Червінь.
Ця істота трохи мене жахає. Я не знаю, чи це людина, чи якийсь магічний мутант. Не навіть не знаю, яке в нього обличчя. Я бачив його долю секунди, а потім його вкрили ті розгалужені петехії, і тільки це я тепер пам'ятаю. Маску із закручених на чолі та щоках червоних плям. Чудовий камуфляж. Вочевидь, це з'являється за його велінням. Коли він хоче, пляма з'являється на його обличчі, і ніхто його потім не впізнає. Усі запам'ятають лише жаску маску, а не фізіономію, що під нею ховається. Хто його прислав? Хто така ця kahdin? Пророчиця?
Чи справді він поплив за нами в шторм?
Ми пливемо й підліковуємось. Нічого особливого. Рани й порізи, болючі, але неглибокі. Варфніра й Сильфану трохи побили. Спалле хрипить через опухле від петлі горло. Ґрунальді відходить від отруєння. Я не знав, чи Сильфану зґвалтували, і боявся спитати. Але не схоже, щоб вона цим переймалася. Коли вона не лежить, звалена нудотою, то насміхається з нападників і стверджує, що ті не спромоглися б зробити з нею нічого гідного уваги, навіть якби мали більше часу. Жодної травми, шоку, жодної депресії. Ми живі? Ну то й супер. Ті дістали по заслузі? Ну то закрили тему. В моєму світі давно немає таких людей. Це мене трохи жахає.
Ніс здіймається, дракар випливає на чергову стишену і сплющену хвилю, навколо гудуть водяні гори, що димлять піною, вищою за нашу щоглу, а ми спокійно сунемо долиною.
Через три дні шторм припиняється, залишаючи після себе нервово розгойдану поверхню. Море вже не виглядає як ілюстрація хаосу й лютої злості, натомість стає справді дуже нерівним. На щастя, моя команда поступово видужує. Спочатку Сильфана починає розмовляти і їсти, потім до тями приходить Варфнір. Обоє навіть виходять на палубу і відкладають свої невіддільні глеки.
Уночі дівчина вдирається в мою каюту й буквально мене ґвалтує. Ми кохаємося дико й брутально серед плюскоту хвиль і свисту вітру в крижаних вантах. І схоже на те, наче вона хоче стерти із себе спогад того, що сталося, або, може, того, що могло статися.
Видимість трохи покращується, і ми починаємо минати острови, що маячать на горизонті. Часом як тіні, схожі на хмару, часом значно ближче. Скелясті й лисі або порослі лісом. Рідко коли вдається роздивитися якісь поселення на березі.
— Тут мало хто живе постійно, — пояснює Ґрунальді. — На деяких островах лише влітку: рибалки, ловці морськоней і пласкуд. Дехто любить обносити човни, що повертаються з походів. Осінній ярмарок у Вовчому Кличі — це те, що ти мусиш побачити. Наша Зміїна Горлянка — це дитяча забавка на його тлі. Там на ятках лежать справжні дивовижі, там торгують принцесами з Півдня, люди носять биті монети відрами, на морі часто зустрічаються пограбовані та грабіжники, а суперечки вирішуються не герцями, а справжніми боями, які відбуваються у спеціальній долині.
— Може, колись, — відповідаю. — Звучить непогано.
Дракар змінює курс, і ми запливаємо у справжнісінький лабіринт островів і острівців. Минаємо скелясті вали, об які розбиваються хвилі, зграї морських птахів здіймаються цілими хмарами та потім тягнуться услід за дракаром, наповнюючи повітря тоскним вереском.
Я годинами стою на носі й зі стиснутим горлом вдивляюся в оточені піною скелі, дивлюся, як на відстані кільканадцяти метрів ми минаємо наїжачені кам'яними вістрями кручі, однак таємнича програма корабля веде нас упевнено й безпомилково.
І цілком швидко.
Я неодноразово спльовую за борт і рахую, що ми весь час робимо від шести до восьми вузлів.
Так само часто я зиркаю на корму, але тільки раз мені здається, що, може, десь позаду бовваніє червоне вітрило, але не можу гарантувати, що це не мій зір з мене насміхається.
Часто на кормі я застаю Ґрунальді або Спалле, коли вони спостерігають за горизонтом за нами. Наші погляди зустрічаються, вони відповідають мені незначним рухом голови, але нічого не говорять.
Ми пропливаємо через протоки й проминаємо острови складним зигзагоподібним курсом. Я починаю розуміти, чому на Узбережжя Вітрил ніколи раніше не нападали, попри те, що воно допікає всім державам цього світу. Якщо хтось з імператорів чи королів і вислав сюди флотилію з каральною експедицією, то вона точно донині безпорадно блукає в цьому лабіринті.
За тиждень ми випливаємо у відкрите море, острови й острівці залишаються позаду або видніються темними смугами на затягнутому туманом горизонті. Дракар пришвидшується до десяти вузлів, з-під носа з шумом спадають струмені води, як партики ґрунту з лемеша плуга, за кормою булькотить кільватер.
Вечорами в кают-компанії ми довго й нудно обговорюємо план висадки й тренуємося.
Заготовлене спорядження громадиться на підлозі. Маскувальні анораки й штани, канати й гаки, зброя. Все почищене, оглянуте й старанно складене. Готове до використання.
Ми не знаємо, коли допливемо на місце. Це може статися будь-якої миті.
Тож ми несемо вахту цілодобово, а з другого дня рейсу відкритими водами вже всі ходимо в повному спорядженні.
Найбільше часу проводимо на палубі, вдивляючись у горизонт і мерзнучи під дрібним снігом. У нас розхитані нерви, і ми бурчимо одне на одного.
Щось висить у повітрі. Це відчувається. Дратує, як скабка під шкірою, заважає, не дає спати чи насолоджуватися корабельними вигодами: блискучим льодовим туалетом чи гарячою водою в крижаній душовій кабінці.
Попри це, коли це нарешті стається, ми заскочені зненацька.
Острів з'являється перед носом судна, але не відрізняється від решти островів навколо нас. Те, що з самого ранку драконячий штевень мітить на темну смугу суші на горизонті, мало що значить, бо таке траплялося вже десятки разів, і десятки разів ми стовбичили на палубі зі зброєю в руках тільки для того, щоб потім залишити острів за одним із бортів і дати зникнути за кормою.
Після сніданку ми бачимо гори, що виростають посеред острова, але Ґрунальді втуплюється в них очима, вигнувши брову, як баран на нові ворота, ні в чому не впевнений. А потім здіймається вітер і розганяє хмари. Це триває години дві, зненацька виходить сонце, а ми, як ошелешені, раптом бачимо замок, що відблискує сіро-зеленим і жовтим базальтом, наїжачений вежами й кренеляжем оборонних мурів, ми пливемо за якихось дві милі від берега прямо в темну пащу порту, оточену виведеними в море стінами пірса, наче простягнутими до нас руками.
Ми бездумно витріщаємося на фортецю, врослу в конусоподібну гору зі стятою, як у Фудзіями, вершиною, і це триває кілька секунд, а потім на палубі зчиняється хаос. Тупіт ніг і біганина.
На щастя, ми тренувалися стільки разів, що всі знаємо, що треба робити. Метушня припиняється. Варфнір і Ґрунальді перекидають скручені канати на спину, затикають за пояс складені гаки, ми зі Спалле скидаємо брезент із човна на палубі, Сильфана залазить на щоглу і прив'язує до деревини гіка добротний блок, який дав нам син Копченого Уллє разом із човном. Разом зі Спалле ми тягнемо скрипучий шорсткий канат, шлюпка підіймається над палубою й гойдається, Варфнір і Ґрунальді штовхають її вбік, щоб кіль опинився за крижаним бортом, тоді ми послаблюємо хват, і човен з'їжджає вниз випуклим крижаним боком дракара, поки з плюскотом не вдаряється об воду. Сильфана чекає з прикріпленим до кнаги на носі шлюпки швартовим канатом, ми шарпаємо петлями з мотузки, що оперізують корпус човна, поки він не звільняється й не суне вздовж борту, стримуваний лише канатом у руках дівчини. Варфнір і Ґрунальді зникають під палубою, я чую, як вони тупочуть там по крижаній підлозі, а потім — як відхиляють розміщений в юті трап, яким колись далеко звідси ми зійшли на палубу крижаного корабля. Спалле витягає мотузки та знімає блок, а я забираю в Сильфани швартовий канат і перетягую розгойдану, наче збуджений кінь, шлюпку на корму, під опущений трап. Дракар тим часом суне дедалі швидше на зустріч із замком, вода за бортом кипить, кидаючи шлюпку на всі боки. Я бачу руку Ґрунальді, як вона тягнеться до рампи й притягує ніс ближче, Варфнір стрибає всередину, Ґрунальді одразу після нього, і в цей момент лунає жаский рев. Оглушливий клич, що звучить трохи як сирена на авіаносці, а трохи як крик слона. Він водночас механічний і тваринний, ми присідаємо від несподіванки, хапаючись за зброю, тільки я не випускаю швартового каната, але тулюся за бортом, наче в очікуванні обстрілу.