Потім він повертався до помешкання, знову кружляючи серед мурів, арок, веж і ґарґуйлів, що витріщалися на нього з-під дахів, поспішаючи за неоновим пташком.
Дорогою він зайшов іще в один заїзд і випив пиво на добраніч.
У салоні досі горів вогонь, але Сильфана і Ґрунальді вже спали. На їхнє місце заступили Спалле й Варфнір, сидячи біля каміна зі зброєю в руках. У каміні бахкав вогонь, а за вікном холодний вітер періщив сніжинками у кришталеві шибки. Усередині було тепло й затишно.
Надто тепло й надто затишно.
Розділ 6
Той, хто крокує з вогнем
Зимові дні точилися, як завжди. Разом із Бенкеєм ми доглядали за кіньми, об'їжджали їх, годували й тренували. Вивозили гній, привозили корм. Мене дивувало, чому їх не поміщають у стайню. Бенкей пояснив, що це дикі коні, що звикли до життя під голим небом, і так для них буде краще, а до стайні їх треба привчати поступово. Ми також отримували кращу їжу. Раніше вранці нам дозволяли випити кухоль води та взяти по шматку хліба, на обід видавали трохи каші, а після заходу сонця — суп із залишків, той самий, що готували для собак. Тепер на сніданок до хліба нам давали вудженицю або шматок сиру, а також кухоль кислого молока або пива. Потім у нашій каші й супі також можна було знайти трохи м'яса чи варених бульб ріпника. Часто ввечері нам дозволяли взяти глечик найгіршого або відстояного пива.
Однак що частіше ми бували ситі, то більше сумували за справжньою їжею з наших країв. Приправленою гострим перцем, корінцями й травами, за вареними з сіллю, повними борошнистих зерен качанами дурри, за золотистим, легким, як пух, хлібом, який не був кислим і не хрумтів на зубах, за соковитими шматочками ковечини, запеченими на вугіллі. За лапами черепах і тушками річкових кальмарів із вуличних грилів та яток. За квашеними оливками, руквою й білим сиром з ковечого молока. За фруктами та пряним пивом, амбрією й пальмовим вином. Я згадував страви, які їв у палаці, як-от варенички з пасолі та м'яса або суп із морських огірків. Бенкей розповідав про святкові пироги з яєць пустельних перепелів, з борошном і сливовим цукром, які його тітка пекла на каменях, і які їли з мармеладом з плодів опунцій, що росли на дюнах, і запивали ковтком свіжого молока. Він навіть скучав за солідною мискою військового хишмишу, але я вважав це перебільшенням.
Нам було краще, ніж раніше, але ми все одно залишалися рабами. Моє волосся відросло, і на обличчі теж з'явилася щетина: спочатку м'яка, а потім дедалі жорсткіша, паскудна й рудувата, як і все волосся на моєму тілі. Що гірше, волосся росло навіть не як нормальна борода, а тільки під носом і на підборідді, через що я виглядав ще дурнуватіше. Бенкей глузував із мене, особливо зважаючи на те, що я не мав як позбутися бороди, а в нього волосся на обличчі майже не росло, і він виривав поодинокі волосини, натерши пальці попелом.
— Тепер видно, що ти кірененець, Стовпе, а не паршивий амітрай, — насміхався він.
Дні в цю пору року були всі, як один. Темні, морозні та занурені в сніг, який здавався вічним. Дивлячись на сповиту білизною долину, я не міг згадати, як усе виглядало, коли покручені чорні мітли дерев носили крони листя, а схили вкривала трава. Тоді очі боліли від зелені, а тепер увесь світ складався з білого й чорного. Навіть небо було білим, як випране простирадло. Ліс стояв похмурий, голки дерев були вкриті шапками снігу, і там клубочився туман, а ночами розносилося виття роіго або скельних вовків.
Домочадці цілими днями сиділи біля вогню, пили, розважалися, гладшали й пожирали запаси. Іноді вони полювали, а м'ясо, яке вішали на жердини в спеціальних коморах, костеніло від холоду, ставало твердим, як дерево, і не псувалося. З комори зникали чергові шматки вуджених шинок, чергові діжки пива, звідти забирали головки сиру, бульби, зариті в ящики з піском, і глечики дорогоцінного сливового вина, яке прибуло з Півдня. В стодолах і зерносховищах повільно зменшувалася кількість сіна й зерна для борошна, каші та корму. Тільки так я міг орієнтуватися, що час минає. А поза цим мені здавалося, що зима прийшла назавжди, а темрява, мороз і сніг захопили світ навіки, і ми ніколи не перестанемо мерзнути.
Що кілька днів Смільдрун посилала за мною, і я змушений був відвідувати її в лазні або в алькові, щоб отримувати нову порцію болю й дарувати насолоду. Там вона заковувала мене в ланцюги, шмагала лозинами й батогом. Батіг мав широкий ремінь і не розрізав шкіру, але залишав пекучі смуги, які потім синіли. Тільки в такий спосіб Дракониця розпалювалася до чогось більшого, тому мені доводилося терпіти удари, пута, копняки, піддушування і приниження так довго, поки мені не вдавалося самому її торкнутися й повільно, вміло заволодіти її величезним тілом. Іноді це вдавалося, а іноді — ні. Однак я швидко навчився доводити Смільдрун до повного виснаження від насолоди, але скупо його дозував. Якщо минулий тиждень минув спокійно, і до нас добре ставилися, вона отримувала нагороду, якщо ж ні, отримувала мало, лише стільки, щоб не впасти в лють. Мене рятувала Аїна, яка завжди була поруч зі мною, коли я повинен був розважати Смільдрун. Я постійно поводився так, аби вона думала, що я в неї закоханий, що мене захоплює її розколисане, велике тіло, стовпоподібні ноги та схожі на наповнені бурдюки груди.
Тоді я почувався огидно, ніби облитий брудом, і гадаю, що якби не спогад про Аїну, я вже ніколи не затужив би за жіночим тілом.
Через деякий час я довів Рососяйну до того, що вона почала мені звірятися. Вона говорила швидко й використовувала багато слів, тому мені здавалося, що вона думає, що я мало розумію. Вона просто говорила так, як іноді говорять з конем або собакою, коли немає нікого довіреного, з ким можна поговорити. Іноді можна довірити секрет нерозумному створінню, і на мить на душі стає легше, тож так вона й робила.
Однак я розумів більше, ніж Смільдрун видавалося, і дійшов до висновку, що дім Рососяйної приховує чимало похмурих таємниць. Вона не говорила докладно, наче розмовляючи сама з собою, але багато про що можна було здогадатися. Я зрозумів, що вона тримає своїх домочадців під жорстким контролем, але багато з них воліли, аби її правління закінчилося. Що є якась таємниця, що могла б закінчити її правління, якби стала відомою. Що Смільдрун Рососяйна ненавидить і боїться чоловіків, якщо вони не зв'язані та не принижені. Що вона переконана, що треба стояти їм на шиї, бо інакше вони її поневолять.