На полі нас часто підбурювали до втечі, бо виявилося, що за кожного спійманого раба вони отримували від Рососяйної шматок золота, який називали ґвіхтом, і в якому було приблизно стільки ж металу, скільки у двох дирхемах. Для таких, як вони, це було багатство, що забезпечувало їм їжу на рік. До того ж зберігання будь-яких запасів їжі було заборонено і каралося різками, а нашу хату часто обшукували.
Від інших рабів ми також не мали особливої підтримки. Кожен тримався осторонь, і, включно з Удулаєм, лише п'ятеро говорили нашою мовою. Інші розмовляли мовою Узбережжя Вітрил — саме так люди, що живуть за горами, називають свою країну. Їхньою мовою це звучить як «Смарсельстранд».
Незабаром після нашого прибуття сталося так, що втекли двоє людей. Вони були місцевими, засудженими до рабства у Смільдрун за крадіжку. Один із них вкрав її коня з пасовища, а інший, молодий хлопець, мандруючи горами, вбив її квівцю, бо, за його словами, помирав із голоду. Крадій коней потрапив у рабство на десять років, а волоцюга — на три, з яких рік уже провів у гостях у Рососяйної.
Вони втекли спритно: збираючи хмиз, знайшли якісь гриби, які висушили, розтерли на порошок і додали собакам у їжу. Вночі всі вони були хворими й отупілими, не мали сил навіть гавкати, а двоє згодом здохли. Під час ремонту стріхи обидва чоловіки підрізали мотузки, що сплітали стебла, й підготували ту частину даху так, що ніхто нічого не помітив, а коли настала ніч, просто відкрили частину стріхи й вибралися на дах. Звідти перебігли на інший кінець обори й перескочили на дах комори, а потім пробігли ним до частоколу. Вартовий, який чергував уночі, нечасто туди заходив і переважно стояв на дерев'яній вежі над брамою, а вони поводилися тихо. У них був довгий ремінь із прив'язаним серпом, украденим удень, і за його допомогою вони перелізли через частокіл, після чого спустилися з іншого боку й утекли в гори. Про все це ми дізналися вранці, коли мали йти на поле, і виявилося, що двоє людей зникли, а в даху над стодолою зяє дірка. Того, що вкрав коня, звали Снакальді Сердечна Долоня, а молодим волоцюгою був Гарульф, Що Читає Зі Снігу.
Негайно засурмили в довгі на кілька кроків, видовбані труби, видаючи спеціальний сигнал, що означав втечу. Люди Смільдрун і вона сама не виглядали розгубленими, а радше радісними, перекрикувалися й свистіли, сідлаючи коней, забираючи луки та згорнуті в петлі довгі ремені. Вони розлютилися лише тоді, коли виявили, що собаки хворі.
Селяни також вирушили в гори зі своїми собаками, зброєю і потужним галасом. Тоді ніхто не працював на полі.
Ті, хто залишився в обійсті, щоб нас стерегти, виглядали розлюченими й не шкодували нам ударів. Удулай, який був своєрідним старостою для рабів, виглядав нажаханим. У нього тремтіли руки, а очі були на мокрому місці, що для нас було справжньою втіхою.
Переслідувачі повернулися на третій день близько полудня, ведучи втікачів на ременях за кіньми. Обидва були в одязі, що звисав із них клаптями, петлі стискали їхні шиї, і вони весь час мусили бігти, натягуючи ремінь зв'язаними руками. Якби хтось із них упав і почав волочитися за кіньми, він би задихнувся, але людям Смільдрун це було непотрібно, тому вони зупинялися й ударами змушували їх підводитися. Обидва були побиті й закривавлені, а Снакальді вибили око.
Нас привели на подвір'я й наказали дивитися, як Гарульфа прив'язують до тієї самої решітки, на якій підвішували для білування впольовану дичину. Потім вийшла Смільдрун — боса, із зібраним у пучок волоссям, одягнена лише в тонку сорочку. Вона принесла сплетений із ременів батіг на короткій ручці. Коли вона замахнулася ним над головою, почувся свист, а потім батіг із тріском вдарив по спині молодого Гарульфа, відразу розрізаючи шкіру і відкриваючи багряну рану. Смільдрун танцювала по вимощеному подвір'ю, вимахуючи батогом, але свисту ременя чи тріску ударів уже не було чутно. Лунало тільки жахливе виття катованого хлопця.
Ми дивилися на це мовчки, тремтячи, ніби вийшли з крижаної води, раб, що стояв поруч зі мною, трусився й беззвучно плакав, а Бенкей дивився на катування примруженими очима й жував соломинку, яку перекочував у роті з одного боку на інший, і видно було, що він блідий від люті.
Вимахуючи батогом, Рососяйна аж блищала від поту і крові, сорочка прилипла до її тіла, жирові складки підстрибували, великі, балоноподібні груди набрякли, ніби воліли розірвати шнурівку тонкого полотна, вона ж облизувала губи — краплі крові бризкали на її обличчя; і я зрозумів, що це її збуджує, що вона розпалена, як кобила у спеку. Вона била так довго, аж поки хлопець не перестав кричати й не повис на дерев'яній рамі, тож його відв'язали й кинули на подвір'я, мов ганчірку, а потім притягнули Снакальді. І знову батіг завив у повітрі, і знову бризнула кров. Це тривало без кінця, а ми стояли й дивилися, слухаючи крики катованого чоловіка, якого називали Сердечною Долонею, і крики Смільдрун, яка при кожному ударі видавала хрипкий стогін.
Нарешті Снакальді також повис на ременях, а Рососяйна втомилася. Я сподівався, що на цьому все закінчиться, але найгірше було ще попереду.
Спочатку їх обох привели до тями, однак Снакальді не відв'язали, а втерли йому в рани на спині жменю солі. Він уже не мав сили кричати, лише корчився й видавав тихе жахливе скавуління, як умираючий пес. Цього також було недостатньо для Рососяйної, тому двоє людей схопили списи, з якими полювали на ведмедів. Ці списи мали вузькі, листоподібні вістря, нижче яких древко було укріплене залізом на довжину ліктя, з двома шипами, що стирчали врізнобіч. Їх вбивали ведмедю в груди, а шипи мали впиратися в його тіло, щоби спис не встромився надто глибоко і ведмідь не зміг дістатися мисливця.
Обидва чоловіки підійшли до нещасного Снакальді з двох сторін і повільно вбили йому списи під пахви, так щоб вістря вийшли з обох боків шиї. Потім відв'язали його від рами й понесли під відкриту браму, тримаючи за древка. Обв'язали ременем і підняли на платформу сторожової вежі. Нарешті сперли древка на платформу, а на вістря наклали ланцюги із залізними кільцями, які були закріплені на балці під самим дахом вежі. Схрещені списи трохи нахилилися вперед і утримували пробите тіло, яке здригалося над брамою, просто над черепом бика.
— Він хотів померти, дивлячись на гори й небо! — закричала Смільдрун і видала жахливий, пронизливий сміх. — Нехай так і буде!
Потім настала черга молодого волоцюги, який майже збожеволів від страху, але його не пробили списами. Замість цього Смільдрун відрізала йому всі пальці на одній нозі великими кліщами для витягування цвяхів, які розжарила у вогнищі. Вона залишилася незадоволеною, бо посеред катувань хлопець знепритомнів, і його не вдалося привести до тями.
Після всього цього нас загнали до найважчої роботи й не давали їсти й пити три дні. Після цього стара жінка з Канґабаду заслабла й через тиждень померла.
Снакальді Сердечна Долоня, який походив із племені Людей-Коней, сконав лише вночі, але його тіло залишилося над брамою.
У цей час я повністю втратив надію. Перестав говорити навіть із Бенкеєм. Просто волочився й робив, що мені наказували. Я зрозумів, що ми не зможемо втекти, що не знаємо країни й не уникнемо кінного переслідування з собаками. У горах тікати важче, ніж деінде, бо часто можливо йти лише стежкою. За її межами чигають прірви й скелясті стіни, а той, хто знає гори, швидко може перекрити всі проходи.
Гарульф зміг підвестися з постелі лише через кілька днів, не міг ходити, тому кульгав, підстрибуючи та спираючись на роздвоєну палицю, яку тримав під пахвою. Ми мусили поїти й годувати його ложкою, наче дитину. Наступного дня йому не дозволили лягти спати, а замість цього відвели до двору Смільдрун, і потім уночі ми довго чули звідти крики. Ми не дізналися, що там відбувалося, а він нічого не захотів сказати.
Це повторилося наступної ночі, а вранці хлопець знову зник. Здавалося неможливим, аби він зміг вибратися з обійстя й піти — хворий, змучений і кульгавий, але він зник, як дирхам у криниці. Його втеча залишалася таємницею недовго, аж поки хтось не зайшов до лазні й не виявив, що Гарульф, що Читає зі Снігу, з племені Людей-Грифонів, повісився на балці, на якій сушилися трави, використавши для цього власні штани.