Горлейф Дощовий Кінь сказав, що ми повинні пробратися на морі на один із цих крижаних кораблів, здобути його й заплисти всередину, вдаючи команду, а потім розберемося. Скафальді ж уважав, що можна спробувати браму за мостом, якщо вже вона, вочевидь, відчинена, і зайти, наче так і має бути, влившись у натовп, а потім ударити зненацька, пограбувати, до чого доберемося, прорубати собі шлях до порту й утікати човном на наш пляж. Якщо вдасться, дізнатися, де утримують викрадених дів, і забрати, кого вдасться. Я сказав, що обидві ідеї однаково чудові та що так само можна пройти гребенем гори, а потім спуститися канатами вниз. І що пробратися зненацька за мури можна багатьма способами, якщо вони, як ми бачимо, нічого не очікують, тільки от небагато нам з цього буде радості, якщо ми не знаємо, чого сподіватися в замку. Тож ми погодились, що треба спробувати пошпигувати й принаймні дізнатися, як багато там озброєних людей.
Ми поділилися. Ті, хто жив у горах і умів найкраще видряпуватись по скелях, узяли канати й пішли гребенем навколо кратера, щоб дістатися за водоспади й побачити, що можна зробити цим шляхом. Інші мали прокрастися через білу долину поближче до брами й подивитися, що можна зробити тут. Решта мала сховатися серед скель і чекати сигналу. Я пішов із тими, хто мав пройти через долину й підкрастися до брами. Звісно, спочатку ми всі трохи відпочили після важкої всеношної ходьби через гори й ліс і випили трохи, як зазвичай перед боєм.
Нелегко було зійти зі схилу під поглядами вартових, які ходили верхівкою муру. Нам вдалося лише тому, що там росли кущі, й було багато скель, а дно долини вкрила імла.
Це не була холодна імла, що з'являється тоді, коли наближаються примари урочища. Там було цілком тепло, а в повітрі витав незвичний запах. Солодкий, сумний і прекрасний водночас. Тобто так стверджували інші. Для мене він був надто солодким, в голові одразу почало дурманитись, а до горла швидко підкотила нудота. На дні долини ми вже перестали перебігати від скелі до скелі й ховатися серед кущів і засохлої трави. Нас огорнув туман. Ми не бачили ні мурів, ні замку, тільки дерева й кущі, зроблені з льоду. Теплого льоду, який не танув так само, як і цей корабель. Гілки, листя й квіти, ніби зіткані з крижаного мережива, ледь подзвонювали від наших доторків, як кришталеві дзвіночки.
Він на мить виструнчується, дивиться на свої долоні, ніби перевіряючи, чи вони не дрижать. Стискає їх у кулаки й спирається ними об стіл, а потім бере олов'яний різьблений кухоль і випиває до дна. Зиркає на нас, на кожного по черзі, наче боїться, що ми почнемо сміятися, але ніхто не сміється. Сильфана дивиться на нього з-понад сплетених долонь, схиливши голову, Спалле споглядає, вичікуючи, бавлячись шматком сушеного вудженого м'яса, з ножем в іншій руці. Ґрунальді наливає собі пів кухля грифонячого молока, а потім доливає води.
— Те, що сталося потім, я пам'ятаю, як сон, — каже він, поволі крутячи головою. — Чи як важку пиятику. Не знаю, що з того правда, а що я просто бачив. Пам'ятаю, що ми ходили серед тих крижаних дерев і кущів, що під нашими ногами росли сяйливі квіти, що дзвеніли від подиху вітру. А потім вранішнє сонце вийшло з-за хмар, які лежали над горизонтом, і тоді весь сад засяяв усіма кольорами. Як райдуга чи кристали. Мінилась імла, листя й квіти, а ми дивилися, онімілі. А тоді всі ці крижані квіти розпустилися.
Тепер я думаю, що, мабуть, це запах квітів забив нам памороки. Я бачив, як чоловік, який стояв біля мене, зняв шолом і опустив його на землю, а потім став на коліна, встромив меча в землю й почав плакати, як дитина. Я злякався й спитав, чи у нього щось болить, чи він не випив забагато, а він сказав, що чує колисанку, яку співала його мама, і почувається так, ніби здобув усе, що так довго шукав, ніби нарешті повернувся додому. Туман почав підійматися, і я побачив, що більшість наших тиняється серед тих крижаних рослин, наче вони п'яні, побачив, як вони відкидають зброю і сідають або лягають на землю. Я відчував, що мені дедалі більше дурманиться в голові, і я починаю пітніти. Стало зрозуміло, що невдовзі нас із мурів побачать вартові, а далі їм вистачить просто взятися за луки. Я побачив Скафальді, мого кузена, він сидів на землі серед скель над невеличким ставком і гиготів. Я пішов до нього і схопив за плече. Він обернувся, і тоді я побачив, які в нього страшні очі, мутні, ніби наповнені кров'ю й молоком. Своїм шоломом він зачерпнув води із джерела і подав мені, щоб я випив. «Пий, — закричав він. — Це краще за вина Півдня, краще за святкове пиво. Ти ніколи не пив нічого кращого!» Я відпив ковток, але це була звичайна чиста вода. Я струсонув його, але він знову почав пити, а потім упустив шолом і сказав щось на кшталт: «Знайшов. Нарешті я знайшов». Усюди навколо я бачив Людей Вогню, які ходили, хитаючись, сміялися чи плакали, або сідали на землю й дивилися поперед себе з дурнуватою посмішкою, ніби їм відчинили навстіж гареми Ярмаканди. Таких, як я, лишилося небагато, ми стояли зі зброєю в руках, не знаючи, що робити. А потім ми побачили... — Ґрунальді замовкає, робить кілька безпорадних жестів, ніби не може добрати слів, що з ним трапляється досить рідко. — Це було ніби як... як ті люди, яких змінила сила урочища, як химери, яких вирощують божевільні Пісенники в далеких краях. Ми побачили громадку дівчат. Голих дівчат, але якщо придивитися, то було видно, що це не звичайні жінки. Вони були дуже гарними, але водночас нагадували звірів. Якихось сарн чи газелей. Навіть топталися на місці так само, як сарни, трохи налякані та збиті в стадо. Мені здалося, що їхня шкіра вкрита делікатною короткою шерстю, а замість пальців на ногах у них були дрібні копита. Химери зазвичай недоладні, наче хворі, але ці виглядали природно, ніби народилися такими найприроднішим чином. Тільки вони не були людьми. Навіть їхні обличчя були дивними. Обличчя прекрасних дівчат і водночас якихось звірів. Здавалося, що розуму у них не більше, ніж у газелей. Я чув їхнє гиготіння, але це було перегукування, а не справжній сміх.
Інші зненацька виринули зі ставка, гладенькі й мокрі, як морськоні з ополонки, у них також були форми прекрасних дів, але водночас вони нагадували морські створіння, їхнє волосся було зеленим і схожим на водорості, а на шиї відкривалися зябра. І всі вони линули до наших воїнів, щоб гладити їх і пестити, а ті стояли, як вчаділі, опускаючи зброю. І в цьому одержимому натовпі залишилося кільканадцятеро таких сторожких, як я, що крутилися на зігнутих ногах, із виставленими вперед мечами. Ми зрештою збилися в коло спинами один до одного, не знаючи, що робити далі.
Туман розвіявся в променях вранішнього сонця, ніби хтось відсунув завісу. Я побачив водоспад, гору і блискучі мури замку. А трохи збоку, на скелі, що стирчала із землі, сидів на зігнутих ногах монстр. Він виглядав як могутній муж і мав на собі тільки дивний нагрудник, схожий на панцир черепахи. Над скронями в нього з голови росли закручені карбовані роги, його чоло було випуклим, могутнім і дивним, ніс — плескатим, а круглі очі — брудно-жовтими. Я глянув, як дивно він присів на тій гострій скелі, на його ноги лише з двома пальцями, що закінчувались копитами, і могутні плечі. В одній руці він тримав залізний молот на довгому держаку, а в другій — велику кручену мушлю. Я чув, як люди поруч зі мною звертаються до Гінда чи Коваля, щоб ті побачили їхню смерть і приготували їм луги Долини Сну. Бик поглянув на нас і форкнув, аж задрижала земля. А потім зіскочив зі скелі й подув у мушлю. А тоді через міст від бічної брами на нас вийшли воїни. Там були звичайні люди й дивні потвори, впереміш. Ступаючи на луг, вони вишикувались у три ряди й виставили перед собою стіну розмальованих щитів.
Дівчата розбіглися, як сполохані газелі, наші люди повставали з землі — деякі вже мусили зашнуровувати штани — й підняли розкидану зброю, а потім долучилися до нашого кола. Водяні дівчата стрибнули у ставок спритно, немов видри, але одразу ж виставили голови із чорними цікавими очима, в яких не було нічого людського.
Пролунав рев кількох рогів, що звучали як ремствування морських потвор, і Люди Вулкану, що стояли рядами, розступилися, пропускаючи високого мужа зі світлою короткою бородою, у штанах, каптані й короткому плащі з вишитим срібною ниткою безлистим деревом. Людина ця здавалася старою, але ішла хвацько, як юнак, спираючись на спис. Я глянув на його діадему й подумав, що це все ж проклятий король. І що ми мусимо його вбити, бо це перший король за дуже довгий час, який з'явився у нашому світі, за Остроговими островами, і якщо ми цього не зробимо, невдовзі з'являться й інші. Бо королі плодяться, як миші, якщо їм це дозволити. А коли він підійшов ближче, я побачив, що те, що стирчало на його голові, було не діадемою, а таким деформованим черепом. Із нього росли гострі, немов бурульки, форми, вкриті звичайною шкірою, що нагадували замок із купою веж, такий самий, як той, що здіймався перед нами. Поруч із цим мужем крокувала інша істота, більша від нього на добрі два лікті, зі щелепами, як у хижого кота, і великою золотою гривою, що спадала на шию і плечі. На її голові росла коротка шерсть у коричневі смужки, вона тримала велику дворучну сокиру з двома вістрями. Позаду йшло ще четверо мужів, схованих у глибоких каптурах плащів із вишитим деревом. Коли вся процесія зупинилася, вони скинули плащі, відкриваючи нашим очам малі шоломи із завісами з кольчуги, що закривала все лице. Позаду весь час сурмили мушлі й роги, а з боку вояків до нас долітало биття барабана. Бикулака відійшов від своєї скелі й став біля інших.