Я підійшов до високого чоловіка, одного з тих, що охороняли вози, у якого на видовженому щиті був намальований знак, який я вже бачив раніше на подертій куртці Снакальді на прізвисько Сердечна Долоня. Дві кінські голови, схрещені шиями, ніби тулилися одна до одної. Знак Людей-Коней. Я подав йому кухоль пива, який налив перед цим, а ніхто не звернув на це уваги.
Я вказав на знак на його щиті й сказав лише:
— Снакальді Сердечна Долоня. Знаю Снакальді. Снакальді добрий людина.
Він прийняв кухоль і подякував, але ім'я, яке я назвав, не справило на нього великого враження.
— Снакальді? Не знав. Мабуть, хтось із Дубової Пристані. Це був наш?
Я нову вказав на знак на щиті.
— Він Люди-Коні. Він тут померти. Може, ти сказати родині? Не треба добрий людина лежав, як пес.
Чоловік уважно подивився на мене, а потім поставив кухоль на борт воза й стишив голос.
— Хочеш мені щось розповісти, хлопче? Тут загинув один із Людей-Коней? Розповідь? — останнє слово він вимовив дуже чітко.
— Не вміти розповідати, — відповів я. — Замало слова. Скаже як зможе. Снакальді вертатися додому. Украсти коня вельмишановної Смільдрун. Вона зловити Снакальді в рабство. У Смільдрун Рососяйна багато биття, багато роботи, мало їжа. Снакальді мати жити десять роки. Три роки працювати, часто битий. Він сказати досить, гайсфинґа. Повертатися додому. Смільдрун зловити. Бити батогом. Втирати сіль у рани, припікати залізо і вогонь. Нанизати на списи для ведмідь і повісити частокіл. Довго і страшно помирати Снакальді Сердечна Долоня. Багато муки. Його тіло порубати й кинути пси. Смільдрун зла жінка. Так не можна. Ти сказати у своє плем'я. Може, він мати родина, може, хтось його шукати, а він тепер не жити, і його дух сумувати далеко від дім. Снакальді добрий людина.
Той чоловік вислухав усе це, але я не зміг прочитати з його обличчя, що він про це думає. Однак того дня я просто посіяв перше зерно. І не мав уявлення, чи щось із нього проросте.
Що темнішими, холоднішими й коротшими ставали дні, то рідше хтось наважувався виходити за палісад дворища. Здавалося, що Люди-Ведмеді бояться темряви. Іноді з'являвся дивний густий туман, що стелився пасмами в долині, і тоді всі поспішно поверталися за вали, кидаючи всі справи, та сурмили в труби. Потім запалювали всі лампи й замикали двері. Щось наближалося разом із зимовою темрявою, щось, чого вони навіть не хотіли бачити, і я не знав, що це було. Іноді ночами з-за меж обійстя долинали дивні звуки, від яких по шкірі проступали сироти. Ті раби, які сиділи тут довше, казали, що недавно, може, рік чи два тому, прокинулося прадавнє зло, яке жило на урочищах, і звідти почали виходити чудовиська. Інші висміювали цих оповідачів, але я пригадав привида poiгo, який переслідував мене до недавнього часу, і мене обдало холодним потом.
Саме тоді загинув один із братів Смільдрун.
Туман насунувся посеред темного, похмурого дня, і Смілдрульф — так його звали — не встиг повернутися з полювання. Уночі він стукав до брами, було чути його крик, але ніхто не торкнувся до засува і навіть не глянув у той бік. Коли вранці відкрили ворота, його знайшли мертвим. На тілі не було жодних ран, жодна кістка не була зламана, але він був мертвим. Його голова була вивернута назад, замість рук із плечей росли ноги, а зі стегон — руки. Ніхто їх не відрубав і не пришив у інші місця, йому також не скрутили шиї. Він виглядав так, ніби саме таким і народився. Його очі були розплющеними й зовсім білими. Люди-Ведмеді не склали Смілдрульфу дерев'яного стосу, як у них заведено, не відправили його до свого бога, а замість цього пробили його трьома списами й віднесли на болото у віддаленій частині долини, де нам наказали вирубати лід кайлами до чорного, жирного болота й води, яка не встигла замерзнути. Там йому відрубали голову й усі кінцівки, виклали їх у нормальному порядку й пробили списами, занурюючи тіло глибоко в мул. Потім ми з великим поспіхом повернулися за частокіл, тричі перетнувши замерзлий біля берегів струмок. Після цього Люди-Ведмеді пили кілька днів, але не на честь померлого, а зі страху. Після цього його імені більше ніколи не вимовляли.
Тоді я не бачив жодного роіго, хоча іноді помічав якийсь рух краєм ока, знаходив дивні сліди на снігу. Також на власні очі бачив, що сталося зі Смілдрульфом, і не можу пояснити це інакше, ніж тим, що це спричинило одне з імен богів.
Однак мені досі не вдавалося зрушити з місця. Ми були рабами без жодного значення. Коли не завдавали клопоту, нас просто не помічали. Коли щось не подобалося — карали. Я повинен був це змінити.
Поява «холодного туману», як вони це називали, мала одну добру рису — він виганяв тварин із лісів і гір, як це буває під час пожежі. Іноді вдавалося їх уполювати, і незабаром комори у дворищі були заповнені під зав'язку.
У такий спосіб до нашої долини прийшло стадо диких коней.
На світанку їх помітив вартовий з вежі над брамою. Відразу ж затрубили в роги й зібралися, а в мене завмерло серце, бо я був певен, що знову втекла людина, попри те, що лежить сніг, і що знову доведеться дивитися на страту. Якусь жахливу мить я думав, що це Бенкей, поки він не вийшов із нужника, аби запитати, що відбувається.
Стадо потрапило в долину через високий перевал — той самий, яким сюди потрапили й ми, і практично було в ній ув'язнене. Долина виглядала як велике корито, з обох боків оточене гірськими хребтами. На схилах тягнувся ліс, гірські луки й поля. З долини можна було вийти ще одним перевалом, який називали «нижнім», з порогами, по яких спадав струмок, але дорога, хоч і легша, ніж через «верхній», була вузькою, скелястою і не підходила для сполоханого стада диких коней.
Коли стадо помітили, воно паслося на лузі далеко по інший бік від струмка, його ледве можна було зауважити біля підніжжя гір, але вартовий мав гострий зір. Відразу ж відправили вершників в різні кінці долини, і незабаром на обох перевалах стояли селяни з мотузками, рогами й барабанами, а дехто навіть тримав у руках казани та ложки, щоб відлякувати стадо, якби воно захотіло перейти через перевал. Нам також наказали вийти з дворища, всі метушилися, сідлаючи коней, прив'язуючи довгі аркани, а Смільдрун, яка штовхалася й роздавала стусани домочадцям, ще більше посилювала безлад. Спостерігаючи за цим хаосом, я зрозумів, що ці люди пихаті, занадто впевнені у своїй силі й легко можуть бути захоплені зненацька. Це могло коли-небудь стати мені у пригоді.
Того дня було вирішено, що обійдемося без їжі, і незабаром ми пробиралися по снігу разом із вершниками, намагаючись загнати стадо кудись, де його можна буде впіймати арканами. Однак долина була великою, і, крім гонитви до знемоги, з цього всього мало що вийшло.
Стадо налічувало двадцять три коні. Це були дуже красиві тварини, набагато більші за наших, усі тигрово-брунатної масті, але жеребець, який їх вів, був повністю золотим. Він виглядав як істота з казки: із закрученими назад рогами, серпоподібними виростами, широкими грудьми, горбоносою головою і вигнутою, як в орла, шиєю. Коли він розганявся, ведучи за собою стадо, я відчував, як тремтить земля. Всі ми, хто гнав коней пішки, фактично лише безпорадно бігали з місця на місце. Брати й кузени Смільдрун, а також вона сама, даремно намагалися оточити стадо, яке бігло, весь час утримуючи той самий видовжений стрій, і змінювало напрямок краще, ніж вишколені коні важкої кавалерії.
Бенкей увесь час хихотів, спостерігаючи за зусиллями людей. На превелике щастя, ніхто не звертав на нас уваги.
— Тільки поглянь на них! — зареготав він. — Вони весь час їх лякають! Дивись... дивись на цього дурного козла Смілурфа! Він переслідує жеребця! Не вірю... Зараз заступить йому дорогу і спробує схопити його арканом!
Велетенський провідник стада ухилився від аркана, який свиснув над його головою й зачепився лише за один ріг. Жеребець смикнув головою, і Смілурф із відчайдушним криком перелетів через голову свого коня. Дикий кінь розвернувся на бігу і вдарив задніми ногами, збивши коня Смілурфа на бік, а в самого вершника влучивши в повітрі. Велетенський, бородатий кузен Смільдрун покотився по землі зовсім безвладно, і мені здалося, що він уже не встане.