Я пам'ятав, однак, уроки моєї солодкої вчительки та коханки. Моєї мудрої Аїни, яка колись сказала мені, що те, що відбувається між жінкою і чоловіком, — це війна.
І цього разу це справді була війна. Боротьба не на життя, а на смерть.
Вона хотіла принижувати мене, тягати по землі, дряпати й копати. Хотіла брати мене за шкірку, як цуценя. Хотіла змусити мене лизати її стопи. Хотіла змусити до всього, що тільки спаде їй на думку.
Я дозволив їй.
І використав це. Я знав, як це зробити.
І поступово підкорив її, як віск, який у моїх руках ставав дедалі м'якшим і м'якшим.
Це було жахливо й огидно. Вона в цей момент була моїм найбільшим ворогом, а я мусив бути ніжним і солодшим за амбрію з медом. Мені вдалося, бо я заплющував очі й уявляв Аїну. Відчував її запах, торкався оксамитових стегон замість загрубілої, волохатої й обвислої шкіри Смільдрун. Замість складок жиру — стрункий, зміїний стан і округлі тверді сідниці. Замість пронизливого сміху я чув голос Аїни. Відчував смак Аїни, ніби вона на мить повернулася з Дороги Вгору, щоб опинитися в моїх обіймах. Знову. Лише Аїна і я.
І на коротку мить я дав лискучій від поту Смільдрун те, чого їй ніколи не давав жоден чоловік. І одразу забрав, аби вона вірила, що я можу відкрити для неї країни щастя, щоб хотіла ще. І щоб зрозуміла, що не зможе цього вирвати силою, що за допомогою батога й ланцюгів може отримати лише те, що зазвичай.
Коли я повертався до нашої халупи, мене переповнювала огида до самого себе й до всього світу. Я знав, що отримав те, чого хотів, і що це було необхідно. І зберіг трохи гордості лише тому, що жодного разу не подумав про Воду. Ніби в такий спосіб міг її від чогось захистити. Аїна зрозуміла б одразу, і тому була зі мною, аби додати мені сил. Вода — ні.
Бенкей усе ще чекав біля вогнища, пробуючи палити різне листя у своїй люльці, але тільки кривився і за якусь мить вибивав його.
— Війна — це тріумф необхідності, — сказав він, простягаючи мені глек. — Я залишив. Пий, тохімоне.
— Якщо п'ять глеків не змили цього смаку... — сказав я, і ми обидва засміялися, хоча я — радше гірко.
Кілька днів потому під дворище знову приїхали купці й розташувалися в тому ж місці, що й завжди. Їхні вози були без коліс, знизу було прикріплено полози, воли парували під густою зимовою шерстю. Серед них я побачив дівчину, яка їхала на одних із саней. Вона мала панцир із загартованої шкури та хутряну шапку, підсилену кольчугою. На плащі було нашите коло з тканини, на якій пурпурними нитками було зображено звивисту потвору з крилами та головою хижого птаха й тулубом лева чи леопарда. Я знав, що такі створіння називаються грифонами.
Минуло два дні, перш ніж я зміг підійти до дівчини сам на сам із кухлем гарячого пива.
— Гарульф? — спитав я, вказуючи на вишивку на її плащі. — Той, хто Читає зі Снігу? Я знав Гарульф. Гарульф із Люди-Грифони. Добрий людина.
Вона насупила брови й глянула на мене згори вниз, була дуже високою. Поклала руку на руків'я меча.
— Ти знаєш щось про мого шваґра? — спитала.
Я засіяв іще одне зерно.
Розділ 5
Крижаний сад
Море вирує, реве, перекочує вали зеленої води. Вітер збиває з хвиль шапки дрібної піни, січе колючим дрібним льодом. А ми пливемо. Туди, куди нас веде ніс дракара. Вода спокійна, хіба що вкрита брижами від подувів лютого вітру. Така невеличка пляма гладенької брили, що випадково трапляється поміж хвилями.
Завжди там, куди рухається ніс крижаного судна. Водяні гори, увінчані димними вершинами, розступаються перед нами, ненадовго занурюються в глибини, вирівнюються там, де нам треба проплисти. Часом у всьому цьому морському хаосі невелика, дво-, триметрова хвиля розбивається об націлений у небо штевень із головою дракона, ополіскує крижану палубу, замерзає бурульками на щелепах дракона й обліплює пучками шпичаків шпігати. Корабель злегка погойдується, підіймаючись на довгі заокруглені хвилі, які з'являються тільки для нього, ніби шторм торує йому шлях. І ми пливемо — на північ. Можна спати, якщо не страждаєш від морської хвороби, можна сидіти в кают-компанії, у тьмяному світлі сяйливих риб у стінних акваріумах, і попивати грифоняче молоко з водою, як Ґрунальді, або печально хитатися зі смертельно блідим обличчям і порожнім глеком, як Сильфана та Варфнір, або спати годинами, як Спалле.
Дивні циліндри помалу згорають у печі ліловим полум'ям, крижана палуба щільна, тож тут тепло й сухо. Рев шторму чути ніби звіддалік. З-за самого борту до нас долинає сичання піни й хлюпіт води, коли нас омивають хвилі.
Це не я торую шлях перед судном, це не я стишую шторм. Корабель сам утілює свою таємничу програму й везе нас кудись у водно-крижаний хаос, хуртовину, завію й чорне небо. Корабель суне на північ через розбурхане море, але ніхто не стоїть біля стерна.
Шторм триває третій день. Моя нудота відступила на другий, і тепер я відчуваю лютий голод. Я міг би зжерти наших коней, яких пораю тричі на день, вигрібаючи гній через задню рампу, що відкривається прямо в бурю й рев вітру над спіненою водою кільватерного сліду. Я спихаю гній із рамп, як колись спихав контейнери з гуманітарною допомогою. Але цього разу я не постачаю нікому нічого цінного. Лише викидаю лайно в море. Пою тварин, годую кормом із жиром. Розмовляю з Ядраном. Перевіряю спорядження.
Змушую людей попивати концентрат бульйону, який постійно стоїть у кухні в хитливому казанку, але Сильфана й Варфнір ледь утримують що-небудь у шлунках і не розстаються зі своїми глеками, в які блюють щопівгодини. Не хочу навіть думати, що було б, якби наш корабель не полегшував нам подорожі. Я вливаю в них рівно стільки, скільки необхідно, щоб уникнути зневоднення і знесилення.
Коли ми вийшли з гирла Драґоріни, розпустилося вітрило. А точніше — виросло. Спочатку частина щогли відпала й поволі перекрутилася, стаючи гафелем, а потім під ним з'явилася крижана павутина, яка за кілька хвилин ущільнилась і перетворилася на полотно, рушій, що складався з багатьох горизонтальних планок, які весь час працюють, злегка відхиляючись або ж закриваючись, вловлюючи саме стільки вітру, скільки потрібно, і несуть нас на північ, дотримуючись швидкості й напрямку. Ледь нахилені, ми сунемо рвучко на вітер, а море розганяє хвилі на боки та звільняє нам дорогу.
Упродовж доби ми щогодини виходимо на задню палубу, щоб під захистом бортів і кормового штевня стежити за розбурханим сірим морем під брудно-білим небом. Або за чорним морем під темно-синім небом. По черзі. Я, Ґрунальді та Спалле.
Закутані в хутро під ударами вітру, що січе нам обличчя крижаним пилом і шпаркими у своєму холоді краплями солоної води. Прив'язані канатом до приступок сходів, ми спостерігаємо за морем попереду носа й за кормою. Але видно лише хвилі.
Кілька разів кожен із нас за кращої погоди бачив невеличкий червоний блиск далеко за дракаром, на горизонті. Іскорку жару серед бушування снігу, кипіння хвиль і багатьох відтінків розмитої сірості. Можливо, це вітрило. А може, обман зору, втомленого крижаною сірістю навколо.
Зрештою уже понад добу його ніхто не бачив. Може, корабель затонув. Може, залишився позаду, а може, відмовився від свого задуму. Ніхто з нас не зізнавався, яка думка поселилася в наших головах. Є тільки одна істота, спроможна рушити за крижаним дракаром у сосновому човні з клепок, просто у кипінь зимового моря.