— Я в цей час відкрию замок і зніму засув із воріт. Відчиню їх і виведу коней. Ти побіжиш за мною, і ми знову закриємо ворота, а потім увіб'ємо під них клини, які вже чекають під камінням. У цей час наша халупа і стайня вже горітимуть.
— А ми поїдемо.
— Вільні.
— Вільні. Мосукандо!
Ми потиснули один одному зап'ястя.
І в цей момент ми почули гуркіт. Важкий дерев'яний звук, ніби потужний таран ударив у ворота. Халупа була замкнена, тому я скочив на мій дорожній кошик, підтягнувся до димоходу й визирнув.
Визирнув — і побачив величезну кулю вогню. Побачив, як вона з протяжним гуркотом перетинає небо над воротами, а потім падає на середину головного подвір'я, розлітаючись на шматки й викидаючи вгору величезний стовп полум'я, схожий на гриб. Полум'я розлилося навколо, запалюючи дах стодоли та стіни сусідніх будівель, гудучи стіною жару на подвір'ї.
— Хтось вистрілив з онаґера по двору! — закричав я до Бенкея. — Це запалювальний снаряд! Двір і комора у вогні!
Бенкей вилаявся і з усієї сили вдарив по дверях. Вони затряслися, але залізний засув тримав міцно.
Ми мали його розхитати лише напередодні втечі.
Краплі запалювальної рідини падали скрізь навколо, я бачив, як на подвір'ї та стінах тліють синюваті вогники. Було чути ревіння полум'я й перші крики людей, з даху нашої хатинки почав сочитися їдкий, густий, як молоко, дим.
— Ми тут згоримо! — закричав Бенкей.
— Разом! — вигукнув я. Палаючий шматок колоди впав із даху, я розтоптав його, захлинаючись від диму. Ми стали поруч та одночасно вдарили по дверях.
— Ще раз! — закричав Бенкей. Двері затріщали, але залишалися замкненими. Ми натиснули знову, і тоді вони з гуркотом відчинилися. На диво, засув досі тримав, але ми вирвали зі стіни гаки, на яких трималися петлі. Я вискочив назовні, закашлявшись, у той час як Бенкей накинув куртку на голову і повернувся до халупи, під дах, що палав, стріляючи шматками залитої вогнем стріхи. За мить він викинув звідти мій дорожній кошик, наші ножі, а я встиг витягти палаючий і закіптюжений ціпок шпигуна лише тому, що в цей момент горіла солома з іншого боку даху.
Бенкей упав усередині, тому я заскочив до халупи, як у піч для випікання хліба, почув тріск, з яким загорілося моє волосся, схопив вивідника під пахви й витягнув на подвір'я. Хтось пробігав у світлі полум'я й клубах диму, жахливо кричачи. Усі тварини почали ревіти страшними голосами, і разом із гулом полум'я це був найжахливіший звук, який я чув у житті. Я знайшов під стайнею дерев'яне відро і хлюпнув водою на голову Бенкею, а потім ударив його кулаком у груди та кілька разів натиснув на них.
На поміст над воротами з пронизливим свистом посипався дощ стріл, вартовий заверещав, перекинувся через огорожу й гепнувся на брук подвір'я, як великий наповнений буклак.
На головному подвір'ї металися чорні силуети, хлюпаючи відрами води на стіни й дах дворища, і скидали солому гаками на жердинах.
Бенкей захрипів і з моєю допомогою припіднявся, а потім зблював.
— Уже... — важко видихнув він. — Матінко, мої коні!
— Стайня далеко, — заспокоїв я його. — Їм нічого не загрожує. Ми повинні тікати.
— Ми не зможемо... якщо хтось штурмує ворота. Нас уб'ють...
— Ми повинні звільнити Кальґарда, — сказав я, піднімаючи вивідника за руку.
— Мої відмички... залишилися всередині... я не встиг.
— Щось придумаємо, — крикнув я. — Нам більше не потрібно бути тихо.
Я простягнув Бенкею ціпок шпигуна. Він схопився за кінець, повернув і витягнув меча. Я відблокував лезо списа, і ми вирушили до самотньої й спокійної вежі, що стояла на іншому боці садиби, просто біля гірського схилу, занадто крутого, щоб хтось намагався звідти атакувати.
Домочадці впоралися з пожежею, і закіптюжене обійстя без частини даху шипіло й випускало клуби пари та диму. Посеред подвір'я все ще горіли залишки снаряда, а також купи хмизу, зірваного з даху, і дошки, які не вдалося загасити. Ми пробігли збоку, і в метушні ніхто не звернув на нас уваги. Смільдрун була вбрана лише в подерту й вимазану сажею сорочку, а також мала на собі криво одягнений панцир та шолом на голові. Хтось кинув їй меча разом із поясом, який вона схопила однією рукою.
Ми відчинили хвіртку до завулка й зачинили за собою на засув.
Озирнувшись, я побачив, як щось із величезним гуркотом вдаряє у ворота, і з нашого боку раптом виріс товстий, як дишель, спис із чотиригранним наконечником. Почувся скрегіт ланцюгів, спис затріщав і раптом відковзнув углиб дверей, чотири леза, схожі на якорі, вп'ялися у балки й розійшлися, як пелюстки квітки, а потім ворота з жахливим скрипом вигнулися та вилетіли з потужним гуркотом і тріском розбитого дерева. Я побачив, як вони від'їжджають у темряву, волочені запрягом із восьми великих коней, а потім почув дикий хор криків, і у ворота ринули люди, але я бачив лише рівну стіну щитів й куполи шоломів, що виблискували над нею.
— Що вони кричать? — запитав Бенкей.
— Ім'я того юнака, що повісився, — пояснив я. — Вони кричать: «Гарульф! Гарульф!»
Ми кинулися далі. Два пси, що вискочили на нас, були вбиті відразу, ми майже не зупинялися. Одному з них Бенкей перерубав шию, а я лише наставив спис під другого, який настромився на нього власною вагою.
В одну мить я відчув, як добре знову мати зброю. Знову став людиною, яку не так легко до чогось змусити. Ще не вийшов за палісад дому Рососяйної, а вже відчув себе вільним.
На головному подвір'ї домочадці зіштовхнулися з нападниками з такою силою, що почувся оглушливий гуркіт зіткнення щитів, деякі люди з перших рядів попадали на землю, хтось перекинувся в повітрі, вибухнув пекельний крик. У мерехтливому світлі палаючих подекуди балок металися чорні силуети.
— Бенкею, двері до вежі! — закричав я у відчаї. Але він уже стояв навколішках перед замкненими воротами, як сліпець, обмацуючи замок і завіси.
— Нігтями я цього не відкрию, — гаркнув він. — Простеж, аби мені ніхто не заважав.
Він кинувся через подвір'я і почав шарпати двері якоїсь шопи, всунув лезо ножа шпигуна в щілину біля дверей, потім навалився на них плечем, штовхнув і відчинив. Зник усередині, і я чув, як він перевертає різні предмети. Сам я стояв із мечем у руці та списом, притуленим до ближньої стіни, зіщулившись у тіні й спостерігаючи за подвір'ям. Домочадці на якусь мить затримали натиск нападників і змогли збитися в тісний гурт, виставивши перед собою стіну щитів, я чув, як метал гримить об метал, як лунає гуркіт ударів тих, хто знайшов місце, щоб замахнутися в натовпі, що напирав. Бачив спини тих, хто стояв позаду, як вони впираються всім тілом, а підошви їхніх чобіт ковзають по бруку. Моторошний бойовий крик стих, чути було лише гуркіт ударів і зрідка поодинокі крики поранених.
Бенкей повернувся з шопи, несучи оберемок якогось залізяччя, якісь цвяхи, обруч від бочки та, здається, зламаний серп, після чого звалив усе це під дверима й опустився на коліна перед замком.
Від юрби у вирі битви почали відриватися окремі фігури та мчати в наш бік або розбігатися між будівлями.
Я побачив, як завулком мчить Смільді, якого я ніколи не любив, бородатий, великий грубіян, який не пропускав нагоди врізати мені ногою, тепер переляканий як дитина. Розмахуючи мечем, він мчав просто на наше подвір'я, стогнучи від страху і бризкаючи кров'ю, що юшила з розрубаного плеча. Шматок щелепи разом із зубами звисав на шматку шкіри, чвиркаючи струменями крові. Я подумав, що цього я з великим задоволенням уб'ю, аж раптом він розкинув руки й упав на пів кроку з таким розгоном, що проїхав по бруківці. З його спини стирчала коротка сокира з широким лезом.
Із галасу долинув гучний, мов сурма, крик Смільдрун: «До вежі! Всі до вежі!», зібраний у центрі натовп почав рідшати й випльовувати поодиноких людей, що бігли в наш бік.
Я тінню підскочив до лежачого Смільді, наступив йому на спину й вирвав сокиру, а потім кинувся назад під вежу, чуючи за собою тупіт багатьох ніг і знову хрипке скандування Людей-Грифонів, які кликали свого мертвого товариша.