Я відкриваю важку оправу, заповнену чимось м'яким, і бачу чисті сторінки. Це блокнот, не книжка. Гортаю сторінки й раптом натрапляю на одне речення: «Зроду ще не бачив такої дурненької кицьки, — сказав Блум. Кішка напружено подибала, нявкаючи, навколо ніжки». А далі знову нічого. Потім іще: «Вона, забіливши какао вівсяним відваром, вивершить таким напоєм свою трапезу з недільних оселедців», а ще через кілька порожніх сторінок: «Виходь же! Виходь, богобоязливий єзуїте!». Знаходжу ще: «О, та це просто Дедал, у якого мати здохла, мов скотина! — мовив Малакай Малліґан». І: «Станцюй, Моллі, джиґу за солодку фіґу! Напилися до холєри, а теперки дружно в двері!». І Ні сіло ні впало: «За бронзою золото теж почуло цоки-скоки криці кроки».
— Я давно читав, але мені воно здавалося довшим, — кажу обережно. — Не хочеш обміняти на інший примірник?
— Так це виглядає, — сумно відповідає він. — Може, я й міг би відтворити книжку, якби знав її напам'ять і подумки написав її. Але тоді навіщо було б її створювати? Загального враження і знання змісту не достатньо. Потрібні конкретні слова, які мають опинитися на сторінці. Відповідним шрифтом, бо на мить втратиш пильність і матимеш «Невермор» рунами Зоннермана-Вайґеля.
— Усі ці книжки, вся бібліотека вгорі, — лише реквізит? Збірня нарізаних цитат із голови? — я обводжу антресолі жестом руки. Бібліотека справляє враження, тут можна було б тренуватися до велоперегонів уздовж полиць, заставлених книжками.
— Майже, — відповідає він. — Є трохи того, що мені вдалося записати: тутешні легенди, сказання, пісні й епоси. Якщо я творю книжку, водночас слухаючи, як хтось розповідає, то якось виходить, і майже без помилок, за умови, що я знаю мову. А знаю я лише мову Узбережжя Вітрил і пару слів амітрайською. У мене є кілька версій Пісні Людей, «Слово про Скульдорфа Бляшане Листя» й різні пісні скальдів, які виступають для мене. Однак земної літератури мені це не замінить.
— А звідки взялася ця цитата із «Серця пітьми»? Ти тільки це запам'ятав? До речі, корабель, коли приплив, заморозив двох добрих і шанованих людей. Але не мене. Як він мене розпізнав?
— Ти мав подумати: «Конрад». Або «Hearth of Darkness». Або: «Жах, жах, жах». Або принаймні мати чітке уявлення про земну літературу, навіть невербальне. Такий ефект «Ага!», що зчитується в ритмі мозкових хвиль, властивих людині. Довелося попітніти над цим.
— Ви — дурень, пане професоре Фйолсфінн, от що я вам скажу. Якби в мене були не такі намахані й непристосовані батьки, то я вже був би бурулькою. «Серце пітьми», боже! Ти не міг узяти щось із попкультури? «Hit ту baby in your car, shes gynecoid hey, nah nah» чи щось таке?! Щось, що знають усі? «Ласкаво просимо до Стриболенду»?! «А потім маленьке звірятко загортає соя-бургер у вощанку»?! Хто ще читає книжки з XX ст., окрім родини Драккайненів?!
— На це були свої причини. Я вважаю, що ми носимо в голові певні історії. Такі культурні топоси. Архетипи. Не знаю, ми просякнуті художніми образами. Говоримо фразами з фільмів, книжок та ігор, робимо на них алюзії. Ситуація асоціювалася з Конрадом. А цей світ витягає це з наших мізків. Пасує до цих архетипів. Тож дракар тебе знайшов і привіз, бо ти був як Віллард. Це ж разів десять екранізували, ти мусив бачити якусь версію.
— Якась юнгівська хрінотінь, — кажу гидливо. — Мало нам тут божевілля?
— А те, що з тобою трапилося одразу, в першому поселенні? Це ж була «Пісня про Беовульфа». В деталях, включно з лапою Ґренделя, прибитою над брамою і матір'ю потвор як дружиною короля.
— Та ну, — відмахуюсь я, хоча самому спало на думку те ж саме. Але це надто по-дурному. І жодної з цього користі. Не вистачало ще, щоб я мимоволі зіграв у «Макбеті» чи «Вулиці Сезам». — Це була примара урочища, вона могла виглядати як завгодно. Мабуть, хтось із тих її залишив, як таку собі живу міну. І вона геть не нагадувала Ґренделя. Добре, а фільм? Чому ти не створиш собі фільму, щоб дивитися в якійсь крижаній кулі чи щось таке? Ти можеш усе. Зведи разом Гамфрі Боґарта й Саманту Нікс у «Зоряних війнах» і зроби з цього порнуху. А в ролях другого плану хай будуть Клаудія Кардінале й Чарлі Чаплін.
— Я зовсім не можу всього. Навіть мій аквавіт — це підробка.
Він дещо мені нагадав, тож я спускаюся в салон, до каміна й шмурдяка у крижаному келишку.
— Я мушу знати властивості цього явища, Фйолсфінне. Хочу відзначити, що я рятую і твою сраку теж, тож співпрацюй, perkele! Які є обмеження? Що цей сучий син може зробити? Як цьому протидіяти? Мені треба щось конкретне: кулі вогню, що стрілятимуть із рук, чи навпаки — якесь антимагічне поле. Потрібна бойова магія. F-16! Ти можеш зробити F-16 із льоду?
— Перше обмеження — це доступна кількість чинника. «М»-фактор. Друге — це можливість порозумітися. Це щось — псевдо-розумне, у будь-якому разі інтерактивне. Якщо воно не зрозуміє, що від нього хочуть, то зробить усе навпаки або взагалі ніяк. Ван Дікен не збудує тут мосту до воріт Крижаного саду, бо стільки чинника немає в усьому світі. І не створить атомної бомби, бо холодний туман його не зрозуміє. Якщо він чітко уявить собі просто велике «бах», яке створює гриб після катастрофи, то чинник «М» неохоче, але догідливо висадить його в повітря. А третє — це Пісня Людей. Якщо ми зробимо щось, що занадто не пасуватиме до культурного коду, то воно або не спрацює, або одразу ж здохне, або обернеться проти нас, або, якщо ми обійдемо всі ці запобіжники, нашле цей сраний мертвий сніг.
— Хвилиночку, — кажу. — А є шанс, що він забагато вклав? Витворив такі вартісні дива, що цього туману йому не вистачить?
— Звісно, що є, тільки створене раз уже буде матеріальним і залишиться, хіба що його необхідно штучно підтримувати. Якщо він зробить згадані тобою віверни так, щоб магія весь час змушувала їх залишатися живими, то коли вона вичерпається, вони просто здохнуть. Якщо ж він використає туман тільки для того, щоб мутувати якихось тварин і перетворити їх на драконів, то вони далі житимуть.
— Ти ж науковець, Фйолсфінне. Підготуй мені реферат на тему механіки див. Функціонування магії. Солідний реферат, як на семінар: граничні значення, закономірності, обмеження, синтетичні алгоритми. Матеріали, гіпотези, дискусія.
— Але я — ксеноетнолог, колего. Сюди б накуреного квантового фізика зі схильністю до метафізики. Я можу описати для тебе роль магії в культурі Узбережжя Вітрил чи проаналізувати віршовий розмір Пісні Людей і навести паралелі з вікінгською чи кельтською культурою. Ти колись чув про спеціальності?
— А Ван Дікен тоді хто?
— Культурний лінгвіст і філософ. Він закінчив два факультети. Це була переважно ксенокультурознавча місія.
У мене опускаються руки.
— Я знаю одне: якщо Ван Дікен захопить Узбережжя Вітрил, а це майже стовідсотково станеться, то Крижаний сад буде його першою ціллю. І твоя баштова голова стирчатиме на палі. Але лише після того, як вичавить із тебе всю силу і все знання до останньої краплі. Я — твоя остання надія.
— У нас відверта розмова. Я просто не знаю, що робити.
— Ти, чорт забирай, король цього місця, тож краще почни знати. Він готується, ми також повинні. Ці крижані дракари... Скільки ми можемо їх зробити, як швидко, і чи в битві вони кращі за ті їхні джонки? Скільки в нас може бути традиційних кораблів, і чи можемо ми їх магічно доозброїти? Які ресурси холодного туману? Скільки його потрібно для захисту?
— По черзі: дракар — це не оптимальна конструкція. Він виник, щоб викликати в тебе асоціації з Землею. Він швидкий, але менш маневровий і універсальний, ніж вовчі кораблі. До того ж він використовує досить багато цього чинника. Для плавання, навігації й ведення бою. Кулі вогню ефективні, але цей відповідник напалму чи грецького вогню, який є в них тут, значно ефективніший.
— Драконяча олія... — я схрещую руки на стільниці, спираюся підборіддям на пальці й дивлюся на норвежця. На жаль, його маска так само позбавлена виразу. Цікаво, чи ці вежі на голові еластичні, як, наприклад, вуха, чи тверді, як роги? — Ти не знаєш технології виготовлення, так? Це купується на Узбережжі Вітрил. На вагу золота. А радше купувалося, бо зараз триває війна, й ніхто не хоче продавати драконячу олію. І ніхто не знає, як її робити. Запаси скінчаться і все — срака. Чи, може, я помиляюся?