Усі мовчать. Атмосфера стає напруженою. Вони полізли зі мною на борт з почуття обов'язку й солідарності, а тепер почуваються так, наче я наказав їм сидіти в біля пошкодженого реактора.
Тут вони не стулять очей, тим паче не витримають того, що буде далі. А єдине, що я можу їм пообіцяти, це ще більше холодного туману, магії й такої маячні, на тлі якої освітлений вуграми корабель на автопілоті здасться цілком раціональним початком.
— Сідайте, — кажу командирським тоном. Вони неохоче підходять, мацаючи крижані табуретки й обережно сідаючи, наче меблі мають от-от вибухнути під їхніми дупами.
Відчиняю контейнери з їжею, відсуваю дверцята скринь, показуючи їм миски, ножі й кухлі. Насправді я шукаю очима устаткування камбуза. Якщо я роздуплюсь, як працює плита, якщо зможу приготувати хоча б суп, то, мабуть, і опалення зможу ввімкнути.
Ґрунальді прикладає долоню до скляної стільниці й чекає, чи поверхня почне танути під його пальцями. Спалле виймає з кисета брусок і поволі, систематично проводить ним уздовж вістря меча. Скрегіт заповнює кают-компанію, аж мурахи по шкірі. Сильфана прикушує губу й невпевнено витріщається на стіни, наче вони мають завалитися їй на голову.
Я відчиняю наступні шафки, зрештою відступаю на кілька кроків і примружую очі. Архітектура яхти дуже логічна. Зумовлена обставинами й практичністю. Той, хто подбав про туалет на кормі та другий, як я виявив, на носі, той точно подумав про обігрів кают і приготування їжі.
Готувати на кораблі не так просто, особливо на морі. Не можна, щоб на кока постійно виливався киплячий суп, чи щоб на нього сипалось вугілля з грубки. Кухня має бути забезпечена від нахилів. Якісь же камбузи були на античних кораблях. Іноді це були вкриті черепицею хатки з димарем, що підіймалися над палубою.
— Де зазвичай готують на вовчих кораблях?
Спалле показує на корму.
— Позаду, в... — тут він промовляє щось, що звучить так, наче він плюнув на розпечене вугілля. У моєму словнику немає моряцького жаргону. Спалле розмахує руками, наче імітує ремонт невидимого велосипеда. — Казан із вугіллям підвішений на кованих петлях, як завіси... так... і так... Коли він гойдається, то вогонь завжди залишається на місці, а над ним каструля, теж прикріплена... — знову складна пантоміма.
Кардан. Вони винайшли карданний підвіс. Непогано. На кормі, то й на кормі. Тож я йду на корму і шукаю. Камбуз має бути мінімум на двадцять людей, якщо судити за розміром корабля, це не голка. Не сховався ж він під мішком у трюмі чи під моєю шапкою.
Потім виходжу нагору біля капітанської каюти й ще тиняюся палубою, шукаючи дірки від димаря. Може, в котрійсь із шафок заховалась магічна мікрохвильовка? Тоді ми будемо приречені на холодні обіди, мої люди не торкнуться того, що розігріли пісні богів.
Варфнір сидить на носі, закутаний у кошлате хутро й засипаний дрібним снігом, який сіється від самого ранку, і дивиться на скелясті береги звивистого фіорду, на ріку, безлисті вигнуті дерева, що стирчать із заметів. Чорно-білий світ.
Він обертається одразу ж, щойно я з'являюсь. На його колінах лежить короткий реверсивний лук.
— Шукаю димар, — пояснюю я. — Не можу знайти кухню.
— Пісня Людей говорить, що на кораблях місце для приготування їжі роблять позаду, під... — знову незрозуміле гаркотіння, — по ліву руку від драбини, але тут усе не як у Пісні Людей, — спльовує він на палубу і крутить головою. — Такий корабель боги побачать одразу. І їм це зовсім не сподобається... Думаю, вони нас затоплять, як тільки ми вийдемо в море. Ще й у цю пору року...
— Якось він приплив, — зауважую, — аж до воріт Дому Вогню. І боги його не затопили.
Я обстукую щоглу, але не знаю, яким має бути звук цього дивного крижаного творіння. Глухо воно звучить чи ні? Навіть не знаю, чи це справді виконує функцію щогли. Бачу підв'язане до нього вертикально якесь древко, наче латинський гафель, але ні сліду вітрил. Обходжу дракар кілька разів і не знаходжу нічого, що могло б нагадувати дірку від димаря.
Здаюся і повертаюся під палубу носовим входом, накритим люком, оздобленим рослинними завитками. Що ж. Холодні обіди.
Мені не подобається, як моя команда сидить за цим столом. Сполохані, безвільні, скуті забобонним страхом. Вони зійшли на корабель у мить бездумної відчайдушної відваги, а тут ані битви, ні героїчної смерті, тільки самі магічні пісні, усе не так, як у Пісні Людей, усе дивне.
Кидаю на стіл в'язку смужок сушеного м'яса, щось, що нагадує сир, вузлик, здається — принаймні так я сподіваюся — сухарів, а потім риюся в саркофагах, трусячи всім, що здається мені пляшкою. Врешті знаходжу один із контейнерів, завантажений обплетеними шнуром бутлями, кожен щонайменше на п'ять літрів, і ставлю один на стіл, молячись, аби в ньому був не якийсь із різновидів тієї драконячої олії.
Спалле кришить ножем віск, виймає затичку з таким бахканням, що нагадує відкриття шампанського, і обережно нюхає горлечко глека. Морщить брови, наливає трохи чогось темного й трохи пінистого на дно кухля, а потім мочає в це палець і облизує. Його обличчя на мить ясніє.
— Драйянм'яал, — принаймні так це звучить. Щось-там молоко. Початок теж мені щось нагадує, але віддалено. Орлозвір?.. Леворел? Грифон?
— Грифоняче молоко? — питаю.
Спалле радісно підтакує.
— Його роблять на Узбережжі Грифонів, на північ від Пустки Тривоги. Його треба розводити з водою, якщо не хочеш одразу сп'яніти.
Воно темне, кріплене й дорожче за пиво. Його таємницю знають лише грифонці.
— Вони просто доять грифонів, — цідить Ґрунальді й забирає в нього бутель, щоб налити у свій кухоль. — Пиво як пиво, тільки темне, солодке й важке. Вони варять його з медом, якимись сливами й не знаю, чим іще, щоб продавати всяким невинним баранам за великі гроші й розказувати їм казочки про грифонів. Наше пиво краще. Хоча це більше підходить для морських подорожей, визнаю — його на довше вистачить.
Роблю обережний ковток і якусь секунду відчуваю в роті спалах непоєднуваних смаків. У носі припалена ячмінна кава, хлібний квас і «Ґіннесс», у роті — сироп від кашлю, збиті вершки, скипидар, господарське мило й гниле манго. Ковтаю й вирішую додати води. Відригую якоюсь сумішшю бананів з оселедцем. Враховуючи те, що я пив раніше, це ще нічого так.
Грифоняче молоко ллється в кухлі, на столі опиняється глек із водою. У кабіні холодно, але принаймні сніг не сиплеться на голову, й не гуляє вітер. Після двох кухлів на душу моральний дух починає трохи рости. Набиваю трубку.
— Розкажи мені про Крижаний сад, — прошу я, дивлячись Ґрунальді просто в очі. — Ти єдиний із нас, хто там був.
— Прокляте місце, — каже він, задумавшись. — Це на острові. Північніше Острогових островів. Роками туди плавали лише ті, хто загубився посеред шхер чи ті, кого туди загнав шторм. Скелястий острів: лише якісь гаї, дикі кози й гори. Але вода там була. І ніхто не жив. Часом лише таборували моряки чи ловці морських бестій. Але кілька років тому все змінилося. Там вивергнувся вулкан. Не особливо великий, але гуркіт було чути в морі, вночі було видно світло на горизонті, вдень — стовп диму. Через кілька місяців вулкан згас. Наступного року почали ширитися перекази про кам'яні осади, створені лавою, і про створіння, що вийшли з кратера, щоб заселити острів. Про могутнього Пісенника, породженого вулканом, який володарює над водою, льодом і вогнем. Про примарні кораблі з льоду, які нападають на судна, що повертаються з далеких виправ. Щоправда, почали знаходити й пусті вовчі кораблі, що дрейфували морем без команди й трофеїв. Навіть траплялося, що дивні воїни-напівлюди вночі виходили з моря і грабували поселення на узбережжі. Потвори, схожі на привидів із імли, на Пробуджених, тільки розумні. Вони забирали різні речі, необов'язково коштовні. Ну й викрадали людей. Переважно молодих дівчат. Ніхто не знав, хто це. Жодного трупа когось із Людей Вулкана ніколи не знайшли. Подейкують, що їх не бере залізо, що вони зникають у темряві, просочуються крізь частоколи, дихають під водою, але зроблені вони з вогню або ж із льоду, або зі зчорнілої лави. Що їдять вогонь і серуть блискавицями, як це буває, коли відбувається щось дивне, і люди починають молоти, що їм стрельне в голову. Звичайні балачки старих баб і дідів, яким забило памороки.