Ми їхали там повільно й мовчки, а коли заглибилися в ліс по дорозі вздовж струмка, каркання й запах диму ще довго тягнулися за нами.
Я відчував у собі пустку, як спорожнілий глечик.
Я досяг того, чого хотів. Наші гнобителі були переможені. Я бачив закривавлену голову Смільдрун, що лежала на кам'яному подвір'ї. Ми їхали на добрих конях, мали зброю і провіант, а також залізні браслети, що підтверджували нашу свободу, але все одно я відчував себе порожнім.
Змій ударив. Наситився і впустив отруту. А потім зник без сліду. Залишив порожню, висохлу оболонку.
Мене.
Я знав, що маю знайти своїх людей. Що маю їхати на північ, аж до моря, і знайти свою долю, яка стане порятунком для кірененців. Але це здавалося мені смішним та неможливим. Ніби стосувалося когось іншого.
Неволя змінила мене. Як хвороба, яка може точити слабкість у тілі задовго після одужання, залишаючи людину зболеною й немічною, як старець.
Ще кілька днів тому кожен міг мене копнути й наказати робити що завгодно, що спало б йому на думку. Міг висікти мене батогом або вбити. Я виносив нічний горщик Смільдрун. Їв те, що залишали собаки.
А тепер я дивився на світ із сідла, мав зброю при боці, а за мною тягнувся запах крові та обгорілих дахів.
Проте я не відчував себе собою. Я відчував себе порожньою зміїною шкірою.
Володар Тигрячого Трону, Палаючий Стяг, Господар Світу й Перший Вершник. Кайтохімон клану Журавля. Носій Долі.
Раб.
Щурик.
Розділ 7
Шпигування
— Твій хід, — кажу і випиваю келишок його жахливого аквавіту. Крижана вежа, увінчана пучком в'юнких мацаків, обплітає мого пішака й розриває його на клоччя, а потім мстиво роз'їжджає гусеницями.
— Тура на В4, — оголошує Фйолсфінн урочисто. — Пішак побитий і моє питання... Подумаймо... Хто зараз президент США?
— Така собі Люсінда Торрез. Чи можна спитати щось більш безглузде? Там дострокові вибори ледь не щороку.
Мій чорний дракон, що виконує роль коня, дихає блакитним пломінчиком на його мацакувату вежу. Мені ця гра навіває нудьгу, але я хочу знати відповіді.
— І моє питання: як убити Ван Дікена?
— Звідки мені знати? Гадаю, що як будь-кого, тільки треба до нього підступитися.
— Він Дієвець, — кажу і пристукую жар у люльці. — Чудотворець, напівбог.
— Подумаєш, — відповідає Фйолсфінн. — Він має їсти, спати, дихати й срати. Якщо добряче вгріти його по голові, то він не встане.
— Тобто якби я в тебе зараз жбурнув стільцем...
— Звісно. Ти розніс би мені голову. Хіба що я встиг би відреагувати.
— Перетворюючи стілець на зграю птахів чи безе?
— На це потрібен час і майстерність, якої в мене немає. Простіше було б його відштовхнути.
Мій слон суне дошкою й зупиняється на незахищеному полі, із задоволенням поглядаючи на його королеву — голу німфу в короні й з батогом. Фігурка кидає батіг на землю, хапається за голову й починає кричати.
— Гарде.
Норвежець схвально прицмокує.
— Я поступаюся партією. Питай, скільки хочеш.
— Що виступає обмежувальним фактором? — я відхиляюся на спинку крісла і з полегшенням закладаю руки за голову. У мене справді немає настрою для настільних ігор. Мені тут не аж так нудно, якщо чесно.
— Тобто?
— Чого не можна зробити? Підняти гори, перенести живу жінку з Землі?
— Мабуть, ні те, ні інше. Нас обмежує уява, ми не створимо чогось, якщо не знаємо, як воно має утворитися і яким чином функціонувати, а ще доступний запас чинника «М». Він витрачається. Зникає з кожним завданням.
— Тому Ван Дікен притягує до себе, скільки може. Змушує урочища видавати примар, щоб ті лізли до нього.
— Досить неекономно, — констатує він. — Навіть якщо вони — справжні вмістилища холодного туману, вже те, що він надає їм життя й мету, багато марнує.
— Власні витрати, — кажу. — Щоб запустити токамак, також треба впустити в нього багато енергії. Окрім того, ці створіння мають певну автономію, як тварини. Дорогою вони нападають, роблять різні речі. Ба гірше, я вже знаходив урочища, де майже нічого не було. Він висмоктав їх до дна. І вже навіть ідеться не про те, скільки цього в нього, а що ніхто інший не має доступу.
— У нас є запаси, — заперечує він. — Чималі. І власні урочища.
— І йому це чудово відомо, — безжалісно кидаю я. — І він дуже охоче їх здобуде, перш ніж узятися за серйозніші справи. Можна вирахувати ефективність цього чинника? Скільки може відро цієї штуки? Або скільки потрібно магії, щоб розігнати слона до швидкості звуку?
— А без магії? Скільки для цього потрібно енергії? І в якому вигляді? Коли слон завантажений на стартову катапульту авіаносця, потрібно стільки енергії, скільки з'їдає ввімкнення запуску. Але якщо ти хочеш досягнути цього тенісною ракеткою, то значно більше. Залежить, як ти хочеш цього досягнути. У цьому замку все існує завдяки потоку лави й вулкану. Ніхто не переносив камінчик за камінчиком. Мистецтво полягало в тому, щоб задати енергії вулкана напрямок і змусити діяти відповідно до програми, це не був телекінез.
— А чим це, do ріčкі materi, було, професоре?! Іде війна! Ще й така, чоловіче, після якої випаде цей сраний мертвий сніг, і до ворожки не ходи. Що це таке? Енергія? Така безхазяйна, яка робить те, що їй велять? А може, ті довбані пісні богів, як усі говорять? Справді якісь рештки божої здатності до креації? Магічні бактерії?
— Не знаю. Я розглядаю це як бактерії, і такий підхід працює.
— Вони розмножуються, — зауважую обережно. Він махає рукою.
— Тільки за певних умов, помалу й не завжди. І схоже, це не розмноження. Жодної аналогії не слід трактувати надто дослівно. Під мікроскопом мені також не вдалося їх побачити. Але натомість вдається їх викрити. Моя черга: зняли новий сезон «Дітей мороку»?
— Боже правий, Фйолсфінне, мене тренували два роки. За цей час я навіть не міг побачитися з родиною, а теленету на очі не бачив.
— Ти одружений?
— Бував. Зараз ні. Але в мене є діти. Дорослі. І мої батьки ще живі. А ти не сумуєш за родиною?
— Не дуже. Батьки вже померли, з братом я розсварився, дітей немає, моя дружина загинула в аварії. Але мені не вистачає книжок. Таких старосвітських, тільки з текстом, з XIX по XXI століття. Особливо класики. Ну, й фільмів.
— У чому проблема? Створи собі книжку. Ти довбаний маг! Прошу дуже, я викликаю тебе, Фйолсфінне, яка твоя улюблена книжка?
— Чи я знаю... Це дурне запитання. Раз — та, раз — інша, я справді любив читати.
— А яку б зараз прочитав?
— Не знаю. «Улісса»? А може, щось із Сакі?
— Давай, бери свій чинник «М» і створюй «Улісса»!
Фйолсфінн якусь мить дивився тією своєю сюрреалістичною маскою, але важко було зчитати вираз обличчя того, в кого на голові аж до носа настромлений макет замку. По самих губах я не можу здогадатися, сміється він чи збирається розплакатися.
Він встає й веде мене сходами на антресолі, що йдуть уздовж усього його салону. Знаходить відповідне місце й бере з полиці товстий том, оправлений у шкіру. На обкладинці витиснений знак ірландської вишивки, заповнений золотом, і написи: «Джеймс Джойс. Улісс».