— Ти не виглядаєш як амітрай, — відповів він амітрайською. — Швидше як кірененець. Я часом їх зустрічав, коли плавав до країн Півдня. Імператор, що почав будувати з імперії нормальну країну, був із їхнього роду.
— Я кірененець, — гордо сказав я, бо мені здалося, що не має значення, що йому відповім. — Мене звати Стовп, син Списника. Однак імператора повалено, повернулося правління Червоних Веж, тому я представляюся амітрайським ім'ям.
— Знаю, що вашого імператора було скинуто. Я був там тоді, бо потрапив у полон. Працював у копальні. Імператорський намісник звільнив нас і віддав усі вцілілі кораблі, а нас було майже двісті, щоб ми допомогли йому придушити заколот війська, яке перейшло на бік Праматері. Ми билися на болотистій рівнині в дельті Фіґісс проти збунтованих тименів — «Сонячного» з Камірсару і «Гнівного» з Харґадіру. Нас перемогли. Потім ми ще мали вивезти родину намісника та його двір на останніх двох кораблях, які в нас залишилися, але нас наздогнали важкі галери та взяли в полон. Я потрапив на корабель, який потім пограбував один із наших кораблів. Довго повертався додому, до моєї солодкої Смільдрун. Моєї маленької дівчинки, яку я взяв за дружину майже підліткою. Мені поламали кістки, я майже осліп у шахті, викашляв легені від кам'яного пилу, а потім блював кров'ю і солоною водою на галері, але я повернувся. До моєї солодкої. Це дуже її розчарувало. Вона вважала, що я загинув у далеких краях. Послухай, хлопче! Минулого разу ти дав мені їжу без отрути. Чому?
— Я не знав, що вона отруєна, — пояснив я. — Я випадково її підмінив, бо те, що ніс спочатку, пропало.
— У мене не так багато часу, бо в цій їжі знову є смола і трави того проклятого жерця. Незабаром мене знову охопить темрява. Благаю тебе, хлопче, викради чисту їжу, як минулого разу! Тепер іди, поїси не повернулися духи... І якщо хочеш жити, не згадуй про цю розмову солодкій Смільдрун. Вона тебе вб'є.
— Ти її чоловік?
— Я стирсман цих людей, але вони не знають, що я повернувся... Вони були в поході, вона залишилася сама... Лише невільні... Всі мертві... Мене звати Кальґард, що Крокує з Вогнем. Запам'ятай. І йди вже. Надходять духи...
Цього вечора мені було про що думати, а змій в мені шипів і непокоївся. Відтоді, коли Смільдрун посилала мене з їжею до вежі, я замінював їжу на іншу, яку крадькома брав раніше. Іноді я підкидав невеликі частини їжі з травами й смолою псам, але не надто багато. Якби вони раптово здохли, Смільдрун почала би щось підозрювати. Я дуже ризикував, але відчував, що Кальґард може бути нашим ключем до свободи.
— Імператора скинули менше ніж рік тому, — сказав я йому одного дня. — Як ти встиг усе це пережити?
— Це почалося ще до того, як повернулася Праматір і Червоні Вежі. Перші бунти спалахнули ще під час посухи, яка охопила середину країни. Це був час, коли панував хаос. А крім того, це сталося наприкінці нашої експедиції, яка почалася кілька років тому. Ми торгували, воювали, мандрували морями Півдня, не маючи змоги повернутися додому. Ми дісталися аж до Канґабаду й Червоного Узбережжя Кебіру. А коли я повернувся до своєї долини, сам один, єдиний, хто вижив, замість солодкої Смільдрун, яку я залишив у безпеці в нашому домі, то застав потвору. Товсту, жорстоку Рососяйну. Якої я не знав. Цілковито під владою гаргашу і групи амітраїв. Тоді нікого з домашніх не було на місці, а моя молода дружина керувала долиною залізною рукою. І все мало залишатися так, як вона собі задумала. У неї є власний човен, на якому вона вирушає на моря, вона поклоняється проклятій богині Амітраю і є іграшкою в руках цих двох, хоча вважає, що це вона ними керує.
— Яких двох? Тут тільки Удулай, раб.
— Він не раб. Це мандрівник. Однак прибув із кількома іншими амітрайськими Дієвцями та, мабуть, жерцями. Під проводом одного, який вміє змінювати обличчя й вимагає називати себе Червенем. Це означає, що ті пішли. Відтоді вона тримає мене у вежі. Не знаю, чому вона мене не вбила. Весь час щось вигадує, відправляє цього амітрая, щоб він нібито мене лікував, а потім знову труїть. Смільдрун ніхто не обирав стирсманкою, тільки мене. Якщо домочадці дізнаються, що я точно помер, вони заберуть у неї владу. Зараз вона править від мого імені й переконує їх, що я за морями. Коли вони вирішать, що я більше не повернуся, і почнуть бунтувати, тоді вона знайде мене живим, але таким хворим, що все одно зможе правити від мого імені. Так я вважаю.
— Знайде тебе у власному домі?
— О, вивезе вночі, отуманеного травами, і залишить на перевалі, а потім поїде туди на полювання й знайде напівмертвого мандрівника, який впав від виснаження, майже дійшовши додому. А потім знову буду правити, замкнений у кімнаті, не піднімаючись з ліжка, за допомогою своєї коханої, солодкої Смільдрун.
Я міг проносити Кальґарду їжу без отрути, і то не завжди, але не міг його звільнити чи принести йому зброю. Якби я просто відчинив йому вежу й привів поперед очі домочадців, вони просто не впізнали б його. Принаймні не за такий короткий час, якого потребувала б Смільдрун, аби убити нас обох. До того ж від трав Удулая він був занадто слабким. Відтоді, як не кожен глек і не кожен шматок м'яса приносив йому отруту, він міг сідати або якусь мить стояти, спираючись об стіну. Раніше або повзав, або лежав. Його постійно переслідували видіння та марення, тоді він не міг говорити, тільки белькотів або плакав і кидався там, де впав, як риба, витягнута з води.
Отже, я знайшов союзника, який міг бути могутнім, але поки що був безпорадним.
І знову я чекав. В полоні чорно-білих, похмурих днів.
Одного дня сніги почали танути. З дахів падали бурульки, і все було обмито крижаною водою, яка лилася зі стріх і текла струмками. Ми раділи, спостерігаючи, як із гір сходять лавини, і навіть тоді, коли нас мочив крижаний дощ.
А потім раптом вся ця вода замерзла, і знову випав сніг. А через два дні він знову почав танути.
Кальґард знову навчився ходити, хоча ноги ставив обережно і швидко втомлювався.
Я почав красти їжу, яку ми ховали в дров'яному сараї всередині в'язанок хмизу або обгортали її корою, щоб пакунки виглядали як поліна.
Вночі було чути тужливий крик птахів, що летіли з півдня. Дерева й земля почали наповнюватися соками, і те ж саме я відчував у своєму тілі.
Я викрав із комори горщик меленого лютоболотця, яким тут ніколи не користувалися, і який стояв там давно, але закоркований та залитий воском, тож, на щастя, не зіпсувався.
Бенкей знайшов біля річки кущ, чиї прямі пагони мали м'який середній прошарок, який було легко видлубати, а місцеві робили з нього свистульки. Ми ж порізали їх на трубки, які заткнули дерев'яними корками, наповнили відваром з лютоболотця й з іншого боку вставили щільно підігнаний кілочок, що потім виступав із трубки.
Достатньо було вийняти цей непримітний пристрій з-за пазухи та, прицілившись у пса, вдарити долонею по виступаючому кілочку, вбиваючи його всередину трубочки. Корок вискакував, і струмінь відвару, який пік в очі так, що навіть під час варіння з них текли сльози, бризкав на морду пса, який падав у муках і втрачав нюх і зір надовго, а іноді навіть назавжди. Тим же відваром можна було окропити свої сліди, змочивши в ньому мітлу з тонких гілочок. Цього було достатньо, щоб собака не міг підійти до цього місця тривалий час, а тим більше взяти слід.
Потім ми почали підковувати коней і щодня водили їх до кузні, до якої зазвичай нам не дозволяли наближатися. Скориставшись нагодою, Бенкей вкрав звідти три погнуті цвяхи, які потім акуратно розплескав і позагинав на кінцях. Він сказав, що може цим відкрити будь-який замок і засув у дворищі, якщо тільки матиме хвилю спокою.
Ми крали шматки мотузок і старі повстини, які зберігали під сідлами. Усюди ще лежали клапті важкого мокрого снігу, а там, де він уже розтанув, було видно жирне слизьке болото або пучки засохлої брудно-жовтої трави. Повітря почало пахнути, хоча ще нічого не росло. Бували навіть дні, коли хмари розходилися, і ми бачили шматочки блакитного неба та сонце, яке, як нам раніше здавалося, вже давно кудись собі пішло.
Наші зимові черевики з повсті, які ми носили під військовими сандалями, давно розвалилися, і нам довелося робити нові з ганчірок, шкіри та шматків повстин. Самі сандалі також довелося серйозно ремонтувати, але Бенкей упорався з цим без особливих труднощів, бо в армії це вмів кожен.