— Чому ти приховуєш лице в каптурі? — питаю.
— Мені було б соромно, якби мене хтось побачив в убогій таверні в Ластадії, між чужоземців. Багато з нас, хто прибув тоді на човнах як морські грабіжники, потім стали Вартовими Саду і навіть вступили у Братство Дерева.
— Ви вартові?
— Можна так сказати, чужоземцю. Окрім цього я небагато можу тобі розповісти. Але Брати Дерева — це найстрашніші воїни, яких бачив світ. Ми боронитимемо Сад і не боїмося заради нього померти. Більше не питай.
— Пий, Горлейфе, — зненацька оголошує Ґрунальді, наливаючи йому повний кухоль. — Коли король Зміїв спалить Узбережжя й рушить сюди тисячами кораблів, ми, можливо, стоятимемо на цих мурах плече до плеча. Припинімо свари.
Горлейф-Полин довго не протестує, потім ми сидимо, як групка друзів, плескаючи одне одного по спині й щедро розливаючи пиво. В олов'яних кухлях не видно вмісту, тож ми ледь пригублюємо, наливаючи при цьому Горлейфу по вінця, а потім купуємо ще морського меду з прянощами. А коли він не дивиться, кілька разів доливаємо йому вісімдесятипроцентної ракії з фляги.
Ефект видно десь через годину. Я небагато можу прочитати в химерних горіхових очах вартового, але Ґрунальді нахиляється до нього, щоб цокнутися кухлями, а потім дивиться на мене і злегка киває головою.
— Я багато подорожував світом і не чув про таких страшних воїнів, як Брати Дерева. Наскільки мені відомо, ніхто про них не чув. Найстрашніші — це ніндзя або загрозливі апачі, не кажучи вже про американських морпіхів. Це їх люди бояться і драпають з поля бою, щойно їх побачивши. Але про вас ніхто не чув, і тому мені здається, що ти вас перехвалюєш, — роблю я спробу. Примітивно, але не завадить перевірити.
Горлейф цілить у мене пальцем, і кінець цього пальця коливається між одним моїм оком і другим, наче ніяк не може обрати.
— Ти... як тебе там... ти не знаєш, що кажеш. Про нас не розповідають за пивом... ми не стаємо до битв. Ми хапаєм вождіф-ф. І немає битф-ф-ф. Ми — господарі нотчі-і-і. Але тс-с-с...
Він не говорить більше нічого, але в мене починає вимальовуватися картинка. Поки що гіпотеза.
— Легко так триндіти, коли сидиш за мурами фортеці.
Він заперечно хитає пальцем, але я не знаю, чи він не хоче говорити, чи просто не погоджується. Ґрунальді тягнеться за глеком, щоб йому долити, але він зупиняє його рухом руки. Зараз чолов'яга ступає по лезу ножа — дуже легко передозувати, й інформатор завалиться за три секунди. Я змінюю тему:
— Я бачив уже багато міст, подорожуючи світом. Скажи мені, чим Сад відрізняється від них усіх? Є й більші та краще захищені.
Він поволі простягає руку в мій бік, ніби хоче схопити мене за сорочку, але не дотягується через стільницю.
— Брате... Сат тхакий один... немає іншого такого місця. Тут кожен може бути вільним... розумієш? У мене були діти-и-и... колись... — він показує рукою десь біля землі, а його очі стають скляними. — Одного забрала фороба. Розумієш?! Розумієш це?! Тхакий малий. У Саду є знахарі... Вони вміють лікувати миштецтвом з усього світу й піснями богів. У нас була лише шептуха. Її пісні були до сраки. Помер мій Горґальді... А якби був тут, то не помер би. Другого вбили. А тут він був би жив. Жибий. Бо тут не фбивають просто для розвахи. І моя мала Ільва, її викрали, як було їй лише дванайцять зим... Тому ми будемо бурунити. Розумієш?! І тутешки я не боюся. Бо... — він нахиляється в мій бік, — я бачиф, куди потраплю, як помру заради Сату. І я можу туди іноді піти, бо так в Сату є. І там є Горґальді, і мій Горлунд, і моя Ільва, і я можу піти й побачити. Бо тут пісня бохів є насправді. Не сплять на урочишшах, а лікують і воюють, і помагають. І є цей друхий Сат, в який ми всі йдемо. Не на Океан Вогню, битися добре й похано, і не на луги Долини Сну. Не в землю ставати землею, як амітраї. А в Сат, де є сонце і фрухти, і дівчата, і всі, і Горґальді, і Горлунд, і Ільва. Тому ніхто нас не подолає, Братіф Дерева, бо ми не боїмося смерці.
Після цього він засинає. Голова опадає йому на плечі, й стає зрозуміло, що від нього ми вже нічого не доб'ємося. Але я вже знаю, що мені треба.
— От же сучий син... — бурмочу. — Він таки знайшов свою казочку, і це зовсім не «Серце пітьми».
— Він марив, — стверджує Спалле. — Стільки хорошого пива змарновано.
— Знайди якихось вартових і скажи, що важлива людина з Братства Дерева трохи перебрала «У Кракена», і треба довести її додому.
— Ми теж повертаємося?
— Ні. Ми йдемо в район для змінених піснями, чужоземців і чужих. Ідемо в Каверни.
— Що ти йому долив? Я ніколи не бачив, щоб хтось так швидко напивався.
— Домашньої ракії. З мого краю. У нас це п'ють для задоволення.
Розділ 8
Наша скорботна пані
Життя таке, що є речі, які мають свої закони, незважаючи ні на що. Це молодість, свобода і весна. Я був молодим, повернув собі свободу, а навколо мене прокидався новий світ. Дерева випускали листя, із землі проростала молода трава, хмари розходилися і світило сонце. У світі існує сила, що завжди приносить новий початок. Із попелища проростають квіти, від пня відростає молоде деревце, а замерзла мертва земля стає родючим ґрунтом, готовим до плуга. Шрами заживають і перетворюються на нове тіло. Зламана розпачем людина одного дня витирає сльози, підносить голову і знову бачить, що світить сонце. Рани гояться.
Навіть ті, які залишають батоги та кайдани, хоча такі рани затягуються набагато довше, ніж нанесені лезом.
Рано чи пізно виявляється, що кожен наступний день — це ще один витягнутий із сувою чистий аркуш паперу, який можна заповнити заново, оживляючи слова, яких раніше не існувало. А те, що сталося раніше, вже сховалося в прочитаному і згорнутому сувої, і можна починати спочатку.
Багато днів потому ми подорожували через ліси й долини, серед сірих гір, що височіли над нами, і я згадую це як один із найкращих періодів у моєму житті. Я весь час хвилювався за Снопа і Н'Деле, але не мав уявлення, де їх шукати. Ми мали дістатися на північ, тому обирали дорогу, яка дозволяла туди прямувати. Ми плутали, пробивалися крізь ліс та губилися, але завжди намагалися рухатися на північ.