Я набиваю трубку і вкотре вирішую обшукати Кам'яний Ринок з метою відкопати таки аналог тютюну. Просто не втрачаю надії, так мене вчили.
Ґрунальді протискаються крізь натовп і суне до нашого столу, я бачу його крізь ароматичну хмару диму, який випускаю з відчуттям великого блаженства. Одразу за ним іде Варфнір, добре помітний у своєму вишиваному плащі, срібній пов'язці на доглянутому волоссі та з виразом обличчя молодого принца, якого застукали в борделі.
— Є в них тут якась гаряча поливка? — питає Останнє Слово, всідаючись на лавку. — Ми промерзли до кісток.
Я знову махаю офіціанту, вирішуючи, що за першої ж нагоди скажу Фйолсфінну, щоби прийняв ухвалу про винайдення меню. Добре мати доступ до влади.
— Є новини, — оголошує Ґрунальді невиразно між однією зачерпнутою з глиняної миски ложкою і другою. — Ми знайшли одного. Третього стирсмана нашої виправи. Горлейфа Дощового Коня. Тільки тепер його звуть Полин, і він, здається, несповна розуму. Носить каптан із вишитим деревом і вважає себе великим мудрагелем. Дере носа, але ми його переконали, й він сюди прийде. Однак лише після того, як на вежах ударить п'ять дзвонів, бо до цього в його руках доля всього світу.
— Дуже добре, — хвалю я друга. — Може, ми нарешті щось дізнаємося. Спалле?
— Кораблі тепер уже не припливають, — повідомляє він. — Наш, здається, був останнім. Тільки якісь шнеки ще ловлять за кращої погоди. Але в цьому закритому порті для купців велика тиснява. Багато кораблів, зокрема частина ще з товаром. Кілька разів на день відчиняються ворота, і нові кораблі запливають у підземний канал усередину гори. Везуть переважно зерно в бочках, живих корів, свиней, куте залізо і шкури. Всяке таке. І деревину. Дуже багато деревини балками. Думаю, що там усередині якесь зерносховище, а може, кузні й корабельні. До цих каналів не дають підійти, але зсередини чути дзвін заліза і стуки молотів, що відлунюють десь іздалеку.
— Браво, Спалле, — кажу. — Як ти про це довідався?
— Найнявся розвантажувати бочки й мішки та цілий день їх носив за сім грошів міддю.
— Це значить, що він все ж готується оборонятися.
— І ще одне. Сьогодні в порту знайшли вбиту людину.
— Звична річ у Ластадії. Де багато мореплавців, там часом у розпал сварки когось убивають. Через повію, кості або трунок.
— Під тавернами. Але цей був задушений якимось тонким ремінцем, а потім його труп обмотали ланцюгом і вкинули у воду. Тільки він заплутався в якорі одного з тих кораблів, і так його знайшли.
— Чи тут не діє такий акт про ненапад, як під час осіннього ярмарку в Зміїній Горлянці? — питаю я, бо відчуваю, як наростає тривога.
— Не в Ластадії. Не знаю, як у місті. Вбитих знаходять після бійок, але поки це стосується чужих, вартові особливо цим не переймаються. Звична річ. Якщо зловлять крадія, то забирають його до правомовця, але якщо моряки б'ються між собою, то їх розганяють тільки, якщо на них натраплять. Але вони не знали, ким був цей задушений муж, бо хтось здер із нього одяг, а потім він кілька днів полежав у воді, й ним зайнялися риби. Їх це дуже збентежило.
— У портах відбуваються різні речі, особливо в таких, як цей, — каже Ґрунальді. — Але ми маємо бути спритнішими, ніж інші, і тому я думаю про цього Червеня. Не знаю, чи він зміг би сюди приплисти через зимовий шторм, не маючи крижаного корабля, як у нас, але мені й так це не подобається.
Я вирішую поговорити з Фйолсфінном. Прибуття Червеня — це лише гіпотеза, але в певному сенсі вона може стати для норвежця шоком і змусити його краще співпрацювати.
Якийсь час ми п'ємо пиво й теревенимо, і не відбувається нічого суттєвого.
Ґрунальдів земляк з'являється нескоро, коли я вже задумуюся, чи не винайти гральні карти. Він протискається між лавками, ігнорує Останнє Слово, який йому киває, але підходить до нашого столика й сідає збоку. Він високий, як на місцевого, зараз на ньому немає форми — туніки з візерунком дерева, лише звичайний каптан і хутряний плащ, який він кидає поруч, а також полотняна капуза, якої не знімає, тож його гостре худорляве обличчя увесь час сховане в каптурі. Чомусь він мені скидається на монаха.
— Ніт'їсефні — це чужоземець дуже здалека, — представляє мене Ґрунальді. — Він прибув у наші землі, щоб знищити Дієвців, які тут геть пустилися берега, а ми йому допомагаємо. Але це не про твого короля, можеш сісти назад. Ульф щодня балакає з тим Фйолсфінном, і вони разом п'ють сивуху, їдять оселедців і теревенять. Ідеться про короля Зміїв на ім'я Аакен, який саме зараз тримає в облозі наші землі, а потім хоче напасти й на це твоє місто. Ми дружньо налаштовані. Зверни увагу, я сиджу за цим самим столом і п'ю пиво, хоча твої люди вбили багатьох моїх друзів і рідних. Але я розумію, що ми всі вчаділи від пісень богів, тож я не уб'ю тебе, Горлейфе, чи, як ти нині кажеш себе називати, Полине, бо ти — несповна розуму. Однак маєш зрозуміти, що є вороги, що загрожують і нам, і вам, і тому ми нині на одному боці.
— Ніхто з вас цього не зрозуміє, — озивається помалу Полин. — Але тут, у Саду, кожен із нас ніби народився знову. Тому ми носимо інші імена. Крижаний сад дав нам нове життя й показав дива, яких досі не бачили людські очі. Ми не змогли б знову сидіти в дерев'яних будах у Землі Вогню після того, що ми побачили. Тому якщо ви прибули забрати нас додому, то знай, що ніхто з нас цього не хоче. Щодо тих, із ким ми колись були пов'язані й споріднені, то скажіть їм, що ми померли. Нехай поставлять жалобні камені, оплачуть нас, поділяться спадком і почнуть жити з нуля — так, наче нас не було. Адже так буде найкраще для всіх. Бо ж для Землі Вогню і справ, що діються на Узбережжі Вітрил, ми насправді померли. Я вже давно чую, що ви ходите містом і докучаєте людям, випитуючи про давні справи. Припиніть. Жарновець — чоловік, якого ти колись називав Скафальді Мовчазний Вітер, — велів передати тобі відшкодування за всіх убитих під мурами того літа. Це п'ять золотих ґвіхтів на кожного мужа, якого ми тоді вбили. Завези їх у Землю Вогню і віддай там родинам тих, хто загинув. Тоді в битві померло двадцятеро людей одразу і дванадцятеро потім, від ран, попри те, що ми їх лікували. П'ятеро видужали, із них двоє вирішили залишитися в Саду, а троє попливли додому минулого року на торговому кораблі Людей-Коней. Гроші тобі принесуть туди, де ти зараз живеш у фортеці, і на цьому кінець справам, які є між нами. Це тринадцять дюжин ґвіхтів, і це величезна сума. Правомовець каже, що це чесна плата, зважаючи на те, що ви хотіли пограбувати це місто, і ми могли б нічого не платити.
— Ми не про це хочемо поговорити, — відповідає Ґрунальді. — Про те, що ви хочете відпетляти нещасними п'ятьма ґвіхтами за життя таких шанованих мужів, поговоримо пізніше. Поки наша земля стоїть у вогні, Змії підходять до воріт Дому Вогню, як вовки, а коли зійдуть сніги, вони точно вдарять. З ними буде божевільний Дієвець, який перетворює дітей на залізні чудовиська, насилає блискавки й оживляє привидів холодного туману, тож може так статися, що не буде кому завезти твої гроші й твої слова.
— Тоді я не розумію, чого ви хочете.
— Можливо, в місті з'явилася дуже небезпечна людина. Шпигун із Півдня на ім'я Червінь. Це амітрай. Дієвець і вбивця. Він уміє змінювати лице й робити так, щоб на ньому з'являлися червоні знаки, тому потім ніхто не може його впізнати. Він знається на отрутах і магічних травах. Може осліпити, дмухнувши, або вбити скляним стилетом з отрутою жароточиці. Ми мали з ним справу, і я думаю, що він дістався сюди. Ми говоримо тобі, бо тільки тебе знаємо.
— Звідки ти можеш це знати? — різко питає він.
— Я не купець, — відповідаю. — Я прибув сюди через те, що відбувається у світі. Ти маєш знати, що цей Червінь, імовірно, прибув убити твого короля. Ти зрозумів? Він уб'є Фйолсфінна. Я його попереджу, але ти, мабуть, теж повинен щось зробити.
Він нахиляється в мій бік.
— Я скажу, кому треба, а якщо хтось такий з'явиться поза районами для чужих, ми одразу ж його побачимо. Єдине, що він може, це сидіти в Ластадії або в Кавернах, де живуть ті, хто боїться стати мешканцями, але отримали притулок. Там багато тих, кого змінили пісні богів і урочища в далеких краях, чужоземців і знедолених. Ми в Каверни не спускаємося, і вони звідти не виходять. Він може ховатися там, але йому буде нелегко зайти в місто.