Носовий штевень вигинається дугою назад, крижаний дракон розтулює пащу й реве, а потім плюється гучною кулею вогню, яка з тріском вривається в повітря, тягнучи за собою коси диму.
— Спокійно! — верещу на все горло. — Це лише цей вошивий дракон! Сповіщає фортеці про наше прибуття! Нічого страшного! Знайдіть дорогу!
— Скоро побачимося! — кричить мені Варфнір із човна. — Кидай!
Швартовий канат в'ється палубою, як змія, і зникає за бортом. Човен, підстрибуючи на хвилях, зникає позаду, я бачу, як він маліє між хвилями в нашому спіненому сліді, Варфнір затягує і скручує канат, Ґрунальді готує весла.
Фортеця росте на очах, я помічаю вежу зі шпичастими шоломами, кренеляжні мури, що оперізують узгір'я п'ятьма чи шістьома терасами, довгі прапорці, що розвиваються на верхівках веж. Стіни кришталево поблискують, їхня поверхня гладенька, як кольорове промислове скло. Будівля велика. Приблизно такого ж розміру, як фортеця в Дубровніку. І така ж добротна, хоча виглядає геть інакше. У неї виразно готичний характер, вона здіймається схилом угору рівнями оборонних ліній і стріляє в небо десятками веж. Її збудували не для захисту від кулеврин Мехмеда Завойовника. Її звів хтось, кому запраглося мати Камелот, Каркасон, Марієнбурґ і Боузов в одному флаконі.
І він чекав усередині.
За пірсами аванпорту, де простір добре прострілюється з чотирьох веж і кренеляжних мурів, куди ми за мить запливемо й потрапимо в пастку, наче тарган у ванній.
Дракар мчить дедалі швидше, немов утомлений мандрами кінь, побачивши стайню.
Звідкілясь із-поміж мурів із гуркотом вилітає снаряд, що бухкає помаранчевим вогнем, прокреслює на небі параболу чорного диму, а потім перелітає високо над нами та з сичанням падає у воду за триста метрів від лівого борту, розливаючи на поверхні пляму вогню.
— Спокійно, — кажу. — Це тільки сигнальний вогонь. Вони показують, що знають про наше прибуття.
Із фортеці до нас долинає понуре завивання, тужливий, ніби китовий, звук, що відгукується вібраціями у діафрагмі.
— Мушля, — сповістив понуро Спалле, міцніше затягуючи ремені панцира й ховаючи меч у піхви. — Мушля Крижаного саду.
Сильфана виглядає сьогодні як валькірія, розрізана спідниця відкриває її довгі ноги, до колін захищені наголінниками, старанно підігнаний під її тіло тиснений напівпанцир із дубленої шкіри, набитий бляшаними пластинами, прикрашають інкрустовані золотом танечні пломені, що в'ються також на глибокому шоломі з нанісником і довгими нащічниками, в еклектичному ахейсько-вікінгському стилі. Вона хвацько тупотить по палубі, перевіряючи, чи все добре лежить, поправляє ремінь із мечем, вдягає на ліву руку рукавицю з кольчужним захистом зап'ястка і протягує її через скоби щита. А потім перекидає старанно заплетену косу за спину, і ось — вона вже готова.
Сестра стирсмана Людей Вогню. Воїтелька.
Наступниця голови клану.
Ватажка.
Сам я також вирядився у все, що маю, тож ідеально пасую до всього цього цирку. Ми маємо привернути увагу жителів граду і принагідно не полягти тут же під дощем стріл. Я вдягнув напівпанцир, наголінники й наруччя. На свій композитний шолом я причепив те, що возив у бесагах. Окуляровий нанісник, передній щиток, нащічники й крислату пластинчасту бармицю. Тепер я виглядаю, як оглашенний покруч Одіна й Токуґави Ієясу. «Пісня про Беовульфа» на сцені токійської Імператорської опери.
Ласкаво просимо.
Замок наче росте, простягаючи по нас оборонні пірси аванпорту, вежі стирчать у небо, завивають мушлі, їм вторує низький повільний бій барабанів.
Невермор, сидячи на кормі, понуро каркає, а потім важко злітає в небо.
— Боягуз, — ціджу я, підтягуючи наборідник під шоломом.
— Якщо ми помремо зараз, — каже Спалле, — то принаймні як воїни, даючи відсіч. Нам сурмлять і навіть б'ють у барабан. Це набагато краще, ніж здохнути на старість у соломі або полягти від удару обісраним ослоном в якійсь клуні, як мій дядько. Мені подобається. Гінду також сподобається.
Я зітхаю.
— Поїхали, — кажу. — Рухайтеся, виводьте коней на палубу. Ви знаєте, що робити?
— Знаємо, — понуро відповідає Сильфана. — А ти знаєш, що робиш?
— Сподіваюся.
Я розправляю плечі, поправляю панцир, а потім іду на корму. Знизу вже лунає глухий тупіт копит, люк трюму з одного боку опускається, як трап, Спалле виїжджає нахилений, в повному спорядженні, зі щитом у руці й луком на спині, за ним трюхикають коні Грунальді й Варфніра, Сильфана виїжджає за ним, ведучи Ядрана без упряжі. Коні ржуть, неохоче ступають палубою і притискають вуха.
— Крах! — горлає згори Невермор.
Палуба стає вологою й лискучою. З гіка й вітрила скрапує вода, фальшборти починають вкриватися краплями, кормовим штевнем течуть маленькі струмочки. Я чую, як вода цюркотить зі шпігатів і з плюскотом стікає з бортів.
Корабель починає танути.
Ми дрейфуємо на крижині.
Далі нікуди зволікати.
— Цифрал, до роботи, — бурчу. — Биймо у хвіст і в гриву.
Вона з'явилася одразу, тягнучи за собою смугу сяйливого діамантового пилу. Драккайнен поглянув на неї понуро через візири свого шолома, а потім рушив у бік трону, що спинкою спирався на кормовий штевень, і з одного боку обпер об нього щит, а з іншого — лук. Сплюнув, а потім обернувся й сів.
Сильфана, дивлячись на нього з сідла, прикусила губу й відвернула голову, коли він із тріском замерз, перетворившись на крижану, вкриту мохом інею скульптуру.
Дракар здригнувся, але далі сунув уперед просто між моли порту. Дракон ворухнув головою й почав роззиратися.
Вхід до оточеної мурами затоки й портових басейнів загороджував розтягнутий між пірсами велетенський ланцюг із метровими кутими кільцями, який гойдався так низько над водою, що його омивали хвилі. Коли ніс дракара опинився за десять метрів, із двох масивних донжонів, що неприємно нагадували бункери, пролунав сталевий гуркіт потужних заскочок і ланцюг із плюскотом упав у воду, тягнучи через клюзи свої кільця услід за шлюзом, що пішов під воду.
Дракар розітнув води аванпорту й заплив у затоку, під прихисток мурів, після чого повернув перед набережною, де тісно стояли найрізноманітніші човни й кораблі. Тракени з Узбережжя Вітрил, якісь тонкі човни з гострими носами й латинськими вітрилами, дві похмурі трипалубні галери з кількома аркобалістами на верхній палубі, двома щоглами й таранами, що стирчали спереду й цілили у відкрите море.
Однак дракар повернув перед набережною, похилившись на один борт, і поплив прямо до брами в іншому пірсі, що закінчувався оборонним муром. Наступний ланцюг плюснув у воду, наїжачена шпичаками герса відкотилася вбік, і корабель заплив у маленький портовий басейн, над яким здіймалися мури та дві вежі з балконами, де стояли потужні балісти, оточені вояками.
На них були зелені туніки з вишитим символом срібного дерева й глибокі шоломи з показними нащічниками в стилі грецьких гоплітів. Вістря списів, що спочивали на ложах катапульт, цілили просто в крижану палубу. За кренеляжем мурів з'явилися ряди людей із луками та, вочевидь, добротними палінтонами.
Дракар загальмував посередині басейну, дрижачи, наче вів внутрішню боротьбу. Вода навколо бортів зморщилась від вібрацій, проте корабель стояв, а голова дракона оберталася на вкритій свищами шиї, лупаючи понурим червоним поглядом, тліючим, як догораючі вуглинки. Писк дракона виглядав дедалі жалюгідніше, він обріс бурульками, щоки вкрилися мереживом овальних отворів, частина схожих на роги відростків над очима розтанула або перетворилася на безформні ґулі, як на обсмоктаній цукерці.
Ґрати закрилися із залізним гуркотом, і в басейні запанувала тиша, було чути тільки плюскіт води, що стікала з бортів підталого корабля, і нервове пирхання коней. Сильфана і Спалле стояли поруч, у повному спорядженні, за ними чекала решта коней. Вони не рухалися, тільки коні часом смикали головами й понуро жували вудила в могутніх щелепах.