«Спокійно. Не зараз. Чекати».
Ліфт іде вгору з гуркотом і брязкотом ланцюгів.
— Замок стоїть на узгір'ї, з якого падає водоспад, — озивається Фйолсфінн. У його голосі немає пихи, як у Ван Дікена. Радше гордість того, хто показує гостям новий дім. — Тож у нас є водяні колеса. У всьому замку є система водопроводу, коліс і трансмісій: вони запускають товарні підіймачі, тягачі й ліфти, відчиняють двері. Приводять у дію ковші, що подають снаряди в катапульти на мурах, міхи й молотки в кузнях, млинові колеса. Усе це технологія, яка тут існує в тій чи іншій формі. Я лише об'єднав її в одну систему.
— Більшість епохальних змін — це відомі речі, поєднані в нову систему, — зауважую. — Зазвичай для того, щоб примушувати.
Він обертається до мене і якусь мить замислено дивиться.
— Ах так. Доктрина неінтеграції. Тільки це доктрина дослідників. Я вже давно не дослідник. І не я її порушив. Тепер я той, хто вижив. І житель цього світу.
— Гравець?
— Я не беру участі в політиці. Не прагну влади над країною, а особливо континентом. Прошу не плутати мене з тими. Це мій дім. Мій притулок. Курінь того, хто вижив. У мене є це місто, але тут переважно живуть біженці. І всі — з власної волі. Все по черзі. Розміщуйтеся, а потім поговоримо. У вас багато питань. У мене також.
Із коридору через засклені вітражами вікна видно інші тераси мурів, ліс веж і стрімких дахів, а далі — море. Досі світить бліде сонце. Я ляскаю по скляному кружальцю, значно прозорішому, ніж звичайне тутешнє мутне скло. Воно відповідає високим мелодійним звуком кришталю.
Перед нами відчиняються наступні різьблені й оббиті заклепками ворота, ми заходимо в гігантську ясну палату. Крізь ряди вікон вливається повінь денного світла, посередині стоїть великий стіл із чорного дерева, навколо якого — стільці із високими бильцями й камін, у якому можна спекти цілу вівцю. Перед каміном — невеличкий різьблений столик, кілька крісел і хутра, кинуті на підлогу. Мило.
— Там спальні, — Фйолсфінн показує на стіну, вкриту різьбленим буазері. Говорить мовою Узбережжя. — Три з одного боку, три — з іншого. Кожна з ванною і туалетом, а також велика лазня з ванною і сауною. Люди зазвичай прибувають групами й спочатку почуваються нервово, хочуть жити разом. Тут ми залишимо ваші багажі та з'їдемо вниз. Побачите, кудою виходити до міста, і стайню, де залишаться ваші коні.
Це все трохи нагадує поселення в готель. Ми втомлені дорогою, відводимо і заспокоюємо коней, а потім заносимо свої речі до палат біля їдальні. На столі з'являється кілька пляшок і глеки з пивом, печеня, хліб і сири. Перекус коштом готелю. Я не можу дочекатися, коли нам скажуть заповнити реєстраційні картки, щоб ми могли нарешті прийняти душ і зустрітися в барі біля пляжу. Насамкінець я ледь не вручаю Фйолсфінну срібної марки.
Він пропонує зустрітися в нього через годину і залишає нас самих.
У гостинному покої, що виглядає, наче створений для оперети про Короля Артура.
Ми миємося в гарячій воді — мені вже не треба давати команді інструкції, як працюють крани, бо вони були й на дракарі. Переодягаємося, їмо, п'ємо пиво.
— Що зараз буде? — питає Ґрунальді. — Я розповідав тобі, як тут є. Поглянь на це все. Їжа надто смачна. Вода надто чиста. Будинки великі. Той сад, який я бачив, теж надто прекрасний. Це неприродно. Скажу тобі, — він націлює в мене обгризену кістку, — що цей Пісенник — наче морська пласкуда, що вабить риб у глибинах прегарним світлом. Ця їжа — ти нюхав, пробував і казав, що вона не отруєна. Але я не знаю, чи ми взагалі прокинемося зранку. У моїй палаті ростуть квіти! Взимку! Хто може збудувати щось таке? Скільки треба грошей і часу, щоб наносити стільки каміння!
— Ти почуваєшся тут дивно? Як тоді в саду? — питаю. Якщо в Ґрунальді справді алергія на магію, то він безцінний. Як надійний датчик.
— Нормально. Я плив збуреним морем. Ми виходили на берег на скелі. Потім я ліз по стіні. Убив одного мужа, а трьох звалив. Мені надерли зад. Потім ми билися на набережній. Мені поцілили стрілою в спину. Вона зайшла неглибоко, але тепер у мене перев'язана рука. Я знаю таких, які нарікали б і з легшими ранами. Але мене не душить так, як тоді. Говорю й думаю я ясно.
— Ми припливли сюди, щоб знайти спосіб подолати короля Зміїв. І якщо нам удасться, крижані човни попливуть на допомогу Дому Вогню, щойно зійдуть сніги. Сила, яка дала змогу звести цей град, може нам знадобитися, якщо ми добре це використаємо. З того, як поводиться цей чоловік, я думаю, що він також ненавидить тих Пісенників.
— У твоїх краях люди виглядають так, як він? — невпевнено питає Сильфана.
— Звісно, ні. Його тут змінила сила урочища, — відповідаю. — Зробімо так: я піду й переговорю з ним, а ви залишіться тут і відпочивайте. Поранені ви й так мені тут нічим не допоможете. І ви не розумієте мови, якою він до мене говорить.
Я перевдягаюся. Вдягаю свіжу білизну, випрані штани й каптан. Не через Фйолсфінна — просто це місце так на мене впливає. І не через якусь магію Крижаного саду, а через чисту лискучу долівку, гладенькі меблі, гарячу воду.
І мило шматками, вочевидь, із додаванням якихось пахощів.
З усієї зброї беру з собою лише ніж, який вішаю на шлейки під пахвою під каптаном. Команда дивиться на мене схвально, коли я кілька разів на пробу виймаю вістря — коротким непомітним рухом родом із Севільської школи холодної зброї.
Я також беру трубку, й мене ніскілечки не обходить, що скандинав буде в шоці.
А потім мене ведуть кам'яними зеленуватими підлогами, на яких природні вени мінералу вкладаються в геометричні візерунки. Через переходи й численні подвір'я, кудись на вершину фортеці. На всяк випадок я викликаю Цифрал.
Його вело двоє людей, один із них поводився, як типовий мешканець Узбережжя Вітрил, був у шкіряних штанах і шнурованій вовняній куртці з каптуром, що оперізується поясом, а на другому, ймовірно, була форма особистої гвардії Фйолсфінна, з тунікою з вишитим знаком дерева, накинутою на кольчугу, і шоломом із нанісником і глибокими нащічниками.
Фйолсфінн прийняв його в круглій залі, в якій без проблем можна було організувати концерт чи публічну екзекуцію. Вона була тридцять метрів діаметром, камін на одній стіні був великим, як печера, на блискучій підлозі були засипані гравієм заглиблення, в яких росли декоративні кущі й дерева, зі стіни навпроти дзюркотів невеличкий водоспад, що спадав у ідеально круглий резервуар, який огинав приміщення річищем із лискучого базальту. Над головою стіни оперізували антресолі з бібліотекою на купу томів, а над цим здіймалася баня із шестикутних кришталевих плит, відкриваючи небо й дедалі густіші хмари.
Фйолсфінн сидів у одному з глибоких крісел біля каміна і встав, побачивши Вуко.
— А слони де? — зацікавлено запитав Драккайнен. — На прогулянці?
Норвежець показав йому на друге крісло, але ніяк не відреагував. Зрештою, його деформоване обличчя не дозволяло зчитати жодної емоції.
— Я також із дитинства хотів жити зі слонами. Світло, просторо, водоспад, фонтан, рослини, — Вуко вийняв із кишені каптана трубку.
— Я збудував собі прихисток, — пояснив Фйолсфінн. — Місце, в якому міг би дожити свої дні, намагаючись досліджувати цей світ. Без втручання, яке так тебе дратує. Але зараз я хотів би позбутися «Серця пітьми». Мені не подобається закінчення. Особливо в кіноінтерпретації.
— Ти хотів би позбутися «Серця пітьми», бо тобі не подобається закінчення... — повторив Драккайнен, набиваючи тютюн і намагаючись звучати так терапевтично, наскільки це було можливо.
— Ми приносимо в цей світ власні історії. Топоси, міфи. А він ними живиться. Так, ніби в нього закінчилися власні, така в мене теорія. Зараз ми двоє виконуємо тут роль Курца й Вілларда. Я сиджу між тубільців і нібито творю тут якусь божевільну утопію, а ти прибуваєш ззовні, щоб закликати мене до порядку. Насправді я не творю ніякої утопії. Просто відвоював собі маленький клаптик на узбіччі, щоб спокійно жити. Я не Курц. Мене не цікавить екзистенційний бік людської природи, і я не ненавиджу цивілізацію. Ні нашу, ні цю. Морок і жах — це не моя парафія. Мене цікавить ксеноетнологія. Природа цього світу. Вона небезпечна, але цікава. Я хочу знати, як вона працює, і спостерігати за цим.