— На жаль, ні. І справді ніхто не знає рецептури, крім тих, хто її виготовляє. Якийсь народ вище за течією Драґоріни.
— Це їхня таємниця, — погоджуюсь я із втіхою. — Посаг, який вони отримали від свого бога-коваля. Звертаю увагу, що в їхньому виконанні це не суперечить Пісні Людей. Вогнепоклонники. Ті, які зі мною співпрацюють. І ті, чиї обійстя будуть захоплені першими. Завдяки чому Ван Дікен зможе купатися в тій гидоті, хоча щось мені підказує, що він радше викупає тебе.
— А тебе ні? — він здіймає на мене заліплені льодом очниці й уся його обмежена міміка не потрібна, щоб виразити здивування.
— Думаю, що ні. Якщо я не знайду тут способу, щоб допомогти Людям Вогню, то повернуся до них. Дім Вогню я можу захищати й навіть загинути в облозі, якщо буде треба, але ставати на мури Крижаного саду в мене немає причин. Якщо ти допоможеш мені, я допоможу тобі. Це ж так просто. Вигадай щось, щоб урятувати Людей Вогню, то і я вигадаю, як рятувати твій Сад і твій зад, а до цього ти ще й отримаєш драконячу олію. Зараз я піду й ми повернемося до цієї розмови завтра. І ще одне: вичаклуй собі якийсь спортивний костюм.
— Що? Це ще для чого?
— Ми йдемо у відлюдне місце, щоб там зійтися в магічних герцях. Як у спорті. Без перетворення один одного на дерева і сніговиків. Ага... і блискавки також заборонені.
Я люблю ходити Крижаним садом. У ньому багато чарівності середньовічного старого міста і щось від парку розваг: Діснейленду, Гоґвортсу — щось у цьому дусі. Я вже знаю розташування вулиць і завулків, і зазвичай не потребую допомоги свого пташка-провідника. У вільний час я беру Ядрана за мури й галопую по острову, спочатку засипаним снігом пляжем під кручею, потім зигзагоподібною стежкою, витертою в скелі, на плато, навколо озера, по лісу й через луки на пагорбах. Думаю, що цей острів за розміром десь тридцять на вісім-дев'ять кілометрів, але всі його мешканці сидять у фортеці й далі вже не зустрінеш живої душі. Ще є кілька вартівень уздовж узбережжя з невеликими групами із Саду, але вони рідко залишають свій пост.
Окрім того, я ходжу містом і намагаюся відкрити його другий бік. Темніший, прихований і більш таємничий, той, про який Фйолсфінн не згадує. Я відчуваю, що тут щось таке є. Але передовсім намагаюсь знайти сам не знаю що, щось, що виявиться способом здолати Ван Дікена. Я знаю, що норвежець щось таке має у сховку і що на чорний день приховав не один сюрприз. Тому так на нього тисну. Він знає більше, ніж здається. Він догідливий і приязний, але щось він замислив, це точно.
А може, я нарешті стаю підозріливим?
Цього пополудня я прогулююся головною вулицею, серед кучугур снігу, відкинутих із клуатрів, і заходжу до таверн. Намагаюся вести розмови з місцевими, але вони неговіркі. Коли я заходжу, вони замовкають. Потім обмінюються кількома небагатослівними коментарями, але якщо я намагаюся дізнатися хоча би що-небудь про те, як вони сюди потрапили, або як довго вони тут живуть, вони напружуються. «Ти не тутешній», — відповідають. «Ти опинився тут випадково. Той, хто не шукав цього місця, не зрозуміє». Те, де вони жили раніше, до якого народу належали, чи мали там сім'ї — це табу. Виняток — це прибулі, які припливли до Саду ненадовго і з власної волі, отримали згоду, і їх впустили, щоб торгувати чи надавати послуги. А є й такі, хоч їх дуже небагато, і вони зазвичай не покидають маленького району біля внутрішнього порту й сидять у власних тавернах на узбіччі. Не те щоб на них хтось нападав чи виганяв із корчем, але вони не хочуть. Бояться Саду, бояться його мешканців, а передовсім бояться пісень богів. «Тут аж смердить Пісенниками і їхньою роботою», — сказав мені один із них. «А Люди Вулкану дивні. Добре з ними торгувати, але я не залишуся тут ані на хвилину довше, ніж буде треба. І не знаю, чи коли-небудь приїду знову. Усі знають, що половина з них — це Пробуджені, яким Пісенник надав людської форми». Інший же не зносить самого граду: «Це наче жити в печері. Людина повинна мати власну халупу, свої дерева й землю, а з веранди бачити море і свій човен — так, як у нас. Тут усі сидять у кам'яних покоях, один біля одного, як хробаки. Ще й випорожнюються в якусь дірку в камінні, а поруч у кожного власне джерело. Від цього тільки хвороби й зараза ширяться. Усі зачинені між камінням. У мене так кролі живуть, як вони тут».
Я ходжу вулицями, роззираюся, прислухаюся до розмов і шукаю потенційних інформаторів. Шукаю замкнені двері й місць під охороною.
Мені тільки не подобається, що на мене з карнизів озираються кам'яні ґарґуйлі.
Мої люди чекають у визначеному місці — у таверні у «У Кракена» над внутрішнім портом, у серці Ластадії, купецькому районі для приїжджих. Вони роблять те саме, що і я — шпигують. Точніше, шукають своїх: Людей Вогню із команди Ґрунальді та його кузина. Поки що безрезультатно.
Сильфана щирить зуби в драконячій усмішці, дещо демонстративній, яка означає, що вона або дується, бо я не звертаю на неї достатньо уваги, або щось задумала, або вже хильнула. У неї великі зуби як на мешканку Узбережжя, майже як людські, але рівні й білі. Ще й ці виразні брови й вузький, як вістря, випуклий ніс. Точнісінько мій тип, тільки ж я при виконанні. Тож опираюся рештками сил. Не хочу прив'язуватися, кохати, голубити й зітхати. Не під час операції, бо пропаду. Зрештою, мені вже двічі снилася Дейрдре Малліґан. І я не знаю, що це означає. В мене не вистачає сил на такі муки. Ґрунальді й Варфніра ще немає. Вони пішли на Кам'яний Ринок — у торгові ряди, це хороше місце, бо там найохочіше бувають звичайні жителі фортеці. Вони заходять через вхідну вежу, роззираються серед заморських товарів і повертаються додому, брамою, через яку приїжджі також можуть пройти, але чомусь не хочуть.
— Я міг лише розпитувати, — каже Спалле, підсовуючи мені глек. Ми сидимо за бічним столом у чомусь на кшталт кабінету, відділеному від галасливої зали рядом товстих стовпів. — Я живу досить далеко від Ґрунальді й тих людей знав не так добре, щоб тепер упізнати. Тільки от тут ніхто не хоче про це говорити. Коли я згадую, де хто жив у Землі Вогню і як його звали, мені відповідають казна-що і йдуть.
— Я розмовляла з однією дівою. Ще цілком молодою і небридкою як на Грифонку. Вона мені сказала, що якби мусила повернутися в ту задрипану халупу на болотах, де колись жила із дурнем, що смердів, як нифлінґ, то пішла б й утопилася в морі. І ще — що колись була кимось іншим, але та інша померла. Тільки от щоб мені це сказати, вона відтягнула мене в якийсь закуток і шепотіла у вухо, ніби боялася, що хтось почує. Може, в цьому справа? Може, тут їм живеться краще, і тому вони не хочуть, щоби хтось їх забирав?
— Тільки чому? — кажу. — Має бути так, як розповідав Ґрунальді. Пісенник дурить їм голови, і через це Сад здається їм найчудовішим місцем на світі. Тут непогано і тут, мабуть, можна цілком комфортно жити, я не помітив, щоб як король він був якимось особливим прищем на дупі, але ж у цих людей були рідні, дім, предки, рідна земля. І вони не хочуть про це пам'ятати. Гадаю, що всі, хто живе тут постійно, пройшли через те, що й люди Ґрунальді. Магічний сад, частування, все просочене піснями богів. А потім залишаються вже назавжди.
— Інакше ніхто не схотів би тут жити, — додає Спалле. — Тут можна бути купцем або ремісником. Ходити тільки уздовж кам'яних мурів і дихати смородом інших. Не знаю, як можна почуватися вільною людиною в такому місці. Це добре, коли приходить війна. Тоді варто мати кам'яний мур, щоби сцяти з нього на тих, хто взяв тебе в облогу, й насміхатися з їхніх зусиль. Але лише тоді.
Я махаю рукою до помічника корчмаря. На ньому біла сорочка і шкіряний жилет, але крій з XIX ст., ніби це частина комплекту з сюртуком, але тиснений тутешніми кривулястими взорами. Повний дурдом.
Я роблю жест родом із фентезі, який завжди хотів зробити — з брязкотом кидаю на стіл дві срібні різани й цитую:
— Принось ще пива і ще, поки я не скажу «досить». Це з якоїсь гри про винищувача чудовиськ, уже не пам'ятаю, з якої.
На столі з'являється черговий глек, під кришкою навіть плуганиться якась нещасна піна, і з'являється запах, що віддалено нагадує хміль, тільки більше схожий на живицю. Це досі не «Karlovaćko» і не «Kruśovickie», однак треба визнати, що пиво в граді норвежця краще, ніж деінде.