Напівголий племінник Смільдрун хитався біля столу з піднятим рогом, промовляючи до свого дядька, що сидів на чолі столу. Смілурф був голий, увесь його торс був обмотаний стрічками полотна, а одна рука висіла на черезплічнику. Він ледве тримався на дерев'яному стільці з високою спинкою. Тільки рука, що стискала срібну чашу, здавалася живою.
— І ще тобі скажу, Смілурфе, — ревів той із рогом, — якщо тебе не поставить на ноги гаряча аміграйська сучка — така, як оця, — то навіть не знаю, чи ти кріпкий хлоп! Може, з твоїми нутрощами погано, але решта повинна рости як треба!
Смілурф намагався всміхнутися або щось сказати, але лише закашлявся, і цівка крові потекла йому по підборіддю, всотуючись у заплутану бороду.
— Я тільки хотів допомогти вам жити в страху перед Праматір'ю, — прошепотів Удулай. — Щоб ви не здичавіли, як вони. Пам'ятали, що один — це ніщо. Що добро — це завжди спільнота й заповіді Підземної. Бачиш, як виглядає життя тих, хто не знає послуху й скромності? Хочеш бути як звір?
— Веди, старче, — пробурмотів я.
Ми рушили коридором уздовж різьблених балок, аж опинилися перед дверима, оббитими рядами цвяхів.
— Відчини їх і зайди, — захрипів Удулай. — Зараз ти отримаєш урок смирення.
Тож я штовхнув двері, відчуваючи, як калатає моє серце.
У кімнаті нікого не було, там стояло велике, вкрите хутром ліжко з узголів'ям, з вирізьбленими кінськими головами, величезна шкура якогось волохатого монстра лежала на дерев'яній підлозі, а в кам'яному вогнищі тлів торф. Ще там був стояк, на якому висів напівпанцир із тисненої шкіри, здатний вмістити велике тіло Смільдрун, оббитий залізними пластинами, і шолом, що прикривав потилицю та верхню частину обличчя. На стіні висів щит, а на ньому — меч і спис. Усе це було передбачувано.
Однак, окрім цього, на гачках висіли ланцюги з кайданами, пучки ременів і кілька плетених батогів. Я міг цього очікувати в сараї біля хатини рабів або в збройовій, але в спальні? Подивився в інший бік і мало не закричав. Здригнувся від відчуття, ніби проковтнув власне серце.
На невеликому різьбленому столику стояв чорний ідол, який шкірився на мене оскаленими іклами й витрішкуватими очима Аззіни, Пані Жнив. Вагітної танцівниці з чашею, що чекала на жертовну кров. Поруч лежали ніж із обсидіану та чаша, зроблена з черепа.
Можливо, це був трофей із військового походу на наші землі?
Можливо. З-за інших дверей долинали звуки музики, я чув хихикання і верескливий, завиваючий сміх Рососяйної. Я штовхнув ці двері.
Лазня. Особиста лазня Смільдрун, велика, обкладена полірованим камінням і деревом. У лице мені вдарила гаряча пара, і якусь мить я нічого не бачив. Смільдрун сиділа на дерев'яному стільці, гола, червона від жару і блискуча від поту, вся складалася з набряклих складок, одна лежала на іншій, і я не міг сказати, які з них — її груди. Розвівши коліна, вона спиралася товстими ступнями на підніжжя й виглядала як Праматір.
Інші жінки сиділи в ряд на лавках, там була її сестра і дві кузини, а також дві рабині й ще якісь невістки. У домі Рососяйної мешкали сім молодих жінок, і всі вони, очевидно, саме парилися в лазні, коли Смільдрун викликала мене до себе. Старі жінки жили в окремому будинку і, здається, не мали великого впливу.
Я нічого чітко не бачив, бо рабиня хлюпнула ковшем води на розпечене каміння, і все знову огорнуло густою гарячою парою. Крім того, в повітрі витав різкий пряний запах.
Смільдрун глянула на мене зі свого трону, але не зробила нічого, щоб прикрити свою наготу.
— Щурку! Роздягайся, гайсфинґал! Куди це ти до лазні в хутрах!
Я роздягнувся й залишив одяг біля дверей, не знаючи, що з ним робити далі.
А потім увійшов у клуби пари, звуки арфи й голосний сміх.
Я стояв у задушливій спеці, переді мною мерехтіли розмиті силуети, звідусіль з'являлися долоні, які щипали мене або штовхали, захлинаючись нестримним сміхом. Хтось підставив мені ногу, я впав на лаву, на ряди слизьких стегон і колін, викликавши писк та нову канонаду сміху.
У носі крутило від тривожно знайомого різкого запаху.
Я раптом побачив видовжене, залите потом, обличчя однієї зі шваґерок Дракониці, з диким поглядом і такими звуженими зіницями, що вони перетворилися на чорні смужки, які розрізали бурштинові очі навпіл згори вниз.
Гаргаш.
Чорна Смола Снів.
Вони не вміли палити її в люльці чи водній трубці, тому кидали шматочки смоли на розпечене каміння, а дим змішувався з парою. Його було небагато, але я все одно відчував, як у мене паморочиться в голові.
Раптом Смільдрун, навіть не піднімаючись зі свого крісла, вдарила мене ногою в обличчя, і я впав на мокрі дошки. Біля підлоги було трохи прохолодніше.
— Вставай! — закричала вона.
Я встав, виплюнув кров, і раптом хтось ударив мене ззаду. Не батогом чи ременем, а різкою. Гнучким прутом, зрізаним з якогось куща. А потім іще раз.
І знову.
— Але ж ти брудний, щурку! — розсміялася вона пронизливим сміхом. — Треба стерти з тебе цей бруд.
Я подумав, що доля раба є важкою.
Усі вони мали різки, дехто по декілька одразу, і мені здалося, що я потрапив під коси колісниці. Спершу я не знав, що прикривати, але вистачило одного добре спрямованого удару, щоб я це зрозумів.
Різки залишали сліди, але не різали шкіру так глибоко, як батіг. За якийсь час я весь був укритий опухлими рубцями, але крові не було.
Це тривало без кінця, навколо стояли клуби пари, а мене били серед свисту різок і хихотіння, поки нарешті Смільдрун не заплескала в долоні, й побиття припинилося.
— Тепер твоя черга, — вигукнула вона. — Ти підліток, але маєш тіло чоловіка, тож покажи, що ти чоловік!
Вона кинула мені пучок різок, набагато тонших і делікатніших, ніж ті, що залишили рубці на моїй шкірі, деякі ще мали на собі листя. А потім усі знатні жінки дворища підвелися з лавок і почали підставляти тіла, щоб я їх шмагав, і навіть Смільдрун витягнула свою товсту ногу, а потім другу. Я не мав уявлення, що все це означає, просто вирішив, що як буде, так буде. Декілька з цих жінок виглядали досить привабливо, мали стрункі тіла й екзотичні видовжені обличчя, але це мене зовсім не тішило. Щось мені підказувало, що я тут загину, оскільки вони дозволяють мені бачити свою наготу. Хоч я й думав про це як про обряд у Домі Жінок в Амітраї, але ж бачив тут і статую Аззіни.
Я не шмагав їх надто болісно, гнучкі стебельця на це не надавалися, але робив, що міг, а регіт Смільдрун лунав у лазні, як квікання свині.
Коли всі дами повернулися до мене спинами, випинаючи сідниці, я крадькома знайшов викинуту різку й відшмагав їх, викликавши хоровий писк обурення, але Смільдрун сміялася так, що аж лежала на боці на своєму троні.
Вона заплескала в долоні й тупотінням вигнала жінок до іншого приміщення серед хору протестів, хихотіння й диких криків. У парі було небагато диму від гаргашу, але вони сиділи тут довго, і всі були отуманені.
А потім вона взяла глек і наповнила мені дерев'яний кухоль.
— Випий, щурку, — сказала. — Це тобі знадобиться.
Це прозвучало зловісно.
У кухлі була амбрія, змішана з пальмовим вином і дещицею смоли. Я трохи ковтнув, решту непомітно виплюнув. Смільдрун випила ковток просто з глека, а потім плюнула вином на каміння й гучно відригнула. Її зазвичай розкішне волосся було зовсім мокрим і прилипло до черепа, і вона виглядала як величезна, набрякла жаба.
Трохи подумавши, я простягнув їй кухоль, і цього разу нічого не виплюнув.
— Віддай кухоль, — одразу зажадала вона. — Ти ще замалий.
А коли я простягнув руки, вона раптом накинула на них ремінну петлю і затягнула її, а потім прив'язала до лави. Я завмер, нахилений, і спробував смикнути ремінь. Нічого не вийшло.
— Ти все ще брудний, — оголосила вона, беручи до рук різку. — Все ще брудний.
Мені зовсім не хочеться розповідати, що було далі. І навіть не йшлося про побиття, а про те, що довелося зробити змієві, що причаївся серед листя. Я зрозумів, чого хоче ця жінка, і знав, що повинен їй це дати, хоч найбільше мені хотілося її вбити, і вона викликала в мене відразу. Навіть її різкий запах, коли вона танцювала навколо мене, шмагаючи різкою, був нестерпним і мускусним, як сморід поголеної ведмедиці. Я також знав, що якщо все піде так, як Смільдрун очікує, моя доля буде такою ж, як інших молодих рабів. Вона розчавить мене, поглине й виплюне. На думку Смільдрун, для мене це була честь, але я знав, що це я повинен її поневолити.