— Всі біжать сюди, — закричав я до Бенкея. — Поспішай!
— Затримай їх чимось, тохімоне, — прохрипів він крізь зуби. Із замкової щілини стирчало кілька цвяхів, вставлений одним кінцем розігнутий обруч від малої бочки, а Бенкей сидів боком, ніби прислухаючись до чогось у замку, й обережно рухав наїжаченими шматками заліза.
— Мені потрібен час, — сказав він, сидячи із заплющеними очима.
— Немає часу! — вигукнув я у відчаї. — Я здобув сокиру! Вирубаймо їх!
— Залиш собі ту сокиру, — люб'язно порадив він, потім кілька разів постукав держаком ножа по цвяху й обережно поворушив обручем. Домочадці вбігли на подвір'я під вежею.
— Бенкею!..
У замку щось клацнуло, двері заскрипіли й прочинилися.
Ми обидва вскочили всередину й зачинили двері в цілковитій темряві.
Наосліп їх обмацавши, я зрозумів, що тут немає засува, але залишилися гаки. Можливо, засув лежав десь поруч, але в темряві я не міг його знайти. На подвір'ї під вежею вибухнув шалений галас, хтось бив у двері, не знаючи, що вони вже відчинені, було чути тупіт, крики, скрегіт і свист заліза.
— Прикривайте мене! Відчиню! — кричала Смільдрун. — Охороняйте Сміґральда! З'їм вас живцем, якщо з його голови впаде хоча б волосина!
Знову тупіт, крики, свист сталі. Глухий звук тіла, що падає, булькотливе харчання. А потім — дзенькіт і скрип ключа в замку. І прокляття, тому що відчинений замок не можна ще більше відчинити.
Я схопився за сокиру і намацав гаки на дверях та на одвірку, намагаючись увіпхнути туди держак, коли двері раптом відчинилися, і я опинився віч-на-віч зі Смільдрун. Смільдрун без шолома, червона, блискуча від крапель крові на обличчі, з дикими вибалушеними очима й вишкіреними зубами, як в Аззіни, Пані Жнив. Не роздумуючи, я схопив її за волосся і потягнув до себе, підбивши ногу копняком. Вона впала на мене своїм великим, важким тілом, ми повалилися назад, Бенкей кинувся до дверей і потягнув їх на себе, а потім зі скрипом вставив сокиру в гаки, повністю їх блокуючи. Ззовні почулися розпачливі крики та гуркіт, хтось бив у двері, хтось стрибав на них, але вони відчинялися назовні, й це не могло допомогти.
А я відчайдушно боровся на землі в цілковитій темряві, придушений тілом Смільдрун, яка впихала мені передпліччя в горло, намагаючись вирвати другу руку, товсту й слизьку, як величезна змія. Мені не вистачало повітря. Я перевернувся і вдарив Смільдрун коліном в ребра з усієї сили, потім зумів намацати її руку і вивернув її назовні в зап'ясті, відчуваючи, що вона все ще стискає великий ключ від вежі. Мені вдалося перекинути її вивернуту руку над головою і вислизнути з-під її тіла. Вона мала впасти обличчям донизу, коли я виламував їй плече, тягнучи руку вгору, але натомість сперлася другою рукою об підлогу і, хрипко скавучачи, почала згинати вивернуту руку в лікті. Я не міг її втримати, хоча тягнув обома руками, бо вона була сильною, як ведмідь. Я копнув її в голову й вирвав ключ із пальців, потім відскочив від неї, намацав у темряві замок, вставив ключ і прокрутив. А потім вирвав його із замкової щілини.
Дракониця вже стояла на ногах. У заграві пожежі, що проникала крізь вузькі вікна нагорі, я почав щось бачити в темряві — чорні силуети, які маячили в сутінках, — тож зауважив, як Бенкей кинувся на Смільдрун і вдарив її ножем, вона завила від люті й схопила його за горло, він ударив іще раз, вона підняла його однією рукою і кинула об стіну. Я почув гуркіт, з яким він упав на підлогу, ламаючи щось дерев'яне.
Я прослизнув уздовж стіни до сходів, чув, як вона важко дихає, стоячи посеред кімнати з розкинутими руками, намагаючись намацати щось у темряві. Вона стояла на моєму шляху.
Я повернувся до дверей, схопив сокиру, що лежала на гаках, і зняв її. Вона почула скрегіт заліза й кинулася до дверей, а я спробував прослизнути до сходів. Росососяйна схопила мене за ногу, я впав на сходи, зачепивши сокирою об поручні, люто відштовхнувся ногами й кинувся вгору навкарачки. Вона знала, що ключ у мене, а я хотів відволікти її від Бенкея, тож, підвівшись на ноги, побіг нагору, аж поки не зупинився на вершині вежі — круглій кам'яній платформі, накритій дахом на товстих стовпах.
Чув, як вона тупотить, переслідуючи мене, і не знав, що робити далі. У мене були сокира і ключ. Це все.
З вершини вежі я бачив, як домочадці збилися навколо дверей, і скоцюрбленого біля них Сміґральда, якого двоє воїнів захищали своїми щитами, відчайдушно чинячи опір, усюди лежали покручені тіла, розкидана зброя й порубані щити. Під частоколом наша халупа і стайня з гуркотом палали, кидаючи руду заграву на всю околицю.
Люди-Грифони атакували домочадців групами під прикриттям щитів, але решта вже неспішно блукали подвір'ям, пили воду з цебер або сідали, щоб трохи відпочити, а потім змінити тих, хто все ще рубався з домочадцями під вежею, хтось гнався за верескливими жінками, хтось викидав через вікна дворища срібний посуд, який дзвенів на камінні.
Група купців, мабуть, була лише авангардом; можливо, саме вони привезли сюди складені машини, але нападників було набагато більше.
Смільдрун випірнула з отвору в підлозі з мечем у руці, і в її погляді відбилося заціпеніння.
— Щурку! Це ти?! — підняла брови й подивилася на мене з сокирою і ключем у другій руці. — Не бійся, малий. Просто віддай мені ключ, — сказала вона найлагідніше, як могла, простягаючи руку. — Ми впустимо наших усередину. Давай... Я нічого тобі не зроблю!..
У її голосі зазвучали лють і відчай.
— Ти ж звідси не втечеш. Ти на вежі. Ну ж бо, віддай мені ключ.
— Візьми його сама, прекрасна Смільдрун, — процідив я крізь зуби та показав їй ключ, а потім сунув його за пазуху куртки й схопив сокиру іншою рукою під навершям.
Вона похитала головою та рішуче рушила на мене, навіть не піднімаючи меча. А потім ударила недбало і дуже швидко.
Я заблокував один удар руків'ям сокири, від другого ухилився, вдарив плазом, на волосину не сягаючи її обличчя, і відскочив на інший бік вежі.
Знизу залунали крики.
Одні кричали: «Віддайте нам прокляту Смільдрун, і ми вас залишимо!», а інші: «Впусти нас, Смільдрун!» Спис пролетів просто над балюстрадою вежі й зник з іншого боку, кілька стріл просвистіли поруч, дві вп'ялися в балки даху.
Смільдрун безпорадно роззирнулася, а потім раптом стрибнула в отвір і з гуркотом збігла сходами.
— Виходь, кривава Смільдрун! Спробуй стати до битви з кимось, хто не скутий! — кричав хтось унизу. Інший знову скандував ім'я нещасного Гарульфа.
Домочадці скористалися моментом перепочинку і збилися в прикриту дахом зі щитів групу, як колонія морських рачків, виставивши назовні лише вістря списів.
За мить Рососяйна знову з'явилася на вершині вежі, волочучи перед собою закривавленого безвладного Бенкея. Він ворухнувся і слабо застогнав. Вона труснула ним, як мисливський пес впійманою здобиччю, а потім перевернула набік і притиснула лезо меча до його живота.
— Ти нікуди звідси не підеш, — сказала вона. — Але він піде. Просто вниз. Віддай мені ключ, або я розпорю йому живіт. Віддай мені ключ, і я дозволю тобі стрибнути. Зроби це, віддай мені ключ, щурку. Адже там унизу Сміґральд. Він там внизу. Ну, давай! — раптом закричала вона з люттю. — Або дивись, як я його патратиму!
— Добре! — закричав я у відчаї, бо справді не знав, що робити далі. — Пусти його, і я кину тобі ключ!
— Кинь ключ, і я його відпущу!
Я витягнув ключ із-за пазухи й виставив за балюстраду вежі.
— Відпусти його, бо кину.
Смільдрун вилаялася, а потім різко штовхнула Бенкея в мій бік. Той безвладно впав на підлогу біля її ніг.
Вона підняла меча, тому я кинув ключ їй під ноги. Вона підняла його, випросталася і затиснула руку на кованому залізі. А потім знову замахнулася мечем.
— Чому, щурку... — сказала вона із сумом у голосі. — Чому? Як ти міг... Я любила тебе. І точно випустила б.
Я міцніше стиснув сокиру.
— Я не щурик, — сказав я. — Я Стовп, син Списника, кайтохімон клану Журавля. А ти не відпускаєш нічого, на що хоч раз покладеш руку, солодка Смільдрун.