Іще кілька разів я підіймався до вежі зі схожим завданням, і завжди кімната, яку я мав прибирати, або та, де я залишав їжу і глечик, були порожніми. Тільки іноді мені здавалося, що чую шелест або шурхіт десь за стіною. Звучало це так, ніби хтось тягнув по землі важкий мішок.
До того часу я не звертав особливої уваги на вежу, але тепер часто дивився на неї, бо її таємничий мешканець цікавив мене і не давав спокою. Раз у сутінках я помітив дивний, скручений силует під квадратним дахом вежі, одного разу в вузькому вікні мигонуло щось біле, схоже на череп.
Окрім цього, я ділив свій час між конями на засніженому загоні, домашніми роботами й спальнею або лазнею Смільдрун, де вона принижувала мене різними способами, а я показував їй тонкощі змагань між чоловіком і жінкою та запевняв у своїй сліпій відданості.
Додатково була ще зима, яка здавалася вічною, як сама смерть. Іноді, коли я виходив до загону, щоб доглядати й тренувати коней, мені хотілося перестрибнути через огорожу й бігти без кінця, поки не побачу сонце та не буду вільним. Бенкей відчував те саме, і часто траплялося, що хтось із нас застигав із вилами або кінською вуздечкою в руках та дивився на шматок неба, який виглядав з-за хмар, або на гірські вершини.
Як для раба, я мав значну свободу, хоча це зовсім не приносило мені полегшення. Я міг зайти до великої кухні й узяти щось поїсти, а рабині, які там працювали та вважали мене улюбленцем господині, не звертали на це уваги. Одна з них, уродженка Канґабаду, Хасміна, кремезна жінка середнього віку, навіть сама підсовувала мені ласощі, вважаючи, що я закінчу так само, як багато улюбленців Смільдрун до мене. Кажуть, їх було вже кілька, і вони не прожили довго, бо набридали їй або починали дратувати. Те, що я сказав, мало значення, бо хтось колись не зачинив собаку. Одного з великих, кошлатих чорних як ніч псів Смільдрун, що нагадували скельних вовків. До цих бестій нікому не можна було наближатися або заводити з ними дружбу. Вони служили для битв, для облав на звірів під час полювань, ловів на рабів-втікачів і охорони двору. Я саме йшов до вежі з глечиком та кошиком, і на маленькому подвір'ї за стайнями не повинно було бути собак, але хтось цього не догледів. До двору вів вузький прохід між будівлями, іноді закритий залізною ґраткою. На маленькому дворі був один з виходів із псарні: все було влаштовано так, що, відкриваючи або закриваючи проходи, домочадці могли спускати собак в одні частини двору, залишаючи інші закритими. Щойно зайшовши на подвір'я, я помітив, що двері відчинені, але занадто цим не перейнявся. Здавалося, що собаки мали бути замкнені в закутку під самим частоколом або всередині псарні, особливо враховуючи те, що одна сука ощенилася. Я помилився. Хтось забув про одного пса, забув замкнути ґратку на маленьке подвір'я, а потім ще випадково замкнув ті двері, через які я зайшов. Мабуть, хтось чекав неподалік, ховаючись у темряві, а коли я зайшов на двір, тихо зачинив двері, бо я нічого не помітив.
Врешті я опинився в пустій частині двору, на очищеному від снігу аж до бруківки майданчика, у квадраті стін із зачиненими господарськими приміщеннями, сам на сам із кошлатим чудовиськом, чия голова сягала мені майже до грудей, а палаючі очі й величезні ікла дивилися просто в обличчя. Пес наїжачив шерсть на шиї, піднявши шипи, що росли вздовж спини, притиснув вуха і видавав глибоке, горлове гарчання. Я стояв абсолютно нерухомо, не маючи уявлення, що робити.
Дуже швидко він вирішив за мене і кинувся в мій бік, скрегочучи кігтями по бруківці. Я кинувся до ґратки, але зауважив, що вона замкнена на засув. Я не міг до нього дотягнутися, але й на ґратку піднятися не намагався. Над хвірткою була суцільна кам'яна стіна, по якій я не зміг би вилізти, а пес відразу мене стягнув би.
На подвір'ї не було нічого, що могло би послужити за зброю, і нічого такого у мене не було при собі. Нічого, крім власного одягу, кошика з їжею і двоквартового глечика пива з корком.
Важкого глечика.
Я боявся ним кидатися, бо якби промахнувся, втратив би єдиний снаряд. Замість цього я кинув кошик із їжею. Влучив псу просто в голову і досяг тільки того, що він зупинився, аби розірвати кошик, а потім відчув запах м'яса, юшки й хліба. Поки він ласував їжею, призначеною для мешканця вежі, я побіг у протилежний кут двору, якнайдалі від нього, і розстібнув пояс, яким був підперезаний кожух. Я застібнув пояс на ручці глека, а кожух зняв і обгорнув навколо лівого передпліччя, слухаючи, як кістки тріщать у пащі бестії, ніби сухі гілки. Пес їв заледве мить, зиркаючи в мій бік, а потім, ледве проковтнувши, видав кілька хрипких риків люті й знову погнав на мене.
Я чекав до останньої миті, стоячи зовсім спокійно, з глечиком на поясі й кожухом на іншій руці. Пес кинувся на мене, спочатку схопившись щелепами за згорнутий кожух, який я йому підставив, а я відскочив убік і, замахнувшись глечиком у повітрі, вдарив пса по голові. Удар буквально втиснув його в брук, під супровід гуркоту розбитого глечика і приглушеного кожухом виття. Я знав, що удар лише на мить ошелешив пса, тому підскочив і всією своєю вагою впав йому на спину, чуючи тріск зламаних ребер.
А потім я сидів на подвір'ї весь у поту, тремтячи й ледве ловлячи повітря, а пес корчився піді мною, жахливо скавучи, з червоною піною на пащі й вищиреними зубами, але зрештою ослаб і тільки важко дихав. Це тривало якийсь час, а коли я отямився, схопив полу кожуха, на якому лежав пес, і потягнув його назад до пустої псарні. Там я поклав його на підлогу під стіною боксу, перекинув якусь бочку, що там стояла, і порозкидав інші речі, а потім вийшов назад на маленьке подвір'я й старанно замкнув хвіртку.
Я не мав ані пива, ані їжі для мешканця вежі, тож мусив повернутися на кухню, знайти інший кошик і приготувати все заново. Як я вже казав, це було неважко, і на мене взагалі не звертали уваги, коли я брав хліб і м'ясо чи навіть спускався в підвал за пивом. Оскільки я робив це так безцеремонно й з упевненим виглядом, було ясно, що це Смільдрун мені наказала.
Того дня я більше не мав пригод, але коли знову прийшов до вежі, раптом наткнувся на її мешканця. Ніхто не знав, що сталося з собакою, який до ранку здох, але мене не підозрювали. Лише Смільдрун і, напевно, Удулай знали, що я туди ходив, зрештою, ніхто не повірив би, що жалюгідний амітрайський раб здатний голими руками вбити бойового пса.
Як завжди, я прибрав маленький столик і поставив на нього глечик та вийняту з кошика їжу, аж тут почув дивне шарудіння й човгання. Після пригоди з собакою я був насторожі, а коли розповів про це Бенкею, він за кілька хвилин підготував мені зброю. Для нас обох стало ясно, що оскільки Удулай вирішив мене вбити, він так легко не відмовиться. Бенкей знайшов шматок тканини, відрізаний від старого мішка, та круглий камінь, який загорнув у полотно так спритно, що той не випадав. А потім показав мені, як виймати його з-за пазухи одним рухом. Це все ще був камінь у ганчірці, але тримаючи її міцно за обидва кінці, ударом можна було зламати дошку. З того часу я завжди носив цей згорток із собою, і коли почув шарудіння у вежі, схопився за ганчірку, готовий завдати удару.
Нагорі було чути скрипіння й дивне шарудіння на сходах. А потім я побачив, як по них сповзає труп.
Висохлий, жовтуватий труп високого чоловіка, худого як скелет, обтягнутий шкірою, вбраного в брудне лахміття, яке колись було коштовним вбранням, прикрашеним вишивкою. Труп, який рухався. Він сповзав по сходах ногами вниз, чіпляючись за сходинки вузлуватими руками, а коли опинився на підлозі кімнати, поповз до столу спритно й швидко, як змія. Він схопив глечик і почав жадібно пити, а пиво вбиралося в його довгу, кустисту бороду й розпатлане біле волосся.
Він відставив глечик, закашлявся і сплюнув.
— Хто ти, що минулого разу дав мені чисту їжу? — запитав він хрипким голосом, дивлячись на мене з підлоги. Я стояв ошелешений, із каменем, який звисав з ганчірки в руці.
— Я Теркей, невільний, — сказав я.
— Амітрай? — Я кивнув.