Ґрунальді робить ковток зі свого кухля, а потім злісно зазирає всередину. Підсовую йому бутель, Спалле послужливо подає глек із водою.
— Тоді почалась уся ця війна богів, і люди на кожному кроці патякали про такі дивовижі, що невідомо було, хто говорить про те, що бачив сам або принаймні хтось, кого він добре знає, хтось розважливий, а у кого туман в голові від надміру будяків у пиві. Але ми сиділи в Землі Вогню і сміялися з цього всього. Одного року я, мій кузен Скафальді Мовчазний Вітер і Горлейф Дощовий Кінь зібрали людей і пішли в море трьома човнами. Ми хотіли виплисти за Острогові острови й піти на південь до проклятої землі, яку амістрандінґи називають Канґабадом, аби там забрати свою частину того, що в нас відібрали амістрандінґи, коли вкрали нашу країну. Але тоді й до них прийшли тяжкі часи. Прийшла велика посуха, й вони згадали про свою понуру богиню, якій поклонялися раніше, за правління інших імператорів. Втратили рештки розуму й почали чубитися. Перш ніж туди доплисти, ми побачили багато човнів, що передчасно поверталися додому, а на палубах сиділи похмурі мужі, сповнені напруги та злості, які не знайшли на тих проклятих землях нічого, крім руїн. Вони стверджували, що амістрандінґи тепер обкрадають одне одного, і там можна зустріти лише голодне, обідране військо, нужденних утікачів і одержимих жерців у масках, — надто дурних навіть для того, щоб збагатитися, — спалені поселення, голод і жахливі хвороби. Ми не знали, що робити, бо щоб плисти кудись далі, у нас не було ні часу, ні достатньо запасів. І тоді в порту на острові, який називають Вовчий Клич, де ми сиділи й пили, намагаючись знайти якусь раду, нам трапився один муж. Ейольф, що Несе Камінь. Цей чоловік був нібито шанованим селянином і великим стирсманом, який виводив у море чотири човни, а жив на Узбережжі Грифонів. Коли ми його зустріли, він був у жалюгідному стані, бо, як стверджував, демони вулкана напали на його осаду, вкрали його доньку та інших дівчат. Ейольф тоді був у морі, а коли повернувся, на місці свого дому застав руїни й багатьох зарубаних людей. Він сказав нам, що коли ми попливемо на проклятий острів і знайдемо його доньку, то заплатить нам усе, що в нього лишилося — тисячу марок сріблом, а крім цього, в лігвищі Людей Вулкана ми знайдемо різноманітне добро, яке вони награбували на морі й на узбережжях у таких же нещасних, як і він. Говорив, що Людей Вулкана не може бути багато, і більшість із них мала би бути в морі, а останнє, чого вони очікують, так це те, що хтось нападе на них в їхньому лігві. Тисяча марок сріблом — це багато, навіть якщо поділити на три човни, і відколи настали тяжкі часи, нелегко було здобути стільки в амістрандінґів. Ми порадилися й вирішили це зробити. Між нами був старий стерновий, Алофнір Водяний Кінь, який стверджував, що знає, де знаходиться цей острів, і припускав, що йому вдасться туди потрапити. Серед шхер Острогових островів важко вдруге потрапити в те саме місце, особливо далеко на півночі, де майже ніхто не плаває. Ейольф не поплив із нами, стверджуючи, що має стерегти те, що в нього ще залишилося, і заплатив тільки третину, решту мав віддати тоді, коли ми привеземо його жінок. Мені це не надто подобалось, я хотів знати, чому він сам туди не потикається, якщо він стирсман із чотирма човнами. Як на мене, то муж, якого обікрали та ще й забрали його дів, повинен сам поплисти й відновити справедливість, тим паче що так він заощадив би купу грошей, а до того ж міг здобути не лише славу, а ще й, вочевидь, легку й добрячу наживу на додачу до повернення власного майна. Але мене затюкали. Третина тисячі марок, серед яких затесалися й золоті ґвіхти, насипані на одну купу, задурила всім голови, і вони не приховували, що відчувають біль від думки про те, що мали б віддати її лише через те, що ховається в закамарках мого химерного розуму. Вони повторювали, що Ейольф, мабуть, надто вбитий горем, щоб мститися самому, або що його люди нічого не варті, як усі грифонці, а човнів, може, й чотири, але вони, мабуть, невеликі. Зрештою, це його справа, чи стає йому духу, чи ні. Мій кузен Скафальді Мовчазний Вітер дійшов навіть до того, що сказав щось про стариганів, які мають лишитися вдома й бавити внуків, а не плутатися під ногами відважних мужів, які не бояться ні моря, ні казочок про монстрів вулкана й заберуть усе золото, до якого дотягнуться, тож я змушений був із ним битися. Отже, ми покинули Вовчий Клич і попливли на північ. Упродовж багатьох днів ми кружляли в імлі серед островів і кілька разів губили одне одного. Двічі ми боролися з морськими потворами, поки приблизно через місяць Алофнір, який до цього був радше пригнічений і таємничий, почав нарешті щось впізнавати в зірках та навколишніх берегах і повів нас через скелясті перешийки. І тоді ми побачили проклятий острів. Він увесь був сповитий туманом, а в горах на березі здіймалася велика садиба зі склоподібного каменю. Там були мури, вартівні й вежі, густо змуровані, наче ліс, із дахами такими гострими, як бурульки, і вся вона блищала здалеку. Деякі з нас бачили такі будівлі в південних краях і стверджували, що це небезпечні місця, бо зазвичай там сидить король або хтось такий же проблемний і оточений воїнами. Щоб здобути таку твердиню, треба армію із сотень, а то й тисяч людей, потужних машин і дуже багато часу. Зрештою, достатньо було глянути на мури.
Тож ми обпливли острів здалеку і знайшли невеличку затоку, оточену лісом і скелями, з галькою на пляжі. Ми почекали на морі, поки стемніє, і прибули до берега під покровом ночі. Жеребкуванням вибрали тих, хто мав залишитися біля човнів і в разі чого відплисти у море, а потім висадилися на сушу. Острів видавався не дуже великим, але гористим, і ми лише на світанку дісталися до місця, де стояв замок. Він був високим, увесь із каміння, виглядав так, наче багато садиб поставили одна на одну, спертий на схил гори, яка тоді здавалася вже цілком спокійною. Тоді ми бачили небагато, бо нас розділяв кратер і вершини, що оточували вулкан. Кратер вкрився кам'яною породою, яка лише трохи диміла в деяких місцях, але загалом була абсолютно холодною і по ній можна було ходити. Завдяки теплу, яке било десь із-під землі, ми там почувались як на землях Півдня. А посеред кратера було велике кругле озеро. Воно не смерділо сіркою, як буває у таких місцях, а вода була дуже чистою й блакитною, як у нас. На узгір'ї там росли такі рослини, які можна побачити на Півдні. Кущі медових слив, якісь фруктові чагарі, виноград і химерні дерева. Те місце було дуже гарним й диким водночас. Ідучи через ту долину, ми не зустріли нікого, тільки трохи птахів і тварин.
Він робить другий ковток та якусь мить крутить кухоль у долонях. Здається напруженим і розгубленим, і розповідає інакше, ніж зазвичай звучать його моряцькі бувальщини. Здається, з якоїсь причини він нікому раніше про це не згадував, хоча історія, вочевидь, вибивається в хіти дослівно кожного зимового сезону. Я доливаю собі грифонячого молока й спокійно пихкаю трубкою, чекаючи продовження.
— До цього часу ми йшли один за одним, кожен човен окремо, у повному спорядженні, і було нас разом сто тридцять один, — продовжує Ґрунальді. — Але потім ми розбіглися серед кущів і дерев на той випадок, якби хтось вирішив туди зазирнути. Ми підкралися на гребінь, аби глянути вниз, і побачили, що від мурів замку нас відділяє ще одна долина. Вона була вкрита деревами й кущами, і всі вони були білими й лискучими, на дні долини клубочилася густа імла. Далі було видно водоспади, що стікали зі скель, а потім — струмінь, який цебенів скелястим ровом уздовж блискучого гладкого муру. Також ми бачили браму в стіні та міст над ровом. І безліч веж, гострих, як вістря списа. Твердиня спиралася об гору спиною і була відкрита до моря. Ми бачили, як звідти випливають рибацькі човни, звичайні шнеки й кнори, і як усередину запливає крижаний корабель, як цей, закручений з обох кінців, лискучий і довгий, як ніж, і замок ніби його ковтав. Мури занурювалися глибоко в море. Навіть із гребеня, звідки ми дивилися, було видно, що за бланками проходжуються люди, і те, що вони тримають у руках, це, швидше за все, не вудочки. Я запитав своїх супутників, як тепер у їхніх очах виглядає розповідь Ейольфа, і що нам тепер робити, коли нас сотня проти кам'яних мурів. Ще мені хотілося знати, як вони збираються знайти в цьому кам'яному місті жінок стирсмана, якщо нам вдасться вдертися всередину.