Запала тиша.
У механізмі гармати щось тріщало й переставлялось, дула вирували навколо осі. Чоловік закам'янів. Люди Драккайнена оточили його колом, прикриваючись щитами.
— Ти хотів побачити моє обличчя, — заскреготіла крижана скульптура, що сиділа на корпусі скорпіона. Після чого вкрилася сіткою тріщин і розсипалася, відкриваючи поглядам Драккайнена в повному спорядженні, який важко підвівся з трону й пройшовся спиною потвори. Серед важелів і зубчастих передач біля кінцівок поршні ритмічно бухали клубами пари.
Пришпилений до воріт чоловік здійняв ліву руку і щось застрекотів. Клешні скорпіона порснули вологою й почали розпадатися. Тулуб вкрився свищами й нахилився набік. Імла, що сочилася з потвори, в'юнкими смугами потягнулася до руки чоловіка.
Вуко вилаявся, підбіг, витягаючи меча, копняком прибив чоловіка назад до дверей і приклав вістря йому до шиї.
— Опусти руку й накажи людям відступити. Якщо ти не припиниш притягувати імлу, зараз доведеться нею тамувати кров із перерізаної артерії. Дві хвилини, друзяко, і — до Бога.
Чоловік опустив руку, діамантова імла, що її огортала, безпорадно розпливлася й розтанула, скорпіон перестав розпадатися, але й так виглядав, наче по ньому потоптався слон.
Драккайнен однією рукою зняв шолом, опустив його на землю і скинув каптур з голови чоловіка. А потім якусь мить дивився мовчки.
— Я очікував побачити людину, — сказав він мовою Узбережжя Вітрил. — Звідки ти знаєш мову, якою я говорив?
— Я — Олаф Фйолсфінн, — представилась істота з очима, наповненими блідо-блакитним льодом, голою й гладенькою, наче базальт, головою, вкритою лісом відростків, що нагадували замок із вежами й кренеляжними мурами. — Я зголив бороду, може, тому ти мене не впізнав. Відпусти мене.
Драккайнен прибрав вістря, але не сховав його у піхви.
— У мене є поранені, — сказав сухо. З лопатки Ґрунальді між кільцями кольчуги стирчала стріла, у Сильфани був неглибокий поріз на стегні, а у Спалле — прим'ятий шолом, з-під якого цебеніла кров.
— У мене також, — визнав Фйолсфінн. — Мені вистачить того, що ти не один із тих, я здаюся. Де решта? Ці також із Землі?
— Тутешні, — коротко відповів Вуко. — Я один. Евакуація влітку, тутешнього серпня, з узбережжя на Пустках Тривоги.
Биколака і пан Орангутано-Лев стояли біля самих щитів людей Драккайнена, ричучи та щирячи великі зуби.
— Забери цих диковиськ назад у Нарнію, Perkele. Й отих клоунів також, вони знову перегруповуються!
— Спокійно! Зупинити бій! — крикнув Фйолсфінн, здіймаючи руки. — Опустити мечі! Це друзі! Досить крові!
У відповідь почулося перешіптування, що здалося Драккайнену здивованим і неприязним. Гарні друзі! Фйолсфінн простягнув до нього руку. Вуко вагався долю секунди, але перекрив це, перекладаючи меч у другу руку, і вони потиснули одне одному зап'ястки за звичаєм Узбережжя Вітрил. Воїни у туніках, оздоблених знаком дерева, понуро, але слухняно розійшлися до колег, які лежали на сходах і набережній. Над портом щемливий клич птахів перемішувався з криками та стогонами поранених.
Спалле поволі обернувся навколо власної осі й рухнув на базальт, випускаючи меча.
— У тебе тут є лікарі? — запитав Драккайнен, ховаючи зброю і присідаючи біля друга.
— Четверо, — відповів Фйолсфінн. — Але це радше знахарі. Зараз прийдуть.
Убитих загалом було п'ятеро. Двох убили Ґрунальді та Варфнір, коли їх брали в полон, на сходах загинуло троє, зате нарахували двадцятьох сімох поранених, зокрема трьох у важкому стані.
На дискусії не було часу. Працювали плече до плеча, вимазані кров'ю до пояса, поячи лежачих заспокійливим відваром, накладаючи шви, вкладаючи поламані кінцівки в дерев'яні дощечки й відганяючи знахарів Фйолсфінна.
— Ти не розробив жодної лікувальної магії? — запитав урешті Вуко.
— Лише на крайній випадок, — відповів норвежець. — Я боюся використовувати це на інших. Те, як я зараз виглядаю, — це побічна дія самолікування. Буває, що я можу когось урятувати, але він перетворюється на потвору. Я не до кінця це контролюю. Допоможи мені, тут внутрішня кровотеча. Здається, ми його втрачаємо.
Драккайнен якусь мить щось бурмотів фінською, після чого приклав розперіщену долоню до грудної клітини гвардійця при смерті. Тіло пораненого напружилося й опало.
— Тепер перев'яжи, — сказав Вуко, масажуючи долоню, наче його вдарило током.
— Ти зупинив кровотечу? — запитав Фйолсфінн.
— Намагався, — буркнув Драккайнен, дивлячись, як норвежець відкриває глиняну посудину й набирає щось, що нагадувало цукрову вату, й перемотує цим рану. — Виживе або ні. Не вимагай забагато. Я закінчив тільки курс бойового парамедика. Що це таке?
— Гніздо одного з видів комах, — відказав Фйолсфінн, обмотуючи пораненого. — Здається, комах. Воно містить антибіотик. Здається. Відповідник нашої павутини.
— Дай трохи. Мене також хтось дзьобнув.
А потім ми йдемо склепінчастими коридорами за людиною у плащі, зі здеформованим, вкритим башточками черепом, схованим під каптуром. Хтось веде наших коней, хтось інший несе багаж. Спалле зі струсом мозку мандрує на ношах, але він уже притомний. Коридор здіймається над нами високою стрілчастою аркою, помережаною колонами й складними геометричними лініями віялового склепіння. Гладкі стіни гудуть від тупоту копит і наших кроків.
Усередині панує сира прохолода готичного собору.
Готика. Вершина інженерних досягнень середньовіччя. Справжній сплеск математики й високого мистецтва будування, обчислень, що велись у голові й патичком на піску, аби мільйони цеглинок кількох десятків вигадливих форм, як конструктор леґо, склалися в шпичасту фігуру, здійнялися до неба й могли передавати одна одній напруження конструкції, щоб будівлі стояли вічно. Іноді їх будували поколіннями, передаючи будівельні таємниці в межах роду. Десятиліттями.
Однак тут немає ніякої цегли, ніяких скріплень, усе ніби відлите з рідкого каміння, гладенького, неначе скло. Лише іноді ми минаємо колони, що зрослися між собою, перехрещені ламані площини склепінь чи нішу зі сходами, що абсурдно ведуть у стелю чи в бічний коридор, що звужується до точки, немов негатив вежі.
Наче замок виріс, геть-чисто як організм. У мене є питаннячка.
У мене багато питань.
Шлях нам освітлюють ряди аргандових ламп, в яких світиться блакитний пломінчик, схожий на газовий. Справді багато питань.
Перед нашим провідником відчиняються двостулкові ворота, і ми виходимо на клуатр всередині мурів. Бачимо внизу вузькі переходи, ніби вулиці та ще більше дахів, веж, розет, пінаклів і краббів, стін і вікон триклініїв. Більше стрільчастих арок, колон і балюстрад.
Нас ведуть сходами, коридорами, потім вулицею. Вона нахилена всередину, де тягнеться риштак, але він не забитий відходами. У підтіннях видно двері й дерев'яні вивіски на ланцюгах. Вулиця присипана дрібним снігом, нас минають перехожі, але небагато. Закутані в хутра, вони, вочевидь, поспішають у своїх справах, виходять із одних дверей і прямують до інших. Дають нам дорогу й часом вітаються з Фйолсфінном, проте в цьому немає чолобиття. Ніхто не падає на коліна й не схиляється у спеціальному поклоні.
Іще якийсь час ми йдемо завулками в тіні мурів, оточеними галереями подвір'ями та звивистими вуличками. Замок — це місто. Найбільше схожий на місто з усього, що я тут бачив.
А потім ми знову занурюємося вглиб мурів і кружляємо коридорами серед гладеньких, як скло, стін, кривулястих колон і сходів. Опиняємося в круглому маленькому приміщенні, з якого немає іншого виходу. Фйолсфінн підходить до ряду вкритих оздобами кутих залізних важелів і пересуває спочатку один, потім інший. Десь недалеко лунає голосний плюскіт води й гуркіт, приміщення дрижить і явно рушає вгору. Ґрунальді й Сильфана присідають, хапаючись за зброю, коні починають форкати. З боку конвою до нас долинають приглушені смішки й гигикання. Спалле сідає на ношах і обмацує стегно в пошуках зброї, Сильфана здіймає чорні брови й кидає на мене питальний погляд, стискаючи руків'я меча. Ми з Фйолсфінном плюс п'ятеро його людей. У тисняві круглого приміщення, що іде невідомо куди, серед кінського запаху й смороду спітнілих тіл під кольчугами й панцирами. Я хитаю головою і заспокоюю їх жестом руки.