— Ти вже йдеш? Чому?
— Іду в місто, — сказав Драккайнен. — Пройдуся крамничками, зайду в бар на кілька кухлів пива, подумаю.
— Ти чув про Пісню Людей? І про мертвий сніг?
— Так, глобальна епідемія коми, яка закінчується тотальною амнезією.
— Кінець культури. Кінець розвитку. Цілковитий перезапуск. Усі починають спочатку, з моменту, що приблизно відповідає нашому сьомому століттю в Європі. Вони не знають своїх рідних, не знають навіть місць, де вони прокидаються. Єдине, що пам'ятають, це епос, званий Піснею Людей. Базове практичне знання. Тому вони й далі вміють кувати залізо, будувати човни та будинки, знають мову і спроможні вирощувати хліб.
Він здійняв на Драккайнена свої крижані очниці, заповнені скляним блакитнуватим чимось.
— Це відбувається, коли цей світ починає надто змінюватися, коли переінакшується і втрачає рівновагу. Ти помітив, що тут немає розвитку? Немає прагнення до поступу? Це тому, що у відповідь на поступ з'являється мертвий сніг. Він реагує на брак рівноваги й надто інтенсивний розвиток. На зміну. А ми — той чинник, який порушує рівновагу. Ми — зміна. Єдиний шанс — це сидіти тихо й не змінювати цього світу. Інакше ми накличемо на нього винищення. Я намагаюся досліджувати Пісню Людей і все, що вдається дізнатися про мертвий сніг. А дізнався я небагато, бо останній раз це трапилося триста років тому. Але я знаю, що механізм цього світу якийсь час толерує недотримання Пісні Людей. Терпить навіть досить значні втручання, поки не з'явиться надто багато глобальних наслідків. Змін, після яких світ перестає бути собою й переінакшується раз і назавжди. Як на мене, Ван Дікен уже й так поїхав з котушок. Якщо ми чинитимемо йому опір з таким же залученням ресурсів, ми запустимо цей механізм.
— Але якщо ми його не зупинимо, він сам його запустить, — Драккайнен поглянув на співрозмовника. — Добре. Повернімося до цієї розмови завтра. Я просто втомлений. Піду до своїх людей, щоб їх заспокоїти, а потім пройдуся в місто. У тебе немає якоїсь карти чи чогось такого?
— Хаотичне планування фортеці — це моя зброя. У наш час така карта — це річ абсолютно секретна. Якби вона потрапила в руки Ван Дікена, я втратив би одну з переваг. Я дам тобі дещо краще. Птаха.
Він свиснув, і з-поміж листя одного з декоративних кущів вилетів пташок завбільшки з горобця, але дикого неоново-жовтого кольору, що зіпсував би самооцінку будь-якій канарці. Пташок сів на витягнуту руку Фйолсфінна, і той погладив її одним пальцем.
— Він завжди буде поруч. Лише свисни. А потім скажи мовою Узбережжя: «Дім», і він відведе тебе до твого житла. А коли захочеш прийти сюди, скажи: «Фйолсфінн». Він не проведе для тебе екскурсії містом, але принаймні ти не загубишся, куди б ти не пішов. За мурами — Крижаний сад. Не ходи туди. Це моє урочище. Мій інкубатор чинника «М», ув'язненого в крижаних рослинах. Він виглядає, як сад із льоду. Не ходи туди, а особливо не дозволяй своїм людям.
Драккайнен повернувся до своєї кімнати за третім чи четвертим рядом стін, ідучи за миготливим, як яскраво-жовта іскра, птахом. Варфнір і Спалле хропли в ліжках, а Ґрунальді із Сильфаною сиділи у кріслах перед каміном, попиваючи пиво. Вони зраділи, що він живий, але ніхто з них не хотів нікуди виходити. В обох під рукою були мечі, у Сильфани ще й клеєний корабельний лук на колінах і сагайдак, повний стріл, біля крісла. Обоє щохвилини зиркали на двері. Тож він узяв торбу і пішов сам. Просто в кам'яний лабіринт, під сніг, що падав великими клаптями. Пташок чекав на нього на парапеті, а потім полетів, знову кружляючи в нього над головою чи за кілька кроків попереду.
Він поняття не мав, куди йде, його радувало те, що він сам і що проминає коридори, клуатри, вулички й подвір'я без жодної особливої мети. Він не мусив скрадатися, битися чи когось вистежувати. Він просто йшов уперед, мов турист, який уперше приїхав у місто.
Вулиці вузькі, хаотичні, звивалися між мурами й стінами будинків. Він почувався, як в одному з історичних містечок Далмації. Може, в Примоштені чи Троґірі. Тільки тут не було натовпу туристів, а перехожі носили мечі, хутряні плащі й черевики з ременями, що обплітали кісточки. Зрештою, їх було не дуже багато.
Місто жило, але інакше, ніж приморські п'ятисотлітні містечка Далмації. Звичайно, тут не було водневих скутерів, сувенірних крамничок, кафе з морозивом чи біло-червоних парасольок пива «Karlovaćko». Але це також не було прісне раннє середньовіччя Узбережжя Вітрил. Разом зі снігом, що сипав зі свинцевого неба, настали й ранні сутінки, і на вулицях запалали ліхтарі. Чотиригранні, із шибками з кришталю, прикриті дашками з прозорого базальту, вони виростали з муру на кам'яних кремпелях, як зігнуті під прямим кутом, порожні всередині стебла, якими тік природний газ. Він також побачив людину, яка їх запалювала — у хутряній накидці й химерному головному уборі, що виглядав, наче циліндр із хутра, оздоблений хутряною стрічкою з кутими заклепками. У нього в руках була палиця з гаком і палаючим ґнотом, прикріпленим болтом. Він тягнув на себе металевий важіль біля лампи, а потім вкладав ґніт через отвір унизу, і газ спалахував блакитним пломінчиком. Потім ліхтарник ішов, стукаючи по бруківці своєю палицею.
Драккайнен ходив вулицями, підіймався кам'яними сходами на мури, минаючи негусто розставлених вартових у капелінах і хутряних каптанах, на які вони вдягали кольчуги, а на все це — вільні полотняні туніки із контрастним знаком безлистого дерева. Вони грілися біля залізних кошів із розжареним вугіллям і коксом, дивилися в темінь, з якої гуділо й поблискувало зимове море. Кілька разів Драккайнен спирався на бланки та вдивлявся в нічний горизонт, думаючи про дерев'яну фортецю, звану Домом Вогню, якій не було рятунку. Про молодого стирсмана на ім'я Атлейф Кремінний Кінь. Про божевілля свого земляка, яке він мав зупинити, але не зумів і досі не знав, як це зробити.
Маленький жовтий пташок присів поруч на бланках, а морський вітер розвівав його настовбурчене пір'ячко.
Потім він знову кружляв завулками й вуличками. Кілька разів заходив туди, де зустрічав лише поодиноких перехожих, які, вочевидь, поспішали кудись далі, але окрім цього здавалося, що тут пусто, а вузькі віконця вбудованих у плити фортеці кам'яничок були темними й холодними.
Він потрапив у маленький рибацький порт, оточений оборонними мурами, де на пірсі рядочком сиділи люди з линвами для риболовлі. Потім — на освітлений ринок, де під сичання газових ламп він прогулювався серед кам'яних яток. Тут продавали одяг, посуд, прикраси, копчену рибу й м'ясо поруч зі зброєю і білими тканинами. Товари не відрізнялися від того, що зазвичай тут можна було купити на ятках, але й так Драккайнен щомиті натикався на анахронізми, ніби в Крижаному саду брунькувалося XIX століття. Століття пари, гасових ліхтарів, складних приладів щоденного вжитку, кутих із дешевого й доступного заліза, повсюдної доступності заморських товарів.
На відстані кількох днів човнами знаходився світ дерев'яних дворищ, де відгризали м'ясо від кісток, співали саги й ховалися за добротними частоколами від небезпеки ночі й холодного туману. Тут же прогулювались мешканці кам'яниць, у чиїх будинках були ванни, які ходили до перукарів, шили із хутра циліндри й палили дрова в камінах переважно для декорації, бо в підлогах розтікалося тепло приспаного вулкана.
Зміни.
Зміни, які цей світ ненавидів. І був готовий наслати прокляття мертвого снігу. Вуко почав побоюватися, що освітлені вночі вулиці, тепла вода в кранах і магазини можуть порушувати рівновагу не менше, ніж знавіснілі легіони Ван Дікена, його дракони й діти, закляті в залізних крабах.
Нарешті він знайшов таверну. Тут було кілька великих залів із бочкоподібним склепінням, важкі дерев'яні й кам'яні лави, камін із решіткою, на якій оберталася лискуча рум'яна туша, і навіть було кілька офіціантів, оперезаних білими хустками, які розносили олов'яні гальби на дерев'яних тацях і приймали оплату. Іще один анахронізм.
Це заклад з таким же успіхом міг знаходитися зараз на Землі, хіба що сприймався б як трохи стилізований. Вуко з'їв вечерю — малого печеного птаха, неочікувано твердого й волокнистого, пухкий буханець хліба на заквасці, глек пива. Заради самої насолоди, коли можеш замовити собі їжу в ресторані, посидіти за столом, не будучи гостем у чиємусь домі, розчинившись у міській анонімності. Він сидів сам, наливаючи собі пиво в кухоль, пихкаючи трубкою і дивлячись на вогонь у каміні. Ніхто його не турбував, загалом усюди, куди він зазирав, було радше пустувато. Пустувато або взагалі порожньо. У деяких кам'яниць досі були зарослі двері. Драккайнена зацікавило, чи Фйолсфінн друкує газети, чи є тут театри, куди можна купити квиток, чи є міські бібліотеки. Він розкришив скибку хліба й розсипав на стільниці, але його пернатий провідник дзьобнув лише кілька разів, ніби із ввічливості. Усе навколо нагадувало сценографію якоїсь фентезі-гри. Він міркував: якщо достатньо довго сидіти в куточку, курячи трубку, то чи з'явиться Таємничий незнайомець із дешевою пропозицією жмені золота за врятування принцеси чи щось подібне.