Вона раптом вищирилася в дикій посмішці.
— Смільдрун бере те, що хоче, — сказала вона. — І так буде завжди.
Раптом пролунав свист, і збоку її шиї виросло лезо меча з ціпка шпигуна. Рососяйна витріщила очі й моторошно захрипіла. Лезо ворухнулося та зникло, а з розрубаної шиї бризнула кров.
— Це я, — сказав Кальґард, що Крокує З Вогнем, тримаючи закривавленого меча. — Я повернувся додому. До свого дому.
Смільдрун обернулася до нього, все ще стікаючи кров'ю. З її широко розплющених, сповнених болю очей покотилися сльози. Кальґард із зусиллям підняв меча та знову вдарив.
Йому знадобилося аж три удари, щоб відокремити голову від тіла Смільдрун, що досі здригалося. Потім він підняв її за волосся і підійшов до балюстради.
— Смільдрун Рососяйна мертва! — хрипко закричав він. — Я Кальґард, що Крокує З Вогнем, стирсман цих людей! Припиніть битися! Що б вам не зробила моя дружина, це вже закінчилося. Це кінець правління Смільдрун!
Голова моєї небажаної коханки, моєї пані, моєї мучительки й моєї демониці водночас з огидним тріском упала на бруківку подвір'я і покотилася до ніг Людей-Грифонів, залишаючи кривавий слід.
— Нехай кинуть мечі й щити, — закричав один із Грифонів. — Тоді ми припинимо рубати!
Домочадці під вежею почали зі стукотом кидати зброю на каміння.
Кальґард обернувся до мене з блідим і блискучим від сліз обличчям.
— Я вбив свою солодку Смільдрун, кірененцю. Моє дворище пограбоване і спалене. У мене на вихованні залишився її син, який насправді не мій.
— Але тепер ти вільний, — сказав я. — Ти повернув свою долю і життя. І ще багато чого зможеш досягти.
— Ці люди тут через тебе? — запитав він, вказуючи мечем на подвір'я.
— Вони тут через Смільдрун, — відповів я. — І через те, що вона зробила. Вона обрала такий шлях. І я також маю свій, і моя доля також може повернутися до мене. Бо всі ми йдемо Під Гору на самоті. Пам'ятай, що ти обіцяв Гінду, богу воїнів.
— Пам'ятаю, — сказав він. — Візьміть, що хочете, і йдіть якнайшвидше. І ніколи не повертайтеся.
Потім нас витягли з вежі: мене й непритомного Бенкея. Нам наказали сісти на залиту кров'ю бруківку разом з іншими домочадцями, позбавленими зброї, пораненими та розгубленими. Ті, хто мав достатньо сил, просто дивилися на безвладно оголене, позбавлене панцира і безголове тіло Смільдрун, на її голову, насаджену на спис, встромлений посеред подвір'я.
Ми сиділи у світлі тремтливого полум'я й чекали. Бенкей прийшов до тями, але був настільки побитий, що ледве міг рухатися. Жінки схлипували, поранені стогнали від болю, спливаючи кров'ю на каміння і сидячих навколо. За тілом Смільдрун лежали в ряд усі вбиті домочадці, їх було дванадцять.
— Пробач мені, тохімоне. Я її недооцінив. Вона була сильною як бик.
— Вона вже мертва, — сказав я. — Ми — поки що ні. А що має бути, то буде.
Через якийсь час хтось вказав на мене кінцем меча і наказав встати. Це був стрункий воїн у лускоподібному обладунку та шкіряному порізаному плащі, який сягав до землі. Коли він зняв шолом, я побачив, що це дівчина. Та сама, якій я колись розповів історію нещасного Гарульфа.
Вона наказала мені йти з нею до головного подвір'я, де мене поставили перед правомовцем — величним чоловіком у вишитому золотом синьому плащі, з довгим золотим волоссям, зав'язаним на потилиці, і короткою бородою, який сидів із похмурим виглядом на власному сідлі, поставленому на землю, і пив найкращий мед Смільдрун з окутого сріблом рогу.
Мене запитали про ім'я, потім наказали показати клейма і пояснити, як я опинився на Землі Мореплавців і як став рабом. Потім мені довелося розповісти, як я жив у неволі у Смільдрун, і що сталося з Гарульфом й тим другим, якого називали Снакальді Сердечна Долоня.
Це тривало досить довго, після чого правомовець якийсь час обмірковував почуте, а потім встав і, розмахуючи рогом, урочисто виголосив кілька віршів, у яких було щось про належну поведінку, розсудливість, про те, що означає бути людиною, про скельних вовків і про богів. Вірші були так майстерно складені, що я мало що з них зрозумів, але воїни навколо поважно кивали головами й виглядали зворушеними. Задоволений ефектом, який справив, правомовець виголосив іще один вірш, в якому, як я зрозумів, ішлося про мистецтво варіння пива, про дірявий човен, а також про фрукти, які зберігають на зиму і про те, що деякі з них гниють, і ці слова справили ще більше враження.
Потім він оголосив, що Люди-Грифони мали повне право на помсту, але до цієї справи повернуться на найближчому вічі в їхній країні. Проте, на його думку, вони вже завдали достатньо шкоди в маєтку, а законний господар ні в чому не винен, тож він заборонив Грифонам брати більше здобичі та вбивати решту домочадців. Потім оголосив, що ми з Бенкеєм маємо отримати знак свободи й можемо піти, взявши з собою по коню, зброю з убитих та провіант на дорогу. Те саме мало стосуватися решти рабів, які відтепер могли піти, куди хотіли.
Я повернувся до Бенкея і повідомив йому новину, але він був сумним і напівпритомним, бо стверджував, що Смільдрун кілька разів ударила його головою об кам'яну стіну. Я ж думаю, що він погано почувався від того, що його заскочили зненацька, і якби не сліпий випадок, він вже був би мертвим.
Тож ми залишилися до ранку, але пішли спати до стайні. Домочадців тим часом зігнали до великої зали, де їхній колишній вождь мав їм багато розповісти. Я взяв із комори трохи запасів: сушеного й копченого м'яса, хліба та сиру, а також кілька ковдр, корм для коней та інші речі, знайшов також свій ножик для їжі й кілька дрібниць, що належали мені та Бенкею. Зі стосу зброї, знятої з убитих, мені дозволили вибрати те, що я хотів, але те, що мало цінність, вже привласнили собі Люди-Грифони. Тож я знайшов дві не надто подерті кольчуги, шоломи, які носили місцеві, два важкі, масивні мечі. Найважче було знайти щити, які ще на щось годилися, бо ці люди зазвичай роблять їх зі спеціальної деревини, обтягнутої шкірою, і швидко їх зношують. Усі, які я знайшов, були порубаними, металеві деталі були погнутими, а шкіра висіла на них клаптями. Однак я знайшов два щити, на яких принаймні ручки та металеві деталі були в хорошому стані, й вирішив, що решту ми полагодимо десь у дорозі.
Я відніс усе це до стайні, де спав Бенкей, який спочатку підлікувався глечиком пива, а потім пішов ще раз поговорити з Грифонами. Я хотів знати, що таке знак свободи, й де перебуває Удулай. Однак виявилося, що перше, що хотів зробити Кальґард, що Крокує З Вогнем, це знайти амітрая. На жаль, лікар, жрець, чи ким він там був, зник без сліду.
Вранці, коли ми з Бенкеєм вже сиділи в сідлах, Кальґард прийшов з нами попрощатися. Він приніс два залізні браслети із символом свого дому, які він дістав зі скарбниці, і оголосив, що відтепер, носячи їх, ми є вільними людьми.
— Ти звільнив мене, кірененцю, але я знаю, що це ти привів озброєних людей до мого дому, і це виглядає так, ніби ти сам його спалив. Я радо даю тобі свободу, бо знаю, що будь-хто, хто спробує тебе поневолити, закінчить як жебрак на згарищах. Я також уважаю, що ти є кимось високого роду з Півдня, бо такі вміють убивати й палити, навіть не поворухнувши пальцем, змушуючи інших робити це за них. У цій країні ми — прості люди. Ми боїмося королів, їхніх інтриг і заплутаних законів. Іди якнайдалі, бо я відчуваю, що ти — один із них.
Ми поїхали, залишивши позаду дворище Рососяйної, яке знову стало дворищем Кальґарда, що Крокує З Вогнем, от тільки з вирваними воротами, з деякими будівлями, які страхали обгорілими стовпами, що стирчали зі згарищ, зграями чорних птахів, що каркали над ним, і всюдисущими клубами диму.
Люди-Грифони сердечно прощалися з нами, дарували подарунки, коли ми проїжджали повз їхні намети й три масивні бойові машини, які вони вже починали розбирати та складати на вози.
З перевалу ми ще раз глянули на долину, яку залишали позаду, а потім спустилися кам'янистою стежкою до низької долини. Там нас також зустрів запах гару й чорні, обгорілі селянські хати, а ще — стоси розрубаних синіх тіл, забризканих кров'ю, що вже стала чорною, жінки в сльозах і каркання птахів. Ми проїхали через село, ніким не потривожені.