Зрештою, він почав ходити за Бенкеєм крок у крок, витягнувши до нього голову й намагаючись його обнюхати. Близько полудня вивідник раптом розвернувся і дозволив жеребцю підійти до себе, а потім витягнув з-за пояса останній шматок м'яса й простягнув його на долоні коню. Потім розвів руки та знову почав наспівувати, похитуючись із боку на бік.
Я не знаю, чи справа була в пісні, яку він наспівував, чи в його поведінці, але жеребець, який спочатку недовірливо придивлявся до нього з відстані у кілька кроків, теж почав кивати головою, повторюючи ці рухи. Через деякий час здавалося, що вони танцюють.
Усе це тривало довго, й люди Смільдрун уже сиділи на колодах і каменях, загорнувшись у хутра й попиваючи підігріте в казанку пиво з корінцями та медом. Я промерз до кісток і не розумів, як Бенкей це витримує, будучи напівголим.
Але він стояв там і танцював із жеребцем, за деякий час тримаючи голову прямо біля його морди, в зоні досяжності потужних щелеп. Вони дивилися один одному в очі, Бенкей наспівував і тримав руки з обох боків великої голови, але не торкався його, хоча кінь рухав головою так, ніби Бенкей штовхав її руками.
Потім Гебзаґал зробив крок назад і плавно провів руками, а жеребець повалився на бік, хоча Бенкей навіть його не торкнувся. Люди-Ведмеді зірвалися на ноги, але їхні крики радості одразу стихли, коли вони пригадали, що нічого не вдасться, якщо вони не будуть сидіти тихо. Я глянув на них і побачив, що нестерпний товстий Сміґральд, який стояв поруч із матір'ю, від здивування роззявив рота й округлив очі. Саме цього я й прагнув.
Тим часом амітрай підійшов до жеребця і став на нього, як на камінь. Зробив кілька кроків по великому, вигнутому тулубу, обережно сів на нього верхи, а потім ліг, спершись тулубом об кінську шию, і завмер.
Через якийсь час жеребець струснув головою, наче прокидаючись, і підвівся. Бенкей обійняв його шию й дозволив себе підняти, а потім перекинув ногу через спину і випростався. Жеребець здригнувся й кілька разів підскочив, побіг уперед, але не виглядало на те, що він хоче скинути вершника. Вони просто їхали разом.
Це тривало досить довго, після чого Бенкей зіскочив з коня і відійшов, ніби нічого не сталося. Жеребець глянув йому вслід, нашорошивши вуха, і заіржав, ніби ставив якесь питання, але вивідник ішов повільно, не озираючись. Кінь витягнув шию вперед, вищирив зуби й рушив за ним. А Бенкей продовжував іти. Він перетнув луку, пробираючись крізь сніг, а я залишився, спостерігаючи, як стадо спочатку дивиться на жеребця, який іде за Бенкеєм, а потім поступово рушає за ним довгим, витягнутим шиком.
Бенкей перейшов струмок, перескакуючи між камінням, а потім відійшов ще трохи й зупинився, чекаючи, поки коні підуть за ним, але не озираючись.
Коли стадо перейшло річку за своїм провідником, я піднявся, забрав речі вивідника й пішов останнім. Бенкей знову почав іти, просто до великої загороди з жердин, яку ми побудували напередодні, й завів коней між огорожі, де стояли годівниці з подрібненим зерном, змішаним із кістками та шматочками м'яса.
Він дійшов аж до протилежного кінця огородженого пасовища, а коли останній кінь пройшов крізь вхід, мені залишилося лише пересунути балки й зв'язати їх на місці.
Бенкей видерся на огорожу, сів на жердину біля годівниць і почекав, поки жеребець підійде й витягне морду до його обличчя. Тоді він погладив коня по голові й шиї, переліз на інший бік огорожі й підійшов до мене, щоб узяти сорочку й хутро.
Він був аж синій від холоду і стукав зубами так, що не міг вимовити жодного слова. Тільки тоді Люди-Ведмеді почали кричати.
Нас плескали по спинах і дали по рогу підігрітого пива. Бенкей трусився так, що ледве міг утримати кухоль біля рота. Нам обом дозволили піти в лазню, що траплялося дуже рідко. Але цього разу Смільдрун підрахувала, скільки заробить від продажу стада, і це її дуже потішило, а її гучний сміх лунав над фортецею, як звук труби.
Лазня була затишною кімнатою, викладеною світлим, струганим деревом, з величезним кам'яним вогнищем, де можна було сидіти на балках серед гарячої пари або купатися в нагрітій воді у великих цебрах. Нам дозволили сидіти там так довго, аж мороз не випарувався з кісток, і того дня нам більше не довелося працювати.
Наступного дня нам наказали прибрати захаращену комору біля стайні, а потім перенести туди свої речі. Нам навіть дали залізний плоский казанок на ніжках, у якому ми могли розводити вогонь, тому ми зробили димар під дахом, аби не задихнутися. Далі нас відправили до коней, і відтоді ми мали доглядати за ними, годувати, тренувати й об'їжджати, щоб вони були готовими до продажу навесні. У нас обох було багато роботи, але легшої, ніж те, що зазвичай нам доручали, і ми могли проводити весь день поза дворищем під наглядом вартового на частоколі, який мав при собі лук і трубу, тож вони були спокійні, що ми не втечемо. Крім того, стало так холодно, що ми не вижили б у горах, навіть якби вдалося уникнути переслідування.
У цей час Бенкей навчив мене приручати коней так, як це роблять степові кочівники, а також доглядати за ними, визначати, чи будуть вони добрими верховими, лікувати, підрізати роги, доглядати за копитами й багато іншого.
— Кажуть, ти жив у Саураґарі, — сказав я. — Звідки ж ти знаєш стільки про коней?
— У мене були родичі серед кочівників, — відповів він. — І я провів із ними багато часу. Але потім вирішив шукати щастя в місті, де життя мало бути легшим, заможнішим і цікавішим. Лише останнє виявилося правдою.
Коли ми носили корм або прибирали гній із загорожі, за нами спостерігав лише вартовий, але коли ми об'їжджали коней, завжди десь неподалік перебував Сміґральд, спостерігаючи за нами своїми водянистими очима. Відбувалося саме те, чого я хотів.
Коли син нашої пані крутився поблизу або сидів на огорожі, Бенкей робив те, що я йому наказував.
Їдучи на великому жеребці без сідла, він ставав на його спині, перескакував з одного боку на інший або ховався під кінським животом. Коли надівав сідло і вуздечку, показував ще більше трюків, брав палицю й удавав, що це лук, показуючи, як стріляти назад, з кінського боку або з-під голови.
Сміґральд дивився на це своїми вилупкуватими очима весь день і ніколи не насичувався. Тоді він навіть забував лаяти нас, тикати загостреною палицею, коли ми щось робили, або розкидати речі копняками чи стріляти в нас із ремінної пращі. Просто дивився на коней.
Коли ж з'являлася Рососяйна, ми влаштовували інше видовище. Жеребець тоді бісився, ставав дибки, бив копитами чи брикався, видаючи дике ревіння. Усі бачили саме те, що я хотів, аби вони бачили.
Було очевидно, що хлопець понад усе мріяв осідлати того жеребця, а Смільдрун, для якої він був улюбленцем, ніколи не дозволила б йому цього зробити.
Загін, в якому ми об'їжджали коней, стояв поруч, ми зводили його окремо й по черзі приводили туди тварин, які мали звикати до вуздечки, потім до попони й сідла, а зрештою й до вершника. Проте, коли ми мали відійти, наприклад, аби привезти корм чи вивезти гній, завжди дбали про те, щоб на цьому вигоні стояв огир — самотній і осідланий, — тільки й чекаючи на вершника. Ми робили так лише тоді, коли нас виразно відкликали, і ніхто не міг би потім сказати, що нас не було в загоні.
Я робив так кілька разів, ніби встановлював пастку на річці.
А на десятий день я нарешті зміг, вийшовши за браму, кинути на землю кошик, повний бульб, і голосно залементувати.
— Жахливо! Вельмишановна Смільдрун! Жахливо! — кричав я. — Він там, на огирі, сам! Необ'їжджений! Не треба на огирі! Бідний Сміґральд.
Смільдрун жахливо верескнула і кинулася за браму, щоби побачити свого сина, безпорадного й зіщуленого в сідлі на жеребці, що мчав як скажений. Вони вже перетнули струмок і ставали все меншими, зникаючи в хмарах снігу. Кінь рвався вперед, і було ясно, що Люди-Ведмеді не мають шансів наздогнати його на своїх важких конях.
Незважаючи на це, вони кинулися сідлати своїх коней, один поперед іншого. Смільдрун уже сиділа в сідлі, коли я кинувся до її стремена.
— Вельмишановна Смільдрун! — викрикнув я з відчаєм. — Амітраї врятувати малий Сміґральд! Ми вміти наздоганяти! Благаю, прекрасна Смільдрун. Якщо огир в'їхати до ліс, бідний Сміґральд впасти на скеля! Вдаритися об гілка! Благаю! Ми самі. Багато люди, то огир налякатися і побігти ще швидше!