшов. — Ти ще ходиш, кричиш і дихаєш, але це все одно, що біганина гуски з відрубаною головою. Ти вже мертвий. Я подбаю про це, навіть якщо це буде останнє, що я зроблю в житті.
Нам справді випалили на плечах знаки Смільдрун. Ми чекали на це протягом усього бенкету, і єдине, що мене хвилювало, це щоб не затремтіти від страху й не заплакати. Це було набагато гірше, ніж першого разу. Спочатку до столу, за яким бенкетувала Рососяйна, привели Бенкея, і двоє чоловіків зірвали з нього сорочку, а потім схопили за плечі. Нашій пані принесли залізний кошик із вугіллям, з якого стирчала ручка клейма, і вона тривалий час гралася ним, водячи розпеченим кінцем перед обличчям вивідника, наближаючи його до різних місць на грудях і животі Бенкея, а потім віддаляючи, ніби гралася з дитиною, і врешті приклала його до плеча, заплющивши очі й облизуючи кінчиком язика верхню губу, а з його рани пішов дим.
Коли настала моя черга, я нічого не міг вдіяти з тим, що в мене тремтіли ноги, і з тим, що я оглушив сам себе власним криком, перш ніж через час, який здавався цілим тижнем, вона відняла клеймо. Вона тримала його так довго, що залізо охололо в рані, і я виразно відчував сморід підпаленого м'яса. Коли мене відпустили, полегшення тривало лише мить, потім мене охопив такий страшний біль, що я впав на коліна, і мені здалося, ніби я осліп.
Після цього нам показали місце для сну — це була довга будівля, покрита соломою, частина якої виявилася оборою для волів і буйволів, а частину призначили для ночівлі нам. Ми були не самі. Там мешкали ще десятеро інших рабів, переважно чоловіків, троє з яких були місцевими, яких Смільдрун дозволили поневолити за якісь провини. У них тут є звичай, згідно з яким, якщо хтось заподіяв комусь шкоду, його можуть віддати потерпілому на певний строк, встановлений судом, аби відпрацювати свою провину. В оборі також були дві жінки, стара й молода, яких викрали на узбережжі Канґабадської провінції, та п'ятеро чоловіків, які були веслярами на амітрайській військовій галері й походили з різних народів. Їм не пощастило, що галера, на якій вони були прикуті до весел, стала здобиччю корабля вельмишановної Смільдрун, а не когось іншого, бо, як я дізнався пізніше, інші моряки не брали в полон веслярів із галер, а відпускали їх, задовольняючись командою.
У хатині для рабів смерділо й було тісно. Спали на сінниках, викладених на зібраних із жердин нарах, що тяглися вздовж стін. Там було також вогнище і залізний казан. Коли ми прийшли, він уже був порожнім.
Ніхто з нами не розмовляв, і ми не мали бажання з кимось говорити.
Удулай вказав нам своїм кийком на порожні нари й вийшов, бо спав десь в іншому місці. Ми не мали сили навіть роздягнутися, просто впали на мішки, наповнені зогнилою старою соломою, і спробували заснути. У сінниках жило безліч маленьких комах, які безжально кусалися, тому до ранку я був увесь вкритий сверблячими ранками й мало спав. На додачу мене морозило від опіку.
А потім потягнулися сумні, сірі дні, коли не було нічого, крім нескінченних господарських робіт. Моє плече набрякло, з нього сочився гній. Інструменти були набагато більшими й важчими, ніж ті, що ми використовували в палаці.
Коли ми прибули до дому Рососяйної, наближалася осінь. У цій частині світу це пора року, яка виглядає дуже красиво. Листя змінювало кольори, ставало червоним або золотим і опадало з дерев. Щодня на світанку нам наказували маршувати на поля, які височіли терасами на схилах долини, і викопувати звідти великі видовжені бульби або збирати фрукти з дерев у садах і навколо полів. Коли ми прибули, зерно вже було зібране, а жнива в них бувають лише раз на рік. У країні за горами вирощують менше видів фруктів, і майже жодного з них я не бачив раніше. Однак усе, що надавалося до їжі, ми збирали, викопували чи зривали та звозили до комор Рососяйної.
Перші тижні ми не думали ні про що інше, крім втечі. Вигадували різні способи, але це було зовсім непросто. На ніч нас закривали в хатині, а на подвір'ї спускали собак. На полях постійно чергували двоє озброєних кінних, а що ще гірше — в сусідній долині та горах були розташовані господарства менш знатних селян, які працювали на полях Смільдрун й отримували за це частину врожаю, наймалися на її корабель, коли вона вирушала річкою на море, і в усьому від неї залежали.