Наступний вершник, довгокосий юнак на ім'я Смілле, мчав паралельно зі стадом, видаючи дикі бойові крики й розкручуючи над головою аркан. Вони мчали вздовж струмка, де берег був справді високим, принаймні на зріст людини, але Смілле не відводив очей від жеребця, готуючись до кидка, і не дивився, куди їде. Табун тим часом відтискав його все ближче до скелястого берега потоку, щораз пришвидшуючи біг. Коли Смілле закричав і кинув аркан, коні різко звернули, а він полетів просто на скелі та крижані валуни.
Бенкей сміявся так, що навіть мусив прилягти на землю.
— Ох, дайте мені пива і бакхуну, — прохрипів він. — Хочу сісти й подивитися на це все! Я так не сміявся, відколи в моєї тітки в спідниці завелися мурахи!
— Вони щось роблять не так? — запитав я, хоча було очевидно, що все йде не за планом. — Ти зробив би інакше?
— Ох, як шкода, що лежить сніг, — хихотів він. — Бо вони могли б іще підпалити траву!.. Не можу!.. А зараз... — вказав пальцем. — Дивись... Травлять їх псами... Не можу... Боги...
Справді, Люди-Ведмеді знову спробували загнати коней у місце, де з одного боку їх затримали б скелі, а з іншого — стіна густого лісу та схил. Коло піших рабів, що кричали й били палицями по залізних казанах, вершників та людей, які тримали на ланцюгах лютих собак, схожих на волохатих скельних вовків, перекривало їм шлях. Ми йшли разом із цим натовпом, кричали, били в барабани та свистіли. Найбільше галасував Бенкей.
— Так! Лютуйте, брати! — кричав він амітрайською, своїм степовим наріччям з околиць Саураґару. — Йдуть вовки! Треба захищати лошат! Топчіть їх усіх! Розривайте зубами! Напийтеся крові!
Стадо спробувало вирватися з пастки, женучи вздовж лісу, а тоді Люди-Ведмеді спустили псів, аби ті перекрили їм дорогу. Коли ж коні раптом почали бігати колами, почулися радісні вигуки. Мене лише здивувало, що Бенкей теж кричав разом із ними.
А потім я зрозумів. Коні бігали колами не тому, що впали в паніку й не знали, куди тепер рухатися. Табун побачив, як на нього з гавкотом і ричанням мчать пси. І перетворився на фортецю.
Усередині стояло щільне коло лошат і старих кобил, повернутих головами всередину. Навколо них бігли молоді й сильні кобили, а ззовні — жеребці. Вони весь час оточували зібраних усередині молодих, утворюючи обертове коло, і зовсім не виглядали наляканими. Бігли коротким неквапливим галопом — таким, яким командир об'їжджає стрій своїх воїнів перед битвою. Тоді я зрозумів, чому радіє Бенкей, і перестав бігти.
Перший собака скочив на галопуючого коня вбивчим високим стрибком, але кінь став дибки і ліниво труснув копитами. Пролунало жахливе скавучання, на каміння бризнула кров. Наступний кінь просто витягнув шию і клацнув потужними щелепами, а потім підкинув собаку в повітря. Інший пес спробував атакувати ноги, але отримав потужний удар задніми копитами.
— Хайая! — закричав Бенкей. — Два смердючих бородатих кабана і три собаки! За один день! Далі! Далі, ловімо коней! Незабаром усе буде скінчено. Повернемося тільки до дворища по свої речі, підпалимо його й можемо йти на північ!
Проте почало смеркати, і Люди-Ведмеді втратили бойовий дух. Я чув, як Смільдрун кричить, що на обох перевалах мають палати вогнища, і що люди мусять там чергувати до ранку. Це нікому не сподобалося, бо всі боялися холодного туману, який виходив з урочищ, і я мав надію, що вона відправить туди нас, що дало б нам чудовий шанс на втечу. Але цього не сталося, і на перевали проклинаючи все на світі пішли селяни, яким вона пообіцяла за це по марці сріблом.
— Ти зміг би спіймати цих коней? — запитав я в Бенкея, що засмутився, побачивши, що Смілле і Смілурф залишилися в живих, і їх везуть на санях, хоча один із них безсило лежав із білим як сніг обличчям, а інший хрипів і кашляв рожевою піною.
— Не сьогодні, бо вони надто розлючені, — відповів він. — І не завтра. І зовсім іншим способом.
— Скажи мені як, — сказав я на це. — А я скажу тобі, що ми зробимо.
А коли ми ввійшли до дворища, я пішов просто до Смільдрун.
— Я й мій брат Бенкей спіймати коней для вельмишановна Смільдрун, — сказав я, покірно схиливши голову. — Ми вміти. Ми амітраї. Вміти коні.
— Замовкни, місячний пес! — заверещав Удулай і вдарив мене своїм прутом під коліна. — Як смієш говорити до Дочки Землі! До шляхетної Смільдрун! Що б ти там не хотів патякнути, мусиш спершу сказати мені, а потім я...
Він замовк, бо Смільдрун видала якесь люте гарчання і вдарила його кулаком в обличчя. Удулай страшно завив, перекидаючи корито, і врізався спиною у ворота хліва. Я все ще стояв, покірно схиливши голову, але з-під ліктя бачив, як він корчився в болоті, розмазуючи кров по обличчю. Це видовище здалося мені дуже гарним.
— Я й мій брат Бенкей вміти коні, — повторив я. — Спіймати їх для прекрасної Смільдрун.
Вона виставила вперед велику, червону від морозу стопу і сперлася нею об моє підборіддя, піднімаючи моє обличчя вгору.
— Говори, хлопче, — сказала вона.
І я почав говорити.
Наступного дня ми всі вирушили з санями до молодого лісу рубати жердини, а потім будувати загороду. І цього разу все було інакше, ніж зазвичай, бо Бенкей розповідав мені, як будувати, а я перекладав це своєю начебто кулявою мовою Людей-Ведмедів. Ми не мусили надто важко працювати, керували роботами, показували й тільки час від часу бралися за сокири й тесла. Нам також дали кашу зі шматочками в'яленого м'яса і по кухлю кислого молока, а потім — і пива, а Удулай тримався від нас подалі, буркочучи під ніс і прикладаючи жменями сніг до свого фіолетового набряку.
Наступного ранку, коли все було вже готово, ми обоє вийшли перед браму граду, а за нами — решта з арканами й луками в руках на випадок, якщо нам спаде на думку тікати.
— Наразі я все зроблю сам, — оголосив Бенкей, знімаючи стару куртку по якомусь хлопчакові й заплямовану сорочку. Залишився лише в подертих хутряних штанах і чоботях. Я дивився, як він іде по снігу напівголий, худий і жилавий. Знайшовши свіжі сліди кінського гною, він вимазав ним груди й шию. Ми вирушили далі по камінню через струмок, а потім довго йшли по засипаних снігом луках. Люди-Ведмеді йшли за нами півколом, але не галасували й трималися на відстані, як ми й наказали.
Стадо копалося в снігу на відстані пострілу з лука від нас. Бенкей підняв руку, і ті, хто йшов за нами, зупинилися. Він віддав мені свою куртку, шапку й сорочку, а потім наказав чекати й рушив просто до коней.
Побачивши його, жеребець-провідник насторожився, видав попереджувальне іржання й тупнув, нахиляючи голову. Бенкей, однак, продовжував іти, але дуже повільно. Я чув, як він тихо наспівує якусь монотонну пісню без слів. Коли він наблизився до стада, розвів руки й далі йшов повільним, спокійним кроком.
А потім увійшов поміж коней, просто в середину табуна, і сів на скелю.
І все. Побачивши його, тварини трохи порозходилися, але за деякий час повернулися до копання в снігу в пошуках їжі. А Бенкей сидів.
Минув якийсь час, який здався мені цілою епохою, мої ноги змерзли в повстяних чоботах, а він повільно витягнув з-за пояса кілька довгих шматків сушеного м'яса, поламав і порозкидав навколо себе. Коні швидко знайшли їх і з'їли, а через ще один надзвичайно довгий проміжок часу, коли я вже почав старіти, вони почали обережно його обнюхувати.
Він довго сидів там на скелі, оточений морем спин, голів і насторожених вух, та не рухався. Аж урешті привернув увагу золотого жеребця. Жеребець розштовхав кобил, легенько куснув одного з коней за шию і врешті-решт дійшов до скелі, на якій сидів Бенкей. Тоді вивідник устав, повернувся до нього спиною й пішов, знайшовши собі іншу скелю. Здалеку я чув, що він продовжував наспівувати.
Це повторювалося кілька разів — стадо починало збиратися навколо, коли Бенкей розкидав у снігу м'ясо, а коли з'являвся провідник стада, він відвертався і йшов геть. Було видно, що жеребець стає дедалі більше зацікавленим та здивованим, але не боїться і не сердиться.