Вуко похитав головою.
— Нам треба поставити один одному питання. Тоді поступово все проясниться.
— Добре, — погодився Драккайнен. — Що це за замок? Ти його збудував?
Фйолсфінн піднявся і повів його в інший бік приміщення. Поміж кущів, мостиком над струмочком, до круглого кам'яного столу. В самому центрі в заглибленні під скляним ковпаком стояв тесаний кристал завбільшки з яблуко, гострим кінчиком спираючись об стільницю. Він виглядав, як величезний діамант, тільки стояв на кінчику, насміхаючись із тяжіння.
— Це зерно. У мене було таких два, коли я вибрався з льоду.
— Зерно?
— Воно містить у собі замок. Треба знайти невеличкий активний вулкан і вкинути його в кратер. Станеться вибух і виверження. Але кожен струмінь лави, кожна вулканічна бомба матиме мету. Замок. Зерно надасть вулкану ціль. Щойно лава застигне, через два-три місяці, можна приплисти й зайти. Він буде готовий, під ключ. Достатньо буде вставити двері й занести меблі. Порухати тим, що має бути рухомим, і розкришити тонку, як папір, верству скелі, якою воно приросло до стін. Готовий замок, зачаклований у зерні. Програма, яка пробудить вулкан і змусить його народити замок. Тут, звісно, є помилки. Цілі коридори й місця, що ведуть невідомо куди, сходи догори дриґом, неможливі фігури й двері на стелі. Буває. Але є й ванни, цілком відлиті з базальту й алебастру, в яких тече вода, гарячі джерела й водоспад, що тече між стінами, канали, які лиш чекають на водяні колеса, щілини в скелі, якими газ тече просто в лампи, або труби, що доставляють гаряче повітря. Замок — це чудова річ, коли хтось відчуває загрозу. Матеріалізація потреби безпеки наляканого розуму. Мене осліпили, а потім вкинули в океан і замурували в льодовику. Була зима. Я був кригою. Сліпою кригою, що мріяла про замок, який би мене захистив. Місяцями я залишався в летаргії, в крижаній темряві, і снив про підлоги, вежі й клуатри. Я знав кожен вигин муру й кожну палату. Це тривало так довго, поки цей замок не виріс у моїй голові. Ще я думав про кригу. Я був кригою. Зрозумів кригу. Зміг наказувати кризі. А потім зміг її формувати. Створювати ізотопи з різними властивостями. Зміг зробити так, щоб вона перестала танути. Зміг зрештою зробити собі з неї очі й почати бачити. А коли після справжніх еонів сенсорної депривації я так контролював лід, що зміг наказати йому розтанути та звільнити мене, в кожній руці в мене було по зерну. Я дрейфував на крижині із зернами в руках, поки не причалив сюди.
— Я був деревом, — сказав Драккайнен тоном людини, яка порівнює враження з відпустки.
— Що, перепрошую?
— Ван Дікен простромив мене списом і зачаклував у дерево. Упродовж кількох тижнів я був деревом. Деревом. Не знаю, яким саме. Я називаю такі ясенами, але, мабуть у них інша наукова назва. Зрештою, це не земні дерева. Моє було трохи схоже на оливкове.
— Ван Дікен... Це він мене осліпив. Ще на станції. Я сказав йому, що він злочинець. А він крикнув, що я сліпий, і мої очі вибухнули.
— Здається, марстонія псевдолиста, — пригадав собі Драккайнен. — Так це називається. Тобто ти вкинув це у вулкан, а він вибухнув, і лава сформувала ціле городище. Разом із туалетами, камінами, маскаронами на дахах. Тому що перед цим ти думав про замок?
— Так.
— Ясно.
— І все?
— Я живу тут уже пів року. Що сталося на станції?
— Ні. Тепер моя черга. Що сталося з рештою екіпажу? З «рятувальним загоном», про який ти писав на жалобних каменях?
— Немає ніякої решти екіпажу. Вся рятувальна група — це я.
— Тебе вислали самого? Не вірю. Агентство так не працює. Це суперечить будь-яким правилам і здоровому глузду.
— Залежить, яке агентство. Те, яке ти маєш на увазі, вже не могло нікого вислати. Політика. Мідґаард — це зараз заборонена зона. Імперіалізм не пройде. У жодній формі, особливо в міжпланетарному вимірі. Власне кажучи, ми щойно виграли війну, і тепер нам соромно. Дуже по-європейськи. Ми будемо захищати всесвіт від лихого людства. Офіційно всю програму закрили. Безекіпажне спостереження також. Нам не можна навіть наближатися до цієї орбіти. А неофіційно хотіли дізнатися, що тут відбувається й позамітати сліди. Не питай, чому саме так. Бо таким було бажання комісарів.
— Ми з Дювалем надсилали звіти. Поки станція існувала. За допомогою біонічних передавачів типу радіолярії зі стратосферним виносним модулем; звичайна куля з гелієм. Мабуть, тому вони взагалі щось зробили.
Він на мить замовк і поправив коцюбою дрова в каміні. Небо над кришталевою банею затягнуло хмарами, схожими на пожовклу вату, за рядом стрільчастих арок на одній зі стін у саду на терасі в японському стилі великими клаптями падав сніг. Підталі сніжинки тонкими килимками почали дрейфувати й морем.
— Я гоню тут аквавіт. Справжній, данський, з несправжніх грушок. Іноді особисто роблю собі фрикадельки. Такі великі, норвезькі. І шведський котбуллар. Іще яблучний пиріг та оселедці в солодкій підливі. Тут немає оселедців, тож я мариную якусь іншу рибу. Власне кажучи, псевдорибу. У оселедців не повинно бути кінцівок, навіть залишкових. Бракує перцю й кориці, навіть їхня цибуля — це не цибуля. Це єдине, чого мені бракує, але це Скандинавія мого дитинства. Потім усе це і так було так чи інакше заборонене. Не знаю, що відбувається зараз, але й не хочу знати. Навіть моя ностальгія якась така ідеалізована. Мені особливо немає за цим сумувати, відколи є цей замок. Запалюй вже цю трубку, я принесу аквавіт і келишки.
Він поставив на столі пляшку з безбарвного скла, майстерно видуту, зі скляною грушкою, що звисала на скляному хвостику усередині. Драккайнен пригадав собі, що в дитинстві його батькові таку саму подарував якийсь норвежець, він іще потім стверджував, що рідина всередині була якась гидотна. Тільки от в Аакі були також проблеми з ракією, він часом упевнено її пив, щоб не виглядати в очах хорватів хирляком, але насправді визнавав лише фінську горілку.
Фйолсфінн налив рідину в келишки, в повітрі розійшовся дивний запах — без сумніву, фруктовий, але до грушок було далеко. Пляшка вкрилася памороззю. Драккайнен торкнувся її, підняв і подивився на розгойдану грушку всередині.
— Вона з льоду, — зауважив.
— Із напівстабільного льоду. Я назвав його лід-4. Я говорив, що я майстер криги.
— Кристалічної форми Н2О? Скільки там може бути комбінацій кристалічної сітки, навіть якщо укладаєш атом за атомом?
— Із невеличким магічними додатком Н2О і чинника «М». Навіть звичайний лід може бути кількома десятками різновидів снігу, може бути твердим, як скло, або м'яким, як пластилін. Усе залежить від фізичних умов. Але скажімо, що ми можемо замінити температуру й тиск іншим фактором, більш контрольованим.
Вони випили по крижаному келишку холодного напою. Драккайнен обережно глянув на кадик Фйолсфінна і з мінімальною затримкою проковтнув алкоголь, а потім з величезним зусиллям усміхнувся. Аакі казав святу правдоньку. Це було огидно. Але батько Драккайнена часто мав рацію. Таким уже він був. Надто бунтівним і асоціальним для скандинавів, надто розсудливим і холодним для слов'ян. Вуко ніс крізь світ його прокляття — спокійний індивідуалізм і вічний спротив абсурду. І також часто мав рацію.
— Люди Вогню не дрейфять, — буркнув він собі під ніс. Випив до дна й підставив келишок. Фйолсфінн кивнув головою й налив їм по наступному.
— Чинник «М». Спочатку на нього натрапив Лезергазе. Привіз цілий контейнер електронних гаджетів. Різноманітних: програвачі, комп'ютери, джіпіеси, приставки й цілий набір спеціальних мікропроцесорів із дисплеями й датчиками, спеціально розробленими так, щоб вони могли зламатися й показати, чому. В нормальних умовах це були «пристрої для створення пінґів». Такий собі невеличкий грант паралельно з іншими дослідженнями від «Нісіма Біотронікс». Виявилося, що якийсь час вони працюють, поки герметичні, вакуумно закриті. Він розкладав їх у різних місцях і дивився, що відбувається. Так він знайшов урочище. Спочатку його цікавило переважно те, що електроніка псувалася там швидше. Герметичні контейнери тріскалися, защільнювачі одразу ж псувалися. А потім почалися матеріалізації. Я точно не знаю, що сталося, бо Лезергазе спершу думав, що збожеволів, а потім якийсь час це приховував. Він бачив людей із Землі, за якими сумував. Як матеріальних привидів. Розмовляв із ними, кохався з жінками, які залишилися більйони кілометрів звідси, але він був упевнений, що божеволіє. Потім він почав експериментувати. Спочатку запалював невеличкі багаття силою волі, матеріалізував якісь шоколадки, які з'їдав, наказував камінню перетворюватися на цвяхи. І зрештою розповів нам про це. Матеріалізував пляшку віскі «Old Barley» і приніс на станцію. Це зробило сенсацію. Звісно, що на початку ми йому не вірили. Псих. Тільки от ми всі щомісяця проходили серію тестів під керівництвом Пасіонарії Калло. Ми — цивілізація тестів і процедур. Якщо хтось ставить хрестики у відповідних клітинках і табличка засвідчує, що він дієздатний, це значить, що він здоровий, навіть якщо бачить гномів і розмовляє з померлою бабусею. До речі, вона проводила ці тести, як за царя Гороха: формуляри й олівці. Тож ми почали досліджувати гномів.